На південь від мису Сарич української землі немає

Україна завжди була лише частиною, нехай навіть дуже важливою і вагомою, а все ж частиною. Спочатку — Російської імперії, потім — СРСР. І це зрозуміло, бо площа СРСР була в 37 разів більшою за площу Української РСР. І хоча настали нові часи й Україна вже не перший рік є самостійною і незалежною державою, дехто досі міряє її всесоюзними масштабами, величезними просторами російської Півночі чи Сибіру. А Україна ж за своєю площею — величезна європейська країна, котра поступається лише Російській Федерації. Порівняємо цифри. Площа Великобританії становить 244,1 тис. кв. км, Італії — 301 тис. кв. км, Польщі — 312,7 тис. кв. км, Фінляндії — 337 тис. кв. км, Німеччини — 356 тис. кв. км, Норвегії — 387 тис. кв. км, Швеції — 450 тис. кв. км, Іспанії — 504,8 тис. кв. км, Франції — 551 тис. кв. км, а площа України становить 603 тис. кв. км.

Так, Україна — велика європейська держава, що простирається з півночі на південь (від села Мурав’ї на Чернігівщині до мису Сарич у Криму) на 893 км, і з заходу на схід (від міста Чоп на Закарпатті до райцентру Мілове на Луганщині) на 1316 км.

У №37 «ДТ» опубліковано нарис про крайню північ нашої країни. Наш наступний нарис — про крайній південь, що знаходиться в Автономній Республіці Крим.

Мис Сарич є південним краєм Кримського півострова. Від мису Сарич до мису Керемпе на Анатолійському узбережжі Туреччини (найвучже місце Чорного моря) — 142 милі. Раніше, років 30 тому, і на схід, і на захід від мису Сарич стояв густий ліс, що складався з деревоподібного ялівцю. Повітря завжди було напоєне особливими смолистими пахощами, що притаманне лише ялівцевим заростям. Зараз лісу майже немає — поступився місцем санаторним комплексам, держдачам і просто «дачкам»...

Мис Сарич — найпівденніша точка України: 44 градуси 22 мінути північної широти.

«Дивовижне, незвичайне місце...»

Про сонячний півострів Крим написано багато: записки мандрівників, праці вчених, путівники і довідники. Здається, все вже вивчено. Але наші знання про Крим, зокрема й історичні, усе ж стосуються головної його перлини — Ялти і прилеглих селищ. Західна ж частина Південнобережжя не розорана істориками й літераторами «цілина». Причина? Всі роки радянської влади тут відпочивала партійна еліта — писати про ці місця і тим самим привертати до них увагу простих людей було категорично заборонено.

А раніше... Починаючи з IХ століття до н.е. тут жили аборигени Криму таври — досі зустрічаються так звані таврські ящики, де ховали покійних, а також сліди укріплень, фортець, жител. У І столітті н.е. на найпівденнішому кінці Криму з’явилися римляни — на яйлі і біля моря можна побачити залишки доріг, прокладених римськими легіонерами. У середні віки поруч із мисом Сарич генуезці спорудили фортецю Форі — недавно під час розкопок виявлено християнський храм XIII століття.

До мису Сарич примикає парк і дача Тесселі, де на початку ХIХ століття був маєток героя Вітчизняної війни 1812 року Миколи Раєвського. Сам він у маєтку не жив і відвідав його лише один раз — коли разом із Олександром Пушкіним здійснив у вересні 1820 року подорож із Гурзуфа в Бахчисарай через перевал Шайтан-Мердвен — Чортові східці, котрі знаходяться безпосередньо над Тесселі. А тоді, 1820-го, Пушкін писав Антону Дельвігу: «По горной лестнице взобрались мы пешком, держа за хвост татарских лошадей наших. Это забавляло меня чрезвычайно и казалось каким-то таинственным восточным обрядом».

Саме під час цієї подорожі Раєвський розповідав про таврійського губернатора і фаворита Катерини ІІ Григорія Потьомкіна, котрому колись імператриця подарувала Тесселі. Можливо, після цих бесід із Раєвським Пушкін почав складати так звані «Різні записи про Потьомкіна». Є там і така: «Якось Потьомкін, незадоволений запорожцями, сказав одному з них: «Знаете ли вы, хохлачи, что у меня в Николаеве строится такая колокольня, что как станут на ней звонить, так в Сечи будет слышно?» — «То не диво, — відповідав запорожець, — у нас у Запорожчині є такі кобзарі, що як заграють, то аж у Петербурзі затанцюють».

1916 року тут відпочивали Федір Шаляпін і Максим Горький — разом працювали над книгою Шаляпіна «Сторінки мого життя». Катерина Пєшкова згадувала: «Вони часто ходили гуляти в парк Тесселі. Олексій Максимович розповідав, а Шаляпін співав, обидва — самозабутньо. Тесселі вже тоді дуже сподобалися Горькому. Він казав: «От, Федоре, де я хотів би жити!»

Рішенням ВЦВК СРСР дачу Тесселі було 1932 року «передано в довічне користування» Горькому. Тут він працював над романом «Життя Клима Самгіна», другим варіантом п’єси «Васса Железнова». Горький писав сину Максиму: «Тесселі — чудове місце, і я почуваюся, як у Христа за пазухою». Потім на дачі в різний час відпочивали В’ячеслав Молотов, Клим Ворошилов, Георгій Маленков, а в 60-ті роки — перші космонавти Юрій Гагарін і Герман Титов.

Поруч із Тесселі знаходиться Форос, котрий на початку ХIХ століття був маленьким татарським селом, подарованим Олександром І обер-гофмаршалу Кирилу Наришкіну.

1862 року садибу купив відомий чайний і порцеляновий король Олександр Кузнєцов. Він і дружина страждали на сухоти. Тому довго жили у Форосі, де облаштувалися із великою розкішшю. Ними ж була споруджена і вишукана церква Воскресіння Христового на Червоній скелі. Стіни церкви розписано художниками Костянтином Маковським і Олексієм Корзухіним.

Будівництво церкви має свою історію. У жовтні 1888 року Олександр ІІІ повертався до Санкт-Петербурга, і на станції Борки сталася аварія: поїзд зійшов із рейок, були загиблі й поранені. Але імператор не отримав навіть подряпини. «Потрясен и радован известием о произошедшем, — писав Кузнєцов государю. — Мечтаю, как о милости, дабы Вы высочайше повелеть соизволили соорудить в Форосе в честь Вашего спасения церковь Воскресения Христова». Церкву було освячено 1892 року.

Спустимося з церкви у Форос. Федір Шаляпін писав 1897 року художнику Костянтину Коровіну: «Ничего в мире не сравнится с этим сказочным парком и его «Райским уголком» с водопадами и декоративными бассейнами». Тут 1900 року вже були казино, кегельбан, тенісні корти, іподром... А сам Форос, його будинки — палаци і чудовий парк стали улюбленим місцем відпочинку російської знаті.

Після революції Форос — санаторій для «командирів і комісарів РСЧА, а також їхніх дружин, дітей і найближчих родичів».

У жовтні 1941 року начальник Фороської прикордонної застави лейтенант Олександр Терлецький із шістьма бійцями на кілька діб зумів затримати і знищити німецьку моторизовану частину, що рвалася до Севастополя. Лейтенант Терлецький потім, керуючи Балаклавським партизанським загоном, загинув у вересні 1942 року. Після війни прикордонній заставі, розквартированій у Форосі, присвоєно ім’я Олександра Терлецького, одна з вулиць селища стала носити його ім’я, а в парку героя було поховано, і на його могилі поставлено пам’ятник.

З 60-х років Форос вважався найкращим санаторієм ЦК КПРС, тут відпочивали перші секретарі компартій союзних республік. Старожили розповідають, як, наприклад, майстерно організовував «свято шашлику» керівник Азербайджану Гейдар Алієв, як на його замовлення літаками привозили баранину з Баку, як він її сам маринував, особисто смажив шашлики і пригощав ними своїх відпочиваючих колег.

На схід від Фороса розташований красень Меллас — кілька невеличких палаців у східному стилі, що потопають у чудовому парку. Меллас належав міністру двору, літератору і графу Льву Перовському (революціонерка Софія Перовська — його внучка), котрий заповів замок і парк своєму племіннику, письменнику і графу Олексію Костянтиновичу Толстому (нагадаю, Олексій Костянтинович разом із братами Жемчужниковими був автором творів, відомих під псевдонімом Козьма Прутков).

Після революції Меллас — санаторій, де лікувалися наркоми Анатолій Луначарський, Серго Орджонікідзе, Микола Єжов та інші. На території Мелласа б’є джерело мінеральної води, котру використовують для лікування шлунково-кишкових захворювань.

На схід від Мелласа знаходиться Мухалатка. Нею колись володіла княгиня Наталія Загряжська, потім — князь Віктор Кочубей. Білий ажурний палац будував Оскар Вегенер, який брав участь у спорудженні палацу Олександра ІІІ в Массандрі.

Тут у 30-ті роки відпочивали Микола Бухарін, Надія Крупська зі своїми незмінними супутницями Марією Ульяновою та Оленою Стасовою, з особливою пошаною приймали в Мухалатці Георгія Димитрова...

У 60-ті й наступні роки тут бували Микита Хрущов і Леонід Брежнєв. Взагалі ж на Південному березі функціонували 11 державних дач, підвідомчих 9-му відділу КДБ, на яких відпочивало вище партійне керівництво країни. Дві з цих держдач (вважалося, що найкращі) знаходилися в Мухалатці...

А за півкілометра від Мухалатки — стрімкі обриви скелі Іфігенії, яка не раз служила «натурою» для кінематографістів.

Знову повернемося на мис Сарич. Маяк побудовано 1898 року. Світловий сигнал залишився колишній: чотири секунди — світло, дві — перерва і знову спалах. Білу зірку Сарича моряки впізнають за 40 км від берега. Якщо від маяка піти на захід, то буквально через п’ять хвилин можна отетеріти від захоплення і здивування: раптово перед очима постає гігантська скеля, що гордо здіймається над морем. Це — мис Айя. Здавалося, всі емоції вже забрали Форос, Тесселі, Меллас. Але скеля Айя здатна здивувати кожного: прямо з пучини морських вод здіймається вгору на 600 метрів фантастична піраміда, створена не людьми, а природою. Навряд чи десь є інша така...

Ласпі... Найгарніша бухта, а в унікальному природному захистку, яким є Ласпінська долина, укрилося близько 500 видів реліктових і ендемічних рослин. Особливий інтерес представляють орхідеї, що ростуть у ялівцевому лісі... Перші будиночки для відпочинку командування Чорноморського флоту з’явилися тут у 70-х роках минулого століття, потім — була одноповерхова дача маршала Дмитра Язова.

На захід від бухти Ласпі знаходиться Батілиман. На початку ХХ століття тут було кооперативне селище для відпочинку інтелігенції. Пайовиками були письменники, учені, артисти, художники — Володимир Короленко, Володимир Вернадський, Костянтин Станіславський, Віра Холодна, Наталя Кончаловська...

Скеля Іфігенія та Леся Українка

Ця скеля пов’язана з найвідомішим давньогрецьким міфом, котрий надихнув багатьох художників — від Софокла та Євріпіда до Гете і Лесі Українки. Всі вони створювали «блискучу і жагучу іфігеніаду» — так назвав ці твори критик Володимир Стасов.

Відомо, що Леся Українка хворіла, і Крим їй прописали лікарі. У газеті «Ялта» від 14 червня 1897 року повідомлялося, що «Косач Лариса Петровна и ее тетка Тесленко-Приходько Елена Антоновна остановились в гостинице «Мариино» Бентковского». Через місяць Леся познайомилася із Сергієм Мержинським і разом із ним здійснила подорож із Ялти через Алупку, Симеїз, скелю Іфігенію, Меллас і Тесселі до Шайтан-Мердвена (Чортових східців). Сергій Мержинський писав своєму другу: «После волшебного парка Мелласа с его восточной роскошью и негой мы вдруг увидели вселенские камни Мердвена. Леся смеялась и плакала от счастья». Поетеса згодом написала вірш «Мердвен»:

...Люди ж не сміють
зійти по тих сходах

Геть на верхів’я,
туманом повиті, —

Духи поклали по всіх переходах

Скелі, від кручі відбиті;

Хто тільки йтиме по сходах, — задушать,

Кинувши скелею в нього тяжкою,

І подоланого стогін заглушать

Духи луною гірською.

Наступного дня група повернулася до Ялти. Певне, у цій подорожі Леся дізналася і про Іфігенію, бачила саму скелю над морем... У всякому разі, через тиждень Леся захотіла обов’язково переїхати жити на ялтинську віллу, котра теж називалася «Іфігенія». Вже 1 січня в листі до сестри, позначеному «Villa Iphigenia», Леся пише: «Сегодня что-то подуло снова, как бы не ударили холода, ибо тогда у меня здесь будет так холодно, как, наверное, бывало у самой Ифигении в то время, как она была в Тавриде Жрицей холодной богини — ведь в те времена даже железных печек не было! ...В моей комнате дыхание дымится, как фимиам на алтаре величавой богини»...

«Іфігенія в Тавриді» — перший драматичний твір Лесі Українки. Біографи Лесі стверджують: «Іфігенія» тому й залишилася незакінченою, що сама поетеса вважала її не дуже вдалою. Але ж у великого митця і невдачі неординарні...

Ну а в середині вересня 2004 року на Південнобережжі вже вдесяте святкували «Лесину осінь». Пройшла наукова конференція «Античність у творчості Лесі Українки» (було заслухано доповідь і про те, що мотиви міфу «Іфігенія в Тавриді» зустрічаються у поетеси протягом усієї творчості), виступав ансамбль «Чарівний спів», котрий представив на святі перфоманс за драмою «Камінний господар», удало завершився Всеукраїнський конкурс читців імені Лесі Українки...

Хто не встиг, той спізнився

Від скелі Іфігенія до Батілимана усього 10 км, а скільки чудових і благословенних Богом місць! Але потрапити туди дуже непросто. Звісно, курсують автобуси і маршрутки як із Ялти, так і із Севастополя. Пройти ж у парки, до моря — проблема. Місцеві жителі ремствують: «Є лише маленький пляж, куди пускають чужих, тобто нас, а решта — під охороною органів». (Органи... Цікаво, вони самі собі вигадали цю мерзотну назву?)

У самому Форосі чисто, а в під’їздах житлових будинків неправдоподібно світло і затишно. Навіть у маршрутці висить оголошення «Прохання насіння з’їдати повністю».

Форос як селище міського типу займає 1380 га. Сюди входять сам Форос і два селища — Санаторне (Меллас) і Олива (Мухалатка). Загальне населення — близько трьох тисяч жителів.

У 50—60-ті роки, у зв’язку з розширенням фороських здравниць, ці селища було заселено, як тут кажуть, «відібраними і перевіреними людьми, котрі повинні були охороняти й обслуговувати спецоб’єкти, за що одержували дуже гарне житло і пристойну зарплату». Таке собі суспільство спеціальної справедливості.

Як із гордістю розповів місцевий голова Анатолій Биков, бюджет селищної ради постійно зростає. Якщо ще недавно він становив 700 тисяч гривень на рік, то цього року дорівнює 3,5 млн. (для порівняння: річний бюджет курортного селища Алупка з населенням 8,5 тис. чоловік складає усього 1,4 млн. гривень). Цього року селище Форос отримало також спонсорську допомогу в розмірі 1,5 млн. гривень. За ці кошти вдалося відремонтувати школу, оснастити дитсадки у Форосі і Мухалатці новим обладнанням, новим посудом, білизною. Місцева поліклініка також придбала новітню медапаратуру, а ветеранам, які живуть у Мухалатці, безплатно й регулярно завозять дрова — у будинках усе ще грубне опалення. Нині селрада Фороса зайнята заміною дахів на житлових будинках, а навесні майбутнього року почне капітальний ремонт усієї комунікаційної мережі...

Звідки гроші на все це? Може, дуже винахідливими стали депутати селради і її голови? Аж ніяк. Бюджет зростає лише за рахунок здавання землі в оренду. Ох, як дорого цінується південнобережна земля!

Більшість місцевих жителів на літній період переїжджають у сараї та прибудови, а свої квартири здають так званим дикунам. Нинішнього року у Форосі і двох селищах уже відпочили (не рахуючи тих, хто приїхав за путівками чи у власні особняки) майже 10 тисяч «дикунів». І не дивно — місця ці воістину унікальні.

Фахівці стверджують: у Форосі фітонциди, що йдуть від гірського лісу, з’єднуючись з іонами моря, створюють по-справжньому цілющу суміш. Ось чому астматик, котрий приїхав у Форос, уже на другий день починає легко дихати без інгалятора і таблеток. Клімат Фороса особливий — тут випадає 300—400 мм опадів на рік, тоді як у Ялті — 550 мм (у Сочі ще в 2,5 разу більше). Тривалість сонячного сяйва в Ялті становить 2220 годин на рік, у Форосі — 2360.

Прекрасні здравниці Фороса! Почну з колишньої держдачі Михайла Горбачова «Зоря» — вона безпосередньо примикає до мису Сарич. Тут до 1986 року був реліктовий ялівцевий гай, але його зрубали — 9-му відділу КДБ, що відав спорудженням і утриманням держдач, занадто вже хотілося підлестити новому генсеку. Гроші на будівництво витрачали, за влучним висловлюванням одного з колишніх виконробів, «так щедро, немов їх возили самоскидами». Траплялося, спецрейсом із Москви доставляли один кілограм звичайних цвяхів, дах перекривали кілька разів... Народний художник України Анатолій Кущ, який працював тоді в «Зорі», згадує: «Пальми, уже десятиметрові, возили сюди з ботанічного саду тягачами. Саджали. Але зеленіли вони усього тиждень — вода ще не була підведена. Коли пальма пропадала, її викопували і привозили нову. Ніколи більше на спецоб’єктах не працюватиму. Жахливе враження». Цікаво було б послухати тих, хто трудився на інших спецоб’єктах Південнобережжя...

Горбачовим (ще до серпня 1991 року) у «Зорі» не щастило. У перший же приїзд на відпочинок дочка Михайла Сергійовича Ірина була серйозно поранена дубовим карнизом (хотіла запнути штору і з висоти чотирьох метрів упав карниз вагою в 20 кг).

Сам Горбачов любив Форос і «сидіння» у «Зорі» було для нього видимістю неучасті в насильницьких діях, таких, як події в Тбілісі, Баку, Вільнюсі. У серпні 1991-го подібна тактика призвела до неучасті в управлінні країною...

Зараз у «Зорі» відпочивають високі закордонні гості і наші віце-прем’єри, міністри... Президент України, за словами селищного голови, «Зорю» не любить. «Вона — занадто велика, а Леонід Данилович — людина надзвичайно скромна і проста — любить невеличку держдачу №9 у Мухалатці».

Та й справді, ось що недавно писала газета «Ялта — культурная и коммерческая»: «У Мухалатці, на 66-му дні народження Президента України був присутній майже весь Кабінет міністрів і п’ять губернаторів. Гостей іменинник зустрічав по-домашньому: без краватки, у тенісці і світлих штанах. Серед гостей виділявся земляк Президента міністр транспорту України Георгій Кірпа. На офіційну частину ненадовго заїхали Віктор Янукович із керівником свого штабу Сергієм Тігіпком і Миколою Азаровим. Після офіційної частини на прийомі в Мухалатці залишилося близько ста чоловік. Гості пригощалися морепродуктами і пили легкі кримські вина. Розважальною програмою керував Богдан Ступка. Гості підспівували Софії Ротару і танцювали під акордеон Яна Табачника. Веселощі тривали дві доби. Крім українських політиків іменини відвідав посол Газпрому РФ Віктор Степанович Черномирдін без гармоні, але з незмінним запасом чарівності головного енергоносія країни».

Санаторій «Форос». Він славиться не лише 14-поверховим спальним корпусом, сучасною лікувальною базою, зручностями і комфортом кожного холу, кожної кімнати, але передусім — парком. Тут зібрано силу-силенну сосен, серед яких сосна італійська, приморська, Культера, Собінова, судакська й алепська, є гімалайський, ліванський і атласний кедри, секвоя гігантська, бамбуки, пальми, дуб кам’яний, платани — західний і східний, аукуби, араукарії, ялиця — грецька, нумідійська й іспанська, тис ягідний, мушмула японська, кипариси арізонський і португальський — усього 350 видів дерев і чагарників.

У Тесселі та Мелласі теж чудові парки, але фороський — у багато разів більший і є пам’ятником садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення. Зараз парк жалюгідний і запущений, як ніколи раніше. Якщо до 2002 року санаторій «Форос» (і парк) належав адміністрації Президента України, то зараз його продано компанії «Аеросвіт». Нові власники починають глобальну реконструкцію головного корпусу. «Раніше у санаторії відпочивали партпрацівники. Зараз запити у людей уже вищі, і з п’яти колишніх номерів будемо робити один, але суперлюкс», — пояснив київський інженер, присланий сюди на роботу. Ясно, що «Аеросвіту» не до догляду за унікальним парком.

А тим часом у самому парку... Ось що писала місяць тому місцева газета «Перекресток»: «У фороському парку поруч із пам’ятником Олександру Терлецькому будівельною фірмою ТОВ «Київполібуд» розпочато спорудження чотирьох котеджів. Було вирубано найцінніші дерева. І відразу на черговій сесії Ялтинської ради прийнято рішення про перенесення пам’ятника та могили О.Терлецького ближче до корпусу санаторію «Форос» для створення так званої алеї «Слави». І лише пізніше з’ясувалося, що на цьому місці має стояти дача Віктора Пінчука... Згоди родичів О.Терлецького, ветеранів і жителів Фороса, природно, ніхто не запитував. У даний момент плити з могили вже знято і перенесено на нове місце. Незабаром дійде справа і до праху...»

Ясно, що громадськість не сидить склавши руки. Ось чому прокуратура Криму змушена була встановити, що лише цього року «у результаті незаконного будівництва, проведеного у Фороському парку, проведено вирубування цінних порід рослин і державі завдано збитку на 173480 гривень». Акти складено, а от чи покарано винних — невідомо. До речі, недавно астрономи Кримської астрофізичної обсерваторії відкрили малу планету, котру назвали «Форос». Може до цього «Фороса» не доберуться наші олігархи? Поки...

Поруч із санаторієм «Форос» розмістився пансіонат імені Терлецького. Після розвалу Союзу він належав уряду Криму, котрий продав його «спільному україно-російському банку», у всякому разі бездоганно чемні і добре одягнені охоронці саме так і кажуть. Відомо, що лише цього року в реконструкцію пансіонату вкладено 4,7 млн. доларів, що тут відпочиває одночасно не більш як 15 сімей, а обслуговує їх близько трьохсот чоловік. А ще кажуть, що за кількістю феєрверків на душу населення цей невеликий пансіонат давно вийшов на перше місце у світі і заслуговує бути занесеним у Книгу рекордів Гіннесса — ледь не щовечора небо над пансіонатом розтинають вогні.

Якщо за радянських часів у «Мелласі» відпочивали керівники Мосради, то й зараз мер Москви і його заступники люблять проводити свою відпустку саме тут. Щоправда, громадськість і преса постійно порушують питання власності — Меллас належить Росії чи все ж таки Україні? Директор санаторію «Меллас» на моє запитання відповів прямо: «Ми були російською здравницею, нею і залишимося. Думаєте, ми побудували півторакілометрову набережну просто так?»

Тесселі теж не належить нашій країні. Парламент Криму спочатку здав «Тесселі» в оренду, а тепер і зовсім продав цей курорт комерційним структурам Республіки Татарстан. Місцеві жителі кажуть, що парк «Тесселі» забудовують дачі і що незабаром, мовляв, він узагалі зникне.

Приватні котеджі з власними пляжами постійно зустрічаються на всьому східному узбережжі від Сарича до скелі Іфігенії (місцеві жителі, говорячи про їхніх власників, незмінно називають одні й ті ж п’ять-шість прізвищ наближених до Президента України людей). А біля підніжжя самої скелі Іфігенії, там, де археологи відкрили фортецю Х століття, незабаром буде побудовано «котеджі підвищеної комфортності». Фірма ТОВ «Іфігенія» вже одержала всі необхідні для цього документи й узгодження.

Приватні садиби вже є (або ж будуються) і на захід від Сарича. У Ласпі й Батілимані (а це вже Балаклавський район Севастополя) сила-силенна таких споруд, що належать військово-морським чинам, а також бізнесменам із Києва, Донецька й Москви. Саме в Батілимані почув від відпочиваючих таку мудрість: «Коли хочуть побажати людині щось хороше, то зазвичай кажуть «Бажаю море удачі!» А треба ж казати інакше: «Бажаю дачу біля моря!»

До речі, у Балаклаві, в підземеллі вежі Чембало, недавно відкрито виставку тортур середньовіччя. Є гільйотина, ганебний стовп, а найоригінальнішим «експонатом», на думку екскурсовода, є пристосування для позбавлення сну. «Ось би так стиснути обручами голови всім конкурентам, і тоді наш (вона назвала прізвище милого її серцю кандидата) став би президентом».

А тепер про сам мис Сарич — південну точку України. Виявилося, потрапити на мис не можна. Протягом кількох годин разом із секретарем фороської селради Костянтином Волковим і Едуардом Терлецьким, онуком Олександра Терлецького, ми намагалися це зробити. Заважали якісь котеджі біля моря, куди, звісно ж, «прохід стороннім заборонений». Поруч була триповерхова дачка з верандами, котра стояла немов Ластів’яче гніздо, на самісінькому краю скелі (карта запевняла, що ця скеля і є мис Сарич). Але дачка трималася окремо, більше того, вся територія навколо неї була огороджена високим металевим парканом, і на наші вигуки ніхто не відповів. Тоді ми під’їхали до саричського маяка. Його начальник Олександр Корпушко пояснив: «Маяк на мисі Сарич — це територія Російської Федерації, і я можу пустити вас сфотографуватися лише з поваги до онука легендарного героя війни Олександра Терлецького»...

Залишав Форос пізно ввечері. Щойно від’їхав, як раптом — вибухи, і півнеба над Форосом засяяло різнобарвними вогнями. Ніхто так не вміє розслаблятися, як сильні світу цього...

Курорт перед вибором

Не хотілося, щоб у читачів склалося враження, ніби тільки у Форосі і на мисі Сарич коїться беззаконня. Цим «славиться» все Південнобережжя. Ось приклади. Ялту вважають перлиною Криму, а перлиною самої Ялти завжди був її Приморський парк із пальмовими алеями, альтанками, квітниками, пам’ятником Чехову... Рік тому частину парку огородили і ялтинцям оголосили, що будується оздоровчий фітнес-центр. Насправді споруджують восьмиповерховий елітний житловий будинок із паркінгом і власним пляжем. Ріелтери вже продають квартири в цьому споруджуваному будинку. Що стосується пляжу, то раніше до парку примикав міський пляж «Сонячний», який дуже любили ялтинці. Тепер ясно, що цей пляж із наступного року буде приватним і стане доступним лише обраним. Скільки разів міська влада переконувала ялтинців, що в парку буде винятково фітнес-центр, а зовсім не елітні квартири! Знову доведеться викручуватися... .

Південнобережні парки постійно розкрадають — зникають цінні рослини. Куди вони подінуться, здогадатися неважко: розкішним садибам необхідне гідне обрамлення. Їхнім господарям починати з нуля не хочеться, а хочеться все й відразу, щоб замість порожньої ділянки — субтропічне царство. Якщо вже з Нікітського ботанічного саду поцупили 50 віялових пальм, то що казати про парки без охорони?

Як анекдот розповідають ялтинці про метикуватого підприємця, котрий приватизував на массандрівському пляжі громадський туалет і збудував на його місці розкішний особняк.

У міському управлінні статистики підтвердили, що цього року в економіку Південного берега Криму вже влилося 140 млн. доларів закордонних інвестицій. Найбільшу частку (52%) становлять інвестиції з Росії, потім йде Узбекистан (13,8%), Віргінські острови (12,6%), решта відсотків — у 16 інших країн. Кажуть, що скуповують колишні профспілкові здравниці і створюють «санаторії матері та дитини» (часто на одну матір і на одну дитину).

Нинішнього року на Південнобережжі побувала рекордна кількість відпочиваючих, чимало з них приїхали на власних автомобілях. Навіть у вересні вулиці селищ Південного берега буквально забиті машинами. Розмовляю з автолюбителем із Рівного Василем Бойком: «Такого свавіллі ДАІ, як у Криму, немає ніде. Я багато їздив по Білорусі. Якось навіть незручно хвалити режим Лукашенка. Можете не вірити, але білоруські даішники — чесні люди. Я довідався, річ у тім, що білоруські «чекісти» під виглядом автолюбителів давали даішникам хабарі. А коли даішники брали, то відразу одержували копняка під зад — їх виганяли з міліції. Так і відучили». А що ж наші «чекісти»? Певно, серйознішою справою зайняті…

Передвиборна атмосфера на Південнобережжі начебто така ж, як і скрізь. Купа білбордів з усміхненим Януковичем (зауважу, сакраментальне «тому що» тут замінено на «потому что», а в Бахчисараї ці слова, кажуть, написано навіть кримськотатарською мовою). Майже немає рекламних слідів участі в передвиборних перегонах інших кандидатів. Телевізор не показує «5-й канал». Колективи підприємств уже провели збори на підтримку Віктора Януковича... Та все ж є нюанси. Наприклад, племінний завод «Кримський фонтан», де вирощують мальтійських болонок, продає своїх годованців лише разом із рекламною продукцією кандидата в президенти Віктора Ющенка. А на силі-силенній стовпів і стін Південнобережжя наклеєно афішки «Янукович — найкращий президент усіх часів і народів». Або кожну цю «рекламу» штаби кандидатів у президенти не продумали до кінця, або ми бачимо вже зразки чорного політпіару, створеного щоб опорочити суперника?

На Ялтинській набережній, а також на головних вулицях Алупки, Симеїза, Фороса, Гурзуфа проходять мітинги, виступають кандидати в президенти, довірені особи. Ті, хто зібрався, а це здебільшого гості курорту, ставлять запитання, цікавляться програмами. Слухаєш, як черговий оратор мужньо розкриває всі наші болячки, і розумієш: головна причина наших бід у тому, що у нас ледь не кожен намагається сказати: «Головна причина наших бід у тому...» А виправити становище нікому. Залишається чекати виборів...