Музеї: боротьба за виживання триває...

Унікальні, неповторні...

В Україні майже 500 музеїв, які входять у систему Міністерства культури. Але є ще відомчі, приватні, місцеві, при школах, будинках культури, заводах... Усього — понад тисяча. Далеко не всі унікальні пам’ятки історії та культури у своїй Батьківщині бачено і пізнано нами.

Напевно, не всі знають, що у Львові зосереджено дві тисячі історичних і архітектурних пам’яток. Навряд чи у цього міста знайдуться суперники. Один лише Історичний музей має понад 320 тисяч одиниць зберігання. Археологія — це близько 80 тисяч одиниць зберігання, понад 70 тисяч — нумізматика, графіка — 16 тисяч, зброї майже 5 тисяч одиниць... Директор музею Богдан Чайковський сказав: «Якщо кожному нашому експонату та документу приділити одну хвилину, то на волю вийдете через три роки».

Умань Черкаської області славиться парком «Софіївка». Повіримо Брокгаузу та Ефрону, котрі ще сто років тому в «Енциклопедичному словнику» назвали «Софіївку» одним із кращих парків Європи і запевняли, що вона може позмагатися зі знаменитим Версалем. Але в Умані, виявляється, є ще три музеї. У фондах Картинної галереї — полотна Рембрандта, Бернардо Строцці, Яна Матейка, Миколи та Святослава Реріхів, Івана Айвазовського. У Музеї діячів літератури й мистецтва виставлено унікальні матеріали про життя і творчість Тараса Шевченка, Лесі Українки, Миколи Бажана та багатьох інших, чия творчість пов’язана з Уманню. У Музеї культури та побуту Уманщини представлено одяг, посуд, знаряддя праці, декоративний розпис XVIII—XX століть.

Бровари під Києвом. Краєзнавчий музей. Тут є безцінні предмети: ритуальна кістяна сокира IV століття до нашої ери, срібні сережки часів Київської Русі, мідні сокири Х століття... Дерев’яне крісло, підлокітники якого зроблено у вигляді сокири, а спинка у вигляді хомута. І напис: «Тихіше їдеш — далі будеш», «Поспішиш — людей насмішиш». До рук науковців музею потрапив опис фондів Ермітажу. І виявилося, в Ермітажі теж є таке крісло! Як сказано в описі, «єдине, яке збереглося у світі». А в Броварах, вірніше, поруч, у селі Гоголів, знайшли ще одне, котре і стоїть в Краєзнавчому музеї.

Національний історико-етнографічний заповідник «Переяслав» — один із найбільших в Україні. 25 тематичних музеїв. У літописі, присвяченому загибелі переяславського князя Володимира Глібовича, вперше зустрічається слово «Україна». Свій «Заповiт» Тарас Шевченко написав у будиночку, де нині розмістився історичний музей. Кобзар писав: «З хатини видно Україну». Переяслав-Хмельницький — батьківщина багатьох видатних людей. Тут народився класик єврейської літератури Шолом-Алейхем, академік, архітектор українського парламенту Володимир Заболотний... Парадокс, але в цьому містечку працюють 25 музеїв, а у величезному мегаполісі, яким є Дніпропетровськ, їх усього чотири.

Чи потрібна селу
«комора духу та традицій»?

В Україні багато відомчих і народних музеїв, розташованих часто навіть не в райцентрах, а в селах і селищах. Наприклад, у Житомирській області таких музеїв не менше тридцяти.

Село Верхівня Ружинського району. Літературно-меморіальний музей Оноре де Бальзака. Тут у 1847—1850 роках у палаці своєї майбутнього дружини Евеліни Ганської жив і працював великий письменник. За плечима закоханих — 15 років надій, коротких зустрічей і безмежна кількість листів. На жаль, Евеліна не була вільною (ще в 19 років красуня-полька одружилася з казково багатим графом Ганським, старшим за неї на 22 роки). Мрії закоханих збулися лише через 18 років. 14 березня 1850 року в Бердичеві, у костьолі Св. Варвари вдова Ганського стала пані де Бальзак. Нареченій було тоді 49 років, видатному письменнику — 50. Але щастя виявилося недовгим — через півроку письменника не стало. Музей Оноре де Бальзака займає три кімнати: салон, робочий кабінет і спальня. На письмовому столі — оригінал роботи «Театр, як він є» із титульною сторінкою, де вказано рукою письменника: «Верхівня, Україна, Х, 1847 рік».

Окрім Картинної галереї та Музею освіти, що знаходяться в Яготині Київської області, в селах району є ще чотири дуже цікаві музеї. Музей «Добранічівська стоянка» розташований на місці розкопок періоду пізнього палеоліту (12 тисяч років тому). Відкрито й досліджувано залишки чотирьох жител, ями-комори з кістками диких тварин, чотири ремісничі центри з обробки кістки та каменю. Особливу цінність представляє унікальна жіноча статуетка, виготовлена з бурштину.

У селі Богданівка вісім років тому відкрито меморіальний музей-садибу народної художниці Катерини Білокур (тут вона прожила все життя — із 1909 по 1961 рік). У музеї безліч картин і малюнків, виконаних олійними фарбами, графітним і кольоровим олівцями. Експонується мольберт, саморобні пензлі і палітра зі скла, на яких засохла фарба, етюдник, загрунтовані полотна...

Хранителі історії

Сьогодні музеї перебувають на периферії суспільної уваги. Про них згадують хіба що в кримінальному контексті — знову обікрали. Адже в них зберігають експонати світового значення, і більшість наших музейних працівників є високими професіоналами. Тим часом вони відчувають, що їхня праця не затребувана суспільством, простіше кажучи, нікому не потрібна. Намагаючись якось вижити, музейні працівники залишають улюблену справу; зарплата в музеї, особливо районному, тим більше сільському, давно — величина умовна.

Музеї тримаються в основному на ентузіазмі працівників і тих, кому музейна справа небайдужа. В Обухівському районі є село Германівка. Завдяки голові сільради Анатолію Шафаренку тут споруджено меморіальний комплекс, у якому двадцять пам’ятних знаків про історичні події, що відбувалися саме на цій території. До комплексу входять три сільські музеї: історичний (музей козаччини), освіти та картинна галерея. Праця Шафаренка — приклад того, як можна зберегти яскраві сторінки минулого, навчити молодь любити свою малу батьківщину. Навіть у наш непростий час можна не лише підтримати музейну справу, а й розвивати її.

Серед музейних працівників є справжні сподвижники. Один із них — Михайло Сікорський, засновник і директор заповідника «Переяслав». Майже 54 роки віддав Михайло Іванович своєму дітищу. Починав із кімнатки, де було розміщено 32 експонати. Зараз «Переяслав» — це 25 музеїв, 371 пам’ятка археології й архітектури, 166 тисяч експонатів. Всесвітня слава!..
А на початку минулого року знову, вкотре, начальство вирішило відправити Сікорського на пенсію. Але заступилися колеги, преса, і Михайло Іванович продовжує працювати на своєму відповідальному посту. Здоров’я й успіхів йому!

Коли дванадцять років тому в залах Львівської картинної галереї пролунали постріли озброєних грабіжників, під кулі, захищаючи витвори мистецтва, кинулися два працівники цього музею — Дмитро Шелест і Ярослав Волчак. Злочинців і викрадені цінності досі не знайшли. На фасаді будинку, де сталися трагічні події, з’явилася меморіальна дошка — у пам’ять про загиблих лицарів культури.

У Дніпропетровській області, у селі Олександрівці стоїть бронзовий триметровий пам’ятник композитору Петру Чайковському. Виявляється, протягом 14 років — із 1879 по 1893 роки — Петро Ілліч частенько і довго гостював у селі Гранкіне (зараз — Олександрівка) у свого молодшого брата Модеста, котрий служив вихователем глухонімого сина місцевого поміщика Конраді. Чайковський писав: «Ах, як мені подобається Гранкіне, тихе, світле й чисте, немов струмочок у лісі». Тут композитор написав оперу «Мазепа», Третій фортепіанний концерт, Шосту симфонію... Пам’ятник споруджено завдяки старанням дніпропетровського інженера-будівельника Бориса Кравченка. А от музею немає...

Здатність дивувати — відмітна риса справжнього таланту. А на справжні таланти наша земля була багата завжди. Сьорбалка, шевирка, їдалка, черпалка, ловилка... Чумацька, козацька, рибацька, циганська, монастирська, розливна, насипна, пам’ятна, батьківська — можна лише подивуватися розмаїттю типів ложок. Спеціалісти вважають, що в Україні їх 180, і ентузіасти хочуть створити всеукраїнський музей ложок. А у Вишгороді мріють відкрити музей давньоруського гончарства. Адже колись тут було більш як триста печей для випалювання глиняних виробів, а в період правління княгині Ольги навіть працювали цехи з випалювання глини.

З давніх давен існує правило: будівельники храмів і художники, які їх прикрашають, відмовлялися від авторського «я». Лише поголоска передає їхні імена в поколіннях. Може, це й правильно. Сказано ж: коли хвалять тебе, то від Бога віддаляють. Ось так і музейні працівники. Просять не про них писати, а про музей, якому служать.

Усе на продаж?

Екс-віце-прем’єр Дмитро Табачник, «уболіваючи за музейну справу», пропонував багато експонатів «не раритетного характеру», що знаходяться в запасниках, пустити на торги і цим допомогти музейній справі і всій культурі. Добре, що «ідею» не здійснили, інакше наше національне надбання назавжди залишило б державну комору, якою і є музеї. Хіба можуть бути документи чи твори, так би мовити, малоцінними?

Часто експонати псуються від вологи чи холоду, оскільки більшість приміщень, у яких знаходяться музеї, особливо районні та сільські, не опалюють. Ще рік тому музей Катерини Білокур буквально гинув: охорони не було, опалення відсутнє, полотна могли вкритися цвіллю і загинути. Але втрутилися преса, телебачення, і нині музей охороняють, привезли вугілля та дрова...

Кілька років тому було пограбовано Чернігівський історичний музей. Грамотні грабіжники (словосполучення, звісно, трохи дике) забрали найцінніше: бронзову статуетку дружини Людовіка ХVI Марії-Антуанетти (єдиний у колишньому СРСР витвір Фелікса Леконта), картину Якоба Рооса «Виховання Амура Венерою та Меркурієм» (ХVII ст.). І безвісти зникли. Ні «Металурги», ні «Перехід Червоної Армії через Сиваш» грабіжників не надихнули. Одна комісія оцінила викрадені експонати в 3,5 мільйона доларів, інша — у п’ять. Мистецтвознавці дотримуються аж ніяк не розпливчастого, а дуже конкретного визначення: вкрадене — безцінне.

У райцентрі Народичі вже кілька років завдяки ентузіазму жителів існує Музей чорнобильської трагедії. І лише місяць тому сесія Житомирської облради прийняла рішення про виділення коштів на утримання, ремонт і розвиток музею.

Багато музеїв потребують допомоги, навіть найвідоміші й імениті. У Дніпропетровську поруч з історичним музеєм стоїть ціла колекція кам’яних баб. Стели, які традиційно називають «бабами» (від тюркського «балбал» — ідол) з’явилися в степах України ще в бронзовому віці. Їх ставили на могильних курганах кочовики, пізніше — скіфи, сармати, гуни, печеніги та половці (із IV ст. до н.е. по ХIII ст.). Зараз відомо близько 600 кам’яних статуй. Дніпропетровська колекція, що налічує 83 примірники, — найбільша в Європі. У колекції є дві унікальні баби. Це Керносівська та Наталіївська статуї, що відносяться до IV—III тисячоліття до нашої ери. Але пам’ятки древньої культури руйнуються. З одного боку, вандали розбили кілька статуй (вважали, що вони є образливою для християн пропагандою язичництва).
З іншого — згубна міська екологія погано впливає на унікальну колекцію, а грошей на будівництво спеціального павільйону музей не має.

Музеї тихо й непомітно вмирають. Позбавлені фінансування, вони не мають можливості платити гідну зарплату працівникам, поповнювати фонди, утримувати приміщення, переобладнувати експозиції та піклуватися про власну безпеку. Згущаю фарби? Можливо. Звісно, розумні, тямущі й професійні директори музеїв усе ж виживають всупереч усьому: і кошти вибивають на реставрацію, ремонт, охорону, опалення, і цінних працівників усіляко утримують. Я кажу про тенденцію.

І все ж є надія. Наприклад, з’явилося періодичне видання «Музеї України». Вже вийшли шість номерів журналу. Редакція також виконала дуже важку і настільки необхідну роботу — створила «Каталог музеїв України», котрі входять у систему Міністерства культури. Журнал нагадує громадськості: в країні є унікальні зібрання, котрі мають всесвітньо-історичну і культурну цінність. Він наполегливо шукає спонсорів і меценатів, які могли б допомогти музеям. А випускають цей потрібний усім нам журнал фактично дві людини — Наталя Іванченко і Віктор Тригуб. Важко їм, постійно доводиться шукати кошти, тому що держава на видання не дала жодної копійки.

Відвідуючи музеї, великі й маленькі, розмовляючи з їхніми працівниками, читаючи запис у книгах відвідувачів, розумієш, що поважне, дбайливе, навіть трепетне ставлення нашого народу до своєї історії не помре ніколи.