Музей без жодного гвіздка

Ще якусь сотню років тому однією з ознак заможності українських господарів слугували яскраво розписані тарелі, які висіли на стінах їхньої оселі. Наявність кількох таких тарелів свідчила — тут живуть вельми не бідні люди. Проте справжнім «лакмусовим папірцем» достатку господарів була наявність у них ткацького верстата. Зазвичай їх передавали з діда-прадіда у спадок найстаршому синові.

Предметом гордості наших пращурів були й дерев’яні лави. Саме сидячи на них у вечірні часи й вихідні дорослі жваво обговорювали всілякі події. Дітей на ці посиденьки не пускали: мовляв, рано ще їм слухати ті розмови...

Ідея створення музеїв народної архітектури просто неба — скансенів — виникла у Швеції. 1810 року торговець Джон Бург­ман розбив на острові Юргорден чудовий сад і збудував літній павільйон, з якого відкривався стокгольмський краєвид. Споруда діста­ла назву «Скансен». Че­рез 81 рік на його місці заклали Музей північних країн. Таким чином «Скансен» став першим у світі етнографічним музеєм під відкритим небом, який і дав назву усім своїм численним «послідовникам».

Львівський скансен заснували в повоєнні роки з ініціативи місцевої інтелігенції, яка хотіла врятувати для нащадків цінні дерев’яні будівлі. Попри тодішню зневагу до історичних пам’яток, уряд ідею схвалив. Мало того, вже 1945 року на заснування музею виділили три мільйони карбованців. Проте місто виявилося не готовим до практичної реалізації проекту, котру відклали до кращих часів.

Слід сказати, що ще раніше, десь у 1928—1929 роках, тодішній директор національного музею у Львові — відомий учений, дослідник рукописів та ікон Іларіон Свенцицький звернувся до мит­рополита Андрея Шептицького з пропозицією облаштувати у Львові місце для зберігання старих церков, оскільки у селах на той час будували нові, а старі спа­лювали. Першою запропонували перевезти до міста покинуту ще 1914 року дерев’яну церкву села Криївки Турківського району. У 1930 році коштами простих людей її розібрали й доправили до Львова, де поставили якраз на місці нинішнього музею.

Час від часу питання про будівництво музею порушували видатні люди того часу — Ірина Вільде, Олена Кульчиць­ка, Михайло Возняк, Філарет Колесса та інші. І ось нарешті 1966 року виходить урядова постанова про заснування Музею побуту та народної архітектури.

Згодом у музею з’явилась іще одна назва, яка добре прижилася, — Шевченків­ський гай. Сприяло цьому й те, що наприкінці 1990-х років у дарунок скансену товариство живої етики ім. Реріхів та Львівська спілка художників передали скульптуру Т.Шевченка, яку й встановили біля його входу.

Сьогодні заповідник займає територію в 50 га. Тут налічується 124 дерев’яні споруди, кожну з яких виготовлено лише з допомогою сокири, та понад 20 тисяч предметів побуту. Тут представлено сільські кутки зі Львівщини, Поділля, Покуття, Буковини, Бойківщини, Лемківщини, Гу­цульщини та рівнинного Закарпаття. Щороку скансен відвідують десятки тисяч екскурсантів.

Для музею намагалися обирати найдавніші об’єкти, але типові й поширені. Одним із критеріїв відбору було й те, щоб будинок привертав увагу, був цікавий, мав свою історію. Нині в заповіднику представлені переважно зразки житлових будинків XIX—XX ст., хоча є й більш ранні. Це головним чином споруди, виготовлені з тесаних колод. Будівельним матеріалом слугували м’які породи деревини: сосна, смерека, ялина, і лише окремі будинки складені з дорогих твердих порід. Дубові, зокрема, були доступні лише найзаможнішим господарям.

Дуже часто у невеличкій осе­лі площею 60—90 кв. м проживала сім’я з 15—20 осіб! За конст­рукцією печі і способом виходу диму з неї будинки поділялися на курні та напівкурні. У курній хаті дим із печі, яку в холодну пору року розпалювали з третьої-четвертої години ночі, виходив через отвір у стіні безпосередньо в сіни. У напівкурних дим ішов на горище. Такі будинки нерідко горіли, бо були вкриті соломою. Будинки з димоходом були доступні лише заможним господарям, оскільки димарі обкладали дуже великим податком.

Інтер’єри будинків, як на теперішній час, були дуже скромні. Піч — улюблене місце дітлахів, стіл, скриня, лави — ось майже і все. Якщо в сім’ї були дівчата, то батьки дбали, аби до їхнього заміжжя скриня була повна добра. Коли приходили свати, вони першим ділом заглядали до скрині. Її вміст говорив про достаток у родині і працьовитість дівчини.

...Нині в цих будинках — музейна тиша. Співробітники заповідника постаралися відтворити всю обстановку такою, якою вона була раніше. Ті ж печі, лавки, скрині, рушники, інші нехитрі пожитки. Таке враження, що госпо­дарі лише на мить вийшли з хати.

Прикро одне: вже кілька десятків років музей не розвивається — останній об’єкт звели ще далекого 1985 року. Відтоді сюди перевезли ще кілька споруд, але так і не встановили їх, через що вони просто спорохнявіли на складі... Незавершеними залишилися розділи «Полісся», «Во­линь» і «Львів­щина». У музеї немає жодного будинку, зведеного методом глиняно-солом’яного будівництва. Тим часом ці типи будинків були широко представлені в степовій частині Львівщи­ни, Тернопільщини та Поділля...

І насамкінець: у всьому світі подібні музеї всіляко підтримують, вони є одними з найпопулярніших туристичних об’єктів, бо дають змогу доторкнутися до справжньої, «живої», а не книжної історії. Світ це розуміє. А ми... Як завжди, йдемо своїм шляхом?..