Мозок на винос

Ганити телевізійні ток-шоу - заняття не те щоб невдячне. Самооцінку підвищує, здоров’ю не загрожує (це ж не політика), автоматично зараховує того, хто критикує, у розряд інтелігентів. Знову ж, телевізійникам однаково, як про них говорять, аби лишень говорили. А негативна реклама ще крутіша за кондову.

Ефективність, звичайно, - як від критики депутатського корпусу. Тобто нульова. Це на початку українських політичних часів існувала ілюзія, що є зворотний зв’язок з телесіячами розумного, доброго й вічного цифрового лайна. Уфологічна така парадигма, як у контактерів з інопланетним розумом. І якщо говорити про це прямо в телеекран, та ще й якомога голосніше, то культура медійних випорожнень одразу зросте. Бо телебояри - погані, а цар - він хороший, просто йому не кажуть усієї правди, і треба її донести.

Після вбивства Кеннеді якийсь заповзятливий продавець зброї почепив у себе в магазині плакат: «Не рушниці вбивають людей. Люди вбивають людей». Тому, ведучи розмову про передачу телеканалу СТБ «Детектор брехні», дотримуватимемося саме цього підходу. Вітчизняне телебачення вже досить давно пропонує широкий асортимент різних знарядь інтелектуального самогубства. Як і у виробників стрілецької зброї, тут є розмаїття варіацій моделей - з різним калібром, денними й нічними прицільними пристосуваннями, скорострільністю, оздобленням та ергономікою. Ціна для споживача, хоч як дивно, одна. Але це, як і має бути за низьких цін на товар підвищеного попиту, питання державної дотації. Будь-яка країна зацікавлена в обтісуванні свого споживача/виборця й підтримує виробників різних відеогільйотин, телезашморгів і цифрострілів.

У цьому сенсі «Детектору брехні» далеко до «кольта» з перламутровим руків’ям, але на «форт-12» із позолотою він цілком тягне. З усіма наслідками, що звідси випливають...

Герой передачі підключений до поліграфа, який фіксує зміну пульсу, потовиділення та інше залежно від запитань, які йому ставлять. Людині, котру детектор брехні визнає правдивою, вручають чималий грошовий приз. Передбачається, що питання морально-сексуального характеру настільки гострі, що обдурити поліграф практично неможливо.

Та годі вам... По-перше, не треба бути регулярним читачем «Телекритики», щоб знати - у видовищній телепередачі, як і в кіно, усе від початку до кінця жорстко залежить від сценарію та режисури, особливо «експромти» та «несподіванки». По-друге, робота на поліграфі спочатку передбачає налаштування на індивідуальні особливості випробовуваного, отримання відповідей на геть прості запитання. За цими даними вже калібрується подальший процес. По-третє, щоб хоч якось кваліфікувати брехню на поліграфі, треба відповісти на 38 запитань. По-четверте, головна складова дослідження - не комп’ютерна залізяка, а той, хто вміє правильно інтерпретувати її дані. А психопати взагалі не відчувають страху викриття або захвату від власного обману, у них - усе рівно.

В основі відомого телесеріалу «Теорія брехні» лежать справжні багаторічні дослідження професора Каліфорнійського університету Пола Екмана, які, зокрема, свідчать, що людина бреше в середньому тричі за десять хвилин. Свідомо вона це робить чи інстинктивно, аморально це чи припустимо - відповіді лежать поза площиною інструментальних досліджень. Шостий розділ книжки Екмана «Психологія брехні» присвячено саме детектору брехні.

«Точність детекторних випробувань узагалі не має реального значення. Само випробування чи бодай лише загроза його змушує людей давати інформацію, яку за інших обставин вони ніколи не відкрили б. Відносна користь детектора полягає в тому, щоб на ньому періодично проходили випробування ті люди, яких уже прийняли на роботу», - каже Екман.

А тим часом є барвиста імітація пошуків істини, «охи» й «ахи», крупні плани «несподіваних» реакцій, подробиці сексуальної та професійної активності тощо. Напевно ж - «смотрибельно».

Закладаюся, що аудиторія, зокрема, дивиться передачу з пізнавальною метою - як поводитися так, щоб спритніше пошити в дурні оточуючих. Так само, як після виходу відомих книжок Дейла Карнегі ми легко впізнавали тих, хто їх прочитав, за дебільними посмішками, прилиплими до їхніх облич, тепер ми, цілком імовірно, помічатимемо ліниво-розслаблених, зі скутими рухами й однотонним промовлянням особнів, очі яких палають вогнем таємного знання від СТБ.

Українці не більш моральні, проте й не більш брехливі, ніж інші народи. Але тут є свої нюанси. Чоловіки брешуть частіше, ніж жінки, зате жіноча брехня більш винахідлива. Європейці взагалі брешуть частіше, ніж азіати. Громадянинові ЄС важко говорити, що в нього щось не так, через те в нього на словах усе «ОК» навіть за повного фіаско. Наші зазвичай прибріхують, що в них усе геть погано - мовляв, дайте копієчку на окраєць хлібця. Італійці - відомі майстри розцвічувати найбанальніший сюжет. Потім ідуть французи - що ширша посмішка, то більший шанс, що вам щось «впарюють». Німці взагалі уникають критичного лексикону з приводу когось і чогось, навіть якщо це більш ніж доречно. Англійці - полюбляють списати втрату речей на крадіжку, щоб отримати страховку. Але загалом усі брешуть досить безневинно, в інтересах політкоректності та настрою співрозмовника. Голландці, як з’ясовується, брешуть менше за всіх. Може, просто гальмують?

Національні особливості української брехні можна спробувати уявити собі в такий спосіб. Ми чітко розуміємо відмінність між добром і злом, але де самі перебуваємо в цій системі координат у кожний конкретний момент, визначаємо вельми важко. Тому часто відбувається то неадекватне завищення самооцінки, то настільки ж неадекватне заниження, то «Згинуть наші воріженьки», то «Плач Ярославни на валу».

А навколишній світ зовсім не такий пафосний, романтичний і моральний, як нам, українцям, злагоджений єврохор про це бреше.Ховати подалі їжу, зброю та свої справжні почуття ми навчилися давно й дуже добре. Був у нас такий чудовий учитель - на ім’я Радянська влада. Але ми також полюбляємо підглядати за іншими в пошуках того, що самі вже надійно сховали. І, як діти, забули - де саме сховали.