МОЗАЇКА ЖИТТЯ ЗА О.БОГОМАЗОВИМ, АБО ПОСЛАННЯ СТОЛІТТЯ МИНУЛОГО ВСІМ ПРИЙДЕШНІМ СТОЛІТТЯМ

«Немає пророка у своїй вітчизні»

А колись навіть знавці мистецтва не цілком розуміли (тому й відкидали) хід думок художника-авангардиста. Було це на початку минулого століття, коли на Заході, у Франції та Італії, у мистецтві тільки-но зароджувався авангардний рух під незвичною назвою кубофутуризм: предмети навколишнього світу зображували зовсім по-новому, у вигляді геометричних фігур — куба, конуса тощо. Неодмінно — в русі. Приміром, у того самого Олександра Богомазова кабіна трамвая, що нестримно мчить, — у вигляді трикутника; фігурка електромонтера — на стовпі-трапеції, у перетині ліній-дротів; численні портрети коханої — з ламаних ліній, в одному варіанті — зі знаменитим чорним квадратом (квадрат для футуристів – ідеальна геометрична форма)...

«Формалізм», — презирливо заявляли авторитетні метри соцреалізму і чиновники, які нічого не розуміли в мистецтві, але наділені владою. І гордовито таврували роботи молодого неординарного київського художника Олександра Богомазова як «мистецтво, далеке народу», були ініціаторами довголітньої заборони на показ його робіт в Україні, не дозволяли вивозити й виставляти їх («на посміховисько світу») за кордоном...

Проте після кожної чергової експозиції змушені були визнавати досягнення, безумовно, талановитого художника-новатора: ще напередодні Першої світової війни, після етапної для тодішнього образотворчого мистецтва виставки групи «Кільце», київська преса зазначила: «Новиною (на вернісажі. — Н.Р.)... стали, насамперед, твори Богомазова».

І навіть у брежнєвські роки, усе ще не найкращі для художників-авангардистів, масштаб творчості О.Богомазова змусив укладачів шеститомної «Історії українського мистецтва» та «Словника художників України» сказати кілька добрих слів про видатного кубофутуриста О.Богомазова. Адже на той час світова громадськість беззастережно визнала саме в ньому (пишайтеся — нашим співвітчизником) найбільшого майстра, який стояв біля витоків тодішнього Нового мистецтва, був одним із — трьох! — засновників європейського кубофутуризму, і, охрестивши його «українським Пікассо», називала теоретичні викладки ще молодого метра пророчими.

А тоді, на початку минулого століття, його, як і всіх авангардистів, огульно звинувачували в усіх смертних гріхах. На картини, нині визнані геніальними, накладали табу. Відкрито знущалися, принижували, фактично знищували.

Навіть батько, який виростив сина без матері, але дав йому гарну — земну й хлібну — професію агронома, щиро обурювався: «Картини твої «мазанина». Годі спілкуватися з пустими людьми. Ти не бачиш, як глибоко впав». І, бажаючи Сашкові тільки добра, відмовляв йому в даху і подальшій матеріальній підтримці.

І тільки молоденька дівчина Ванда Монастирська, яка вчилася з Олександром Богомазовим в одному художньому училищі та згодом стала його музою і дружиною (за визначенням чоловіка, який присвятив їй одну зі своїх найзначніших теоретичних праць — трактат «Живопис і елементи», «чуйною супутницею життя»), повірила в коханого. «Як хочеться мені сказати, — писала йому ще в 1916-му, — що ти не звичайний смертний у мистецтві, що твори твої величні й глибоко прекрасні, що в них жагуча сила ліній, рух усіх молекул світу, що вони загадкові, як буває загадковою сила усього сущого у світі видимому і тому, котрий бачать думки й душа».

«И, как один, умрем в борьбе за это»

Вони зустрічалися майже п’ять років. Але навіть одружившись, змушені були подовгу жити в розлуці. Пошук елементарного заробітку — буквально на шматок хліба — змушував Олександра Богомазова за гроші працювати вчителем малювання то на Північному Кавказі, то в Золотоноші, то у передмісті Києва Боярці. До речі, це були для нього найплідніші роки. Може, тому, що інших йому випало надто мало. Адже він прожив лише 50 років!

Ось тільки в Парижі, визнаному тоді Меккою художників, Олександру Богомазову так і не вдалося побувати. Зате перша персональна виставка нашого видатного художника відбулася... саме у Франції. У Тулузі. Щоправда, через багато років після його смерті — в 1991 році.

...Радянську владу Олександр Богомазов прийняв із надією на краще майбутнє. І охоче приєднався до її будівництва. Став першим секретарем профспілки художників України. Захоплено працював інспектором секції художньо-просвітнього Комітету образотворчого мистецтва, старшим майстром державної декоративної майстерні. Керував відомою художньою виставкою 1919 року. Брав у ній участь...

Але часи були непрості, неспокійні.

Напередодні приходу денікінців Олександр Богомазов, тоді відповідальний художник 12-ї армії, займається оформленням агітаційних пароплава й потяга. Саме там — у холоді та вологості, при постійному недосипанні, недоїданні — він «підхоплює» споконвічну хворобу бідняків сухоти. Тоді це було смертельно. Молодий, плечистий, високий хлопець тане прямо на очах. Йому б на південь, на курорт. Та хто тоді думав про курорти? Йому б просто теплий одяг і нормальне харчування. Але навіть за його — куплені за безцінь — геніальні картини держава розплачувалася роками, доводячи художника до принизливих кількаразових нагадувань і прохань: «Прошу надати мені матеріальну можливу допомогу, бо я хворий на туберкульоз»...

Проте він продовжує працювати. Розробляє навчальні програми з живопису і «фортеху» (формальні технічні дисципліни). Багато положень цих програм донині не втратили актуальності, їх вивчають у відповідних вузах. Викладає в Київському художньому інституті, стає одним із найулюбленіших студентами професорів. Іронія долі: створює плакат «Сухоти виліковні», а сам марніє. Але кисті з рук не випускає. На виставці «10 років Жовтня» з’являється його знаменита картина «Пильщики», яка нині знаходиться в Національному художньому музеї України.

П’ятдесятилітнього (за життєвою логікою — час найбурхливішого розквіту людських і творчих сил!) художника не стало 3 червня 1930 року.

Овдовіла віддана й любляча чоловіка Ванда Вітольдівна Богомазова-Монастирська. Осиротіла їхня єдина дочка Ярослава. Пізніше вона напише безцінні спогади про батька. Як, рятуючи родину від голоду, спорудив стільчик, приладив його на своїй спині і так ніс її, трирічне маля, від Києва до Боярки. Про свої перші іграшки, вирізані з дерева та розфарбовані батьком: «дуже умовну ляльку», стаканчик для олівців, скриньку-цеберко... Усе це зберігається в родині понині. Як пам’ять про улюбленого й шанованого предка.

Коли настав час готувати Ярославу до школи, батько сам намалював їй абетку і зробив касу цифр – на паперових кружечках і квадратах, на тлі відповідних малюнків. Завдяки такій домашній підготовці дівчинка одразу ж вступила у другий клас.

Батько чудово знався на музиці. І навчав дочку грати на фортепіано.

Але головне — привчав дивитися на світ очима художника: розрізняти гру світла й тіней; розуміти, що у природі не існує будь-якого «чистого» — чорного або білого — кольору, неодмінно присутній домішок якихось інших кольорів (скажімо, відблиск неба на блакитнуватому чи сіруватому снігу). І завжди наголошував, що світ постійно перебуває в безупинному русі, він мінливий і непередбачуваний. І саме так його варто сприймати.

Вона не стала художницею. Але дотепер, у свої 87 років, любить малювати. А ось одна з її двох дочок — Тетяна — займається цим професійно: пише олією сама, навчала цього дітей та підлітків в одній із художніх шкіл Києва. Друга — Рогнеда — стала кандидатом технічних наук. Це онуки генія. А їхня бабуся...

Про бабусю (тепер пра- і навіть прапрабабусю Ванду) — особлива мова. Присвятивши все своє життя чоловіку, вона зберегла його спадщину в роки гонінь на «формалістів» у нашій країні. А під час війни, коли вулицю, на якій вона жила з чоловіком і потім, після його смерті (нині там встановлено меморіальну дошку), загарбники оголосили «зоною відселення», на тачці перевезла безцінний вантаж картин і рукописів Олександра Богомазова у віддалений за десятки кілометрів від центру Києва Святошин. І таким самим чином повернула усе назад. Завдяки їй ми тепер можемо насолоджуватися роботами всесвітньо визнаного майстра.

Без табу

Майже сорок років ім’я опального авангардиста Олександра Богомазова було знайоме тільки вузькому колу фахівців. А твори художника зберігала його вдова у своїй крихітній кімнатці. Між іншим, у будинку поруч із Художнім інститутом.

Тільки 1966 року, під час так званої «хрущовської відлиги», київські письменники на чолі з Павлом Загребельним у своєму будинку на Банковій напівлегально виставили невелику кількість робіт Олександра Богомазова. І «плем’я молоде, незнайоме» сприйняло їх із захватом. Але, як відомо, відлига, на жаль, недовговічна. А час сонячної весни ніяк не наставав.

Лише через шість років промайнула ще одна «весняна ластівка» — вернісаж із 12 картин майстра, переданих вдовою художника на вічне зберігання до Центрального держархіву-музею літератури й мистецтва України. До речі, саме старшому науковому співробітнику цієї організації Ларисі Скрицькій ми завдячуємо можливістю ознайомлення з науково-теоретичною спадщиною нашого геніального земляка, зокрема, його листуванням із дружиною. Адже Олександр Богомазов писав на поганенькому папері. Згодом він зотлів. А Лариса Скрицька — за покликом серця, безоплатно — передрукувала безцінні сторінки на машинці. І зберегла цей фонд.

Між іншим, і останню свою картину майстер змушений був писати на старому полотні, на звороті портрета, датованого 1914 роком.

«Це потрібно не мертвим — це потрібно живим»

1991 року, напередодні першої персональної виставки Олександра Богомазова на його батьківщині в Національному музеї українського мистецтва, — нарешті! — з’явився альбом-каталог творів нашого видатного художника зі вступною статтею мистецтвознавця Едуарда Димщиця. Через кілька років стаття про Майстра та спогади його дочки увійшли в перший випуск міжвідомчого збірника наукових праць «Українське мистецтвознавство». Багато років вивчає й пропагує творчість Олександра Богомазова мистецтвознавець Дмитро Горбачов. А Олена Кошуба, випускниця інституту, де колись викладав метр, захистила дисертацію про творчість цього майстра всесвітнього масштабу.

Завдяки зусиллям прямих нащадків художника — матері й сина Попових, онуки Олександра Богомазова Тетяни Михайлівни та його правнука, на честь прадіда названого теж Олександром, — і в Україні побачив світ (українською й англійською мовами) уже виданий у Франції трактат «О. Богомазов. Живопис і елементи».

І на батьківщині художника, як за кордоном (у Франції, Югославії, США), почали більш-менш регулярно, завжди з незмінним успіхом, проходити вернісажі художників-авангардистів, де неодмінно виставляли й роботи Олександра Богомазова.

Він повернувся додому. Тепер його цінують і тут. За мужність новатора. За доведену до досконалості динамічну техніку виконання. За теоретичні відкриття. За плідну педагогічну діяльність. За патріотизм. За всесвітню славу, яку він здобув Україні.

Можна тільки дивуватися, як усе це вмістилося в одному короткому житті. І лише радіти: адже воно триває!

* * *

Наступний рік для нас, земляків і нащадків Олександра Костянтиновича Богомазова, буде ювілейним — виповниться 125 років від дня його народження. Ще є час підготуватися до урочистостей. Адже стільки картин видатного майстра знаходяться в закордонних приватних колекціях і музеях — зібрати б їх разом, нехай ненадовго! І випустити гідний автора альбом. Опублікувати б його теоретичні роботи та видати листування зі сподвижницею-дружиною... Словом, віддати належне Майстру, не розгубивши при цьому жодної краплини його воістину безцінної спадщини.