Моя інтимна Україна

Довгограючий світоглядний конфлікт між Україною і Росією хвилює дуже багатьох. Для мене він не просто хвилюючий, він доленосний, він становить частину мого повсякденного життя, внутрішнього і зовнішнього.

Мої батьки приїхали в Запо­ріжжя за розподілом із Волгограда, і я народилася вже тут. Перші 18 років життя прожила в селі під Запоріжжям. Навчалася в українській школі. Мову знаю не те що відмінно — інколи просто не усвідомлюю, українською я зараз книжку читаю, кіно дивлюся, чи російською. Мозок не акцентується на відмінностях.

Коли сповнилося 18, поїхала до Москви, потім — до Пітера, прожила там десять років. Почувалася росіянкою, отримала російське громадянство. До речі, перш ніж рвонути до російських столиць, я рік провчилася у Запорізькому індустріальному інституті. Тепер він, за остан­ньою модою, якось там зі словом «академія» називається. На моєму факультеті навчався хлопець із Пітера, був моїм сусідом по гуртожитку. Одного разу (йшов
92-й чи 93-й рік) комендант гуртожитку зібрав у нас паспорти. Мій російський приятель саме лаштувався додому їхати, не подобалося йому тут, і з нетерпінням чекав, коли повернуть паспорт, щоб купити квиток на літак. Отримавши й розгорнувши його, був шокований: виявляється, всім нам не питаючи поставили печатки про українське громадянство. Він досі вважає Україну країною відсталою: чоловікам властиво не цінувати те, що дісталося занадто легко і навіть, можна сказати, силоміць.

Зустрічаючи в Пітері українця, я тягнулася до нього, як інтердівчинка Олени Яковлєвої у свій шведський період до росіянина. Пам’ятаю, з одним таксистом-українцем лаштувалася їхати до мого будинку, але так і прокаталися всю ніч центром північної столиці, виспівуючи «Розпрягайте, хлопці, коней» та «Ой чий то кінь стоїть?». Кінську тематику було вибрано підсвідомо — мабуть, через фахову специфіку мого співочого напарника.

Років п’ять тому повернулася в Запоріжжя. Ось захотілося, і край. І мені тут тепер добре. У мене російське громадянство й українська посвідка на проживання. І нічого змінювати в цьому плані я не збираюся, бо відчуваю свою національну ідентичність і там, і тут.

Через російсько-українські відносини мені якось дискомфортно. Все моє дитинство мама хотіла розлучитися з татом. Я дуже переживала, плакала, думаючи про те, що не зможу вибрати між ними. Мені вже майже 33, а мама й тепер співає цю пісеньку, і мені досі боляче. Ось із моєю Україною і моєю Росією — таке ж почуття. Ще цю ситуацію можна метафорично описати так: припустімо, я — мама, і в мене є два любимі сини. Вони різні, але схожі один на одного, як усі брати, при цьому сваряться й конфліктують. А я обох люблю, як будь-яка нормальна мати, і ні на чий бік стати не маю права. Але й мирити їх, до речі, силоміць не буду — все, що потрібно, розповіла ще в дошкільний період. Тепер нехай самі вирішують. Вони вже виросли, тільки-но вирвалися з-під батьківської опіки й насолоджуються свободою. Я знаю, який це кайф, то нехай і вони відчують. У екстремальній ситуації навіть найбільш недружні брати приходять один одному на допомогу.

Так і в конфлікті Росії з Ук­раїною я не можу стати ні на чий бік. «Росія не сміє називати себе нашим старшим братом, — твердять мені українські націоналісти. — Наш народ — древніший!» І я на знак згоди киваю головою: адже справді Київ — мати міст руських. «Возьмемся за руки, друзья, чтоб не пропасть поодиночке», — переконують мене росіяни. І я з ними погоджуюся: ну так, ми всі слов’яни-брати, що нам ділити. «Без державної мови, яка всоталася в народну кров, держави не буває», — наполягають патріоти України. Звісно, цілком згодна. «Але насильно нам її не полюбити!» — стогнуть донецькі українці, і я їх теж розумію. Хоча щось тут, звісно, не те. Мій син, який народився в Пітері і приїхав у Запоріжжя в шестирічному віці, одного разу написав український диктант найкраще за всіх у класі. Половину слів, розмовляючи російською, він не може згадати й автоматично замінює їх українськими аналогами. А тут багато людей все життя живуть, а мови не знають. Жаль — адже не отримають задоволення від розкішного українського перекладу «Сімпсонів» і «Футурами», «Хортона» і «Теркеля й Халепи», «Піратів Карибського моря» і «Шрека».

Бог його зна, може, насильне впровадження української і дасть свої плоди. Але воно має бути хоча б грамотне. А то читаєш іноді українські титри в російському кіно і в транс впадаєш від невідповідності смислів. «Ты сексапильная дамочка!» — каже російський актор. «Гарна жінка» — біжать буквочки внизу екраном. Хіба це одне й те ж саме?! «Ні, вибачте. Якщо в українській мові про сексапільність нічого немає — то ну її на фіг!» — правильно обуриться, врубавшись у дурилово еротично налаштований громадянин. Захоче він українську вчити? Якщо він цією мовою не зуміє своїй коханці всілякі інтимні слівця шепотіти під час шлюбних ігрищ, то навіщо йому така мова?!

А тим часом і вишиванка може збуджувати, і слова любові плотської в «мові» є, — важли­вість «України кохання», цієї української Камасутри, написаної кілька років тому нашим земляком Олександром Виженком, ох як же ж недооцінили! Та цьому автору мусили медаль дати, а книжку в усі бібліотеки країни завезти! Тільки ті люди, котрі титри пишуть, книжки, мабуть, не читали. В інтимних стосунках вони використовують російські аналоги. І тут, увага, доходимо до найважливішого: сакральна мова (слова кохання й матюки, як дві сторони однієї медалі) саме й визначає — чи жива мова, чи самобутня, чи є просто калькою з іншої мови, яка ні сіло ні впало претендує на споконвічність. Ви зможете освідчитися в коханні по-українськи? Я, гадаю, цілком зумію. А обматюкати ворога? Не впевнена. Ось і думай...