Мовна ситуація: погляд крізь призму сімдесятиліття

Полеміка довкола статусу мов у нашій державі досягла чергового піку напередодні виборів до парламенту, причому домінували волання певних політичних сил негайно рятувати російську мову, бо без надання їй статусу другої державної вона буцімто загине. Не буду тут наводити докази, аби спростувати очевидну брехливість тверджень про пригнічення цієї мови, бо в періодичній пресі останнім часом є достатньо фактичного матеріалу, щоб упевнитись у протилежному.

Я не філолог, а професор медицини, однак хотів би висловити деякі міркування з цієї проблеми, що базуються на власному сімдесятилітньому досвіді.

Характерною особливістю мого рідного прикарпатського села Банилова (археологами тут знайдені залишки трипільської стоянки часів ІІІ тисячоліття до Різдва Христового), як і всього нашого унікального буковинського краю, був поліетнічний склад населення. Знайдений мною в Інтернеті офіційний архівний документ свідчить, що в рік народження мого батька (1901-й) рідною мовою 76,83% жителів нашого села вважали українську, 19,83% — німецьку, 3,28% — інші. Відносно високий відсоток німецької мови зумовлений не онімечченням українців, які ревно зберігали свою мову і релігію, незважаючи на семивікове панування різних чужинців, а тим, що німецькою мовою користувалися євреї, котрі складали майже п’яту частину жителів села і навколишніх сіл та міст Буковини також.

Цікаво, що задовго до незалежності України та нині чинного «Закону про мови», який чомусь дуже в нас буксує, мовою міжнаціонального спілкування в Банилові в роки мого дитинства та юності була українська, якою без усякого примусу володіли всі жителі села (українці, євреї, поляки, цигани, румуни, вірмени) і охоче нею користувалися, засвоюючи кращі здобутки нашої національної культури.

Незалежно від того, під владою якого короля, султана чи цісаря перебували наші землі, в Банилові не відбулося жодної значної міжнаціональної сутички на етнічному ґрунті, яка була б історично зафіксована. Протягом віків виробилася здорова народна етика доброзичливості у національних стосунках.

Мої батьки мали можливість учитися в банилівській школі рідною українською мовою, що дозволив у школах окупованого Буковинського краю тодішній австрійський цісар Франц Йосиф І. На відміну від російського царського режиму, що на сході України цілеспрямовано, регулярно і підступно здійснював жорстоку русифікацію, спрямовану на нищення історичної та національної пам’яті українців, австрійський уряд був поміркованішим і розсудливішим щодо долі народів своєї багатонаціональної імперії. Перед війною певні австрійські кола навіть виношували ідею створення Сполучених Штатів Великої Австрії, побудованої за федеральним національно-територіальним принципом, де передбачався й Український штат за рахунок заходу України, тобто Східної Галичини та Північної Буковини. Ситуація змінилася, коли Буковина з 1918 року опинилася в складі королівської Румунії, котра всіляко намагалася румунізувати місцевих українців, заборонила україномовне викладання в Банилові.

Мої батьки, прості хлібороби, які дуже шанували Великого Кобзаря, назвали мене в його честь Тарасом — уперше в нашому селі. Румунський священик довго заперечував існування такого імені, настійливо пропонуючи інше. Але татова наполегливість досягла мети. Пізніше в Банилові та в навколишніх селах і містечках з’явилося багато Тарасів. Це — штрих, що засвідчує прагнення місцевого буковинського населення не тільки зберегти, а й розвинути свою українську ідентичність. Змушені засвоювати в школі румунську мову, наші люди не збиралися забувати українську.

При румунській окупації Банилова ми зазнали численних національних принижень. Річка Черемош була кордоном, а неподалік від нашої хати розташовувалася румунська прикордонна застава. Повз наш двір щодня регулярно патрулювали прикордонники — погано вдягнені і взуті, напівголодні, бо Румунія була дуже бідною країною, а війна, в яку Гітлер втягнув диктатора Антонеску, вимагала непомірно великих затрат. У холодний період року вони заходили до нашої хати погрітися і помітили, що ми неналежно виконуємо розпорядження про тотальну румунізацію населення. Адже ми розмовляли між собою українською, а вимагалося скрізь розмовляти виключно румунською мовою — за наш рахунок передбачалося суттєво збільшити населення Великої Румунії.

Розлючені окупанти конфіскували і знищили всі наші українські книги, навіть «Біблію», «Кулінарію», «Кобзар», газети «Жіноча воля» та «Жіноча доля», котрі таємно доставлялися з Галичини. Вони розбили на моїх очах скульптурний портрет Тараса Шевченка, що впродовж багатьох років висів у нас на стіні поруч з образами святих.

Не церемонилися з українським населенням і сталінські посіпаки. Наведу лише один приклад (а їх — безліч!). Наприкінці Другої світової війни під час одного з планових обшуків у нашому домі хтось із енкаведистів вистрелив у мого улюбленого пса Бубія, який був прив’язаний біля своєї будки, але дуже гавкав на агресивних незнайомців. Я закричав, голосно заплакав — нормальна реакція хлопчика на трагедію. Та це не сподобалося енкаведистові, і він перейшов у наступ на мене: «Цыц, щенок, Москва слезам не верит!». Коли демонструється чи рекламується талановитий фільм «Москва сльозам не вірить», я щоразу з гіркотою згадую цей епізод і у вухах знову — розпачливе скавучання мого пристреленого пса.

У передвиборний період ми щодня читали заклик по телебаченню: «Думай по-українськи!» Чи достатньо допомагаємо здійсненню цього заклику? На жаль, ні. За інерцією багато столичних учених-медиків ігнорують державну мову. Приведу повчальний приклад із міжнародної наукової конференції, що не так давно проходила в Міжнародному центрі культури і мистецтв над Майданом Незалежності. Всі доповіді українських професорів у першій половині пленарного засідання були російською мовою, аж поки не виступив поважний бородатий професор з Італії Леонело Мілані. У нього, як пізніше вияснилося, нема жодних українських коренів, він ніколи не проживав у нашій країні, але більша частина його доповіді була зроблена… українською мовою. Я піднявся до президії, подякував цьому італійцю за велику повагу до нашої мови і спитав аудиторію: «Як ви думаєте, чому всі наші доповідачі були сьогодні російськомовними, а італійський професор україномовний? Чому грузинка Тамара Гвердцителі та інші іноземні співаки включають до свого репертуару все більше українських пісень?» І сам відповів: «Думаю, що іноземці не тільки проявляють ввічливість до господарів (для цього їм досить було б сказати «Добрий день» чи «Дякую за увагу», і вони отримали б наші оплески). Переконаний, що їм подобається наша мова, котра за милозвучністю зайняла колись друге місце в Європі на офіційному міжнародному конкурсі із залученням незалежних експертів. То що заважає нам, українцям, гідно шанувати рідну мову?»

Реакція зали показала, що більшість присутніх лікарів знає і любить українську мову, настроєна патріотично, але за інерцією радянських часів і з хибної поваги до іноземних гостей виступає російською. Мої слова одразу все розставили по місцях. Отже, поки що є потреба періодично пояснювати людям доцільність контролювати свій мовний режим як при викладанні, так і при виступах на наукових форумах, по радіо і телебаченню. Це сприятиме зростанню престижу української мови, розвитку нашої культури та консолідації українського суспільства.

Під час виїзної сесії Української академії наук у Криму я нещодавно побував на базі військових кораблів України у Балаклавській бухті поблизу Севастополя. Мав можливість спуститися в єдиний український підводний човен «Запоріжжя», піднятися по трапу на кілька військових катерів та есмінців, побачити будні українських моряків, відчути гордість за нашу державу, яка повернула собі право самостійно охороняти власні морські рубежі, як це було в княжу добу, за часів козаччини і УНР. Приємно, що минули часи, коли наша мова майже не звучала з уст людей у військовій формі. В Севастополі я та інші академіки вільно спілкувалися з офіцерами і матросами державною мовою, якою віддавалися також усі команди. Але нерідко ще наші військовики у своїх виступах по телебаченню віддають перевагу російській мові, що вказує на недостатньо послідовну мовну політику держави в оборонній сфері, а це в критичних ситуаціях може стати небезпечним.

За радянських часів армія та комуністична партія були наймогутнішим засобом зросійщення, провідником політики створення «єдиного радянського народу». Ніколи не міг я з цим погодитися, вважав таку точку зору несправедливою, антилюдською і несподівано отримав підтримку своїм поглядам двома книгами.

Перша — монографія Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яка вийшла самвидавом у середині 1960-х років і швидко поширювалася серед інтелігенції. Мені її дав під великим секретом і тільки на одну ніч мій однокурсник. Цілу ніч я не спав, залпом «проковтнувши» в гуртожитку цю книгу. В ній дуже дохідливо й аргументовано, з посиланням на відповідні праці Леніна і важливі документи КПРС, розкривалися численні механізми зросійщення українського народу та давалися рекомендації керівництву Комуністичної партії України, як перервати цей деструктивний процес.

Звичайно, вся репресивна система комуністичної держави негайно обрушилася на автора. Його кинули до тюрми, розгорнулася шалена кампанія у пресі, на різних зборах. Проте добра справа була зроблена, і репресії вже не могли зупинити розповсюдження прогресивних поглядів серед шістдесятників і наступних поколінь. Так, книга була опублікована за кордоном у 1968 р. українською та англійською, у 1971 р. — італійською, у 1972 р. — китайською та багатьма іншими мовами. Вона стала для світового співтовариства могутньою зброєю проти негативних впливів комунізму.

Друга книга — «Как возникнет всеобщий язык?» Е.Свадоста (1968), на яку я випадково натрапив в республіканській медичній бібліотеці. Основний її зміст — також проти комуністичної ідеології у лінгвістичній проблемі. Хоча книга видана російською мовою у Москві під егідою Інституту філософії АН СРСР, усі аргументи, на майже трьох сотнях сторінок, проти того, щоб ця мова стала загальною і єдиною. Автор категорично заперечує доцільність відмирання національних мов. Він справедливо вважає, що це було би не добром, а великим злом для людства, котре збідніло би, стало би менш багатобарвним і розмаїтим.

У 1994-му, на початку нашої незалежності, мені доручили очолити комісію Мінздоров’я України з перевірки виконання «Закону про мови» у всіх медичних і фармацевтичному вищих навчальних закладах міста Харкова. До складу комісії увійшли також представники громадських організацій патріотичного спрямування, позаяк ми мали перевірити письмові сигнали про неналежне виконання зазначеного закону. Комісія мала змогу переконатися, що ці сигнали не підтверджуються фактами. Куди б ми не прийшли, скрізь чули українську мову, бачили методичні матеріали державною мовою, українізовані комп’ютери, навіть деякі україномовні підручники.

Повертаючись до приємних результатів роботи нашої комісії в Харкові в 1994 році, з висоти сьогодення сумую, бо подальша українізація навчального процесу практично зупинена і навіть відкинута далеко назад, бо жителі Харкова, колишньої столиці Радянської України, в 2004 році були втягнуті в антагоністичне протистояння з більшою частиною народу нашої держави під час виборів президента України — аж до істеричних заяв тодішнього керівника області про утворення окремої держави з центром у Харкові. Що ж трапилося з харків’янами за останнє десятиріччя?

Відповідь напрошується одна: колишній президент України та його команда, які самі не володіли досконало українською мовою, разом із деякими народними депутатами показали негативний приклад ставлення до нашої мови, довели, що можна займати в Україні високі і навіть найвищі керівні посади без достатнього знання державної мови. То для чого простим людям старатися нею оволодіти, коли простіше відмовитися від цього? Недержавницький підхід керівництва держави має назавжди відійти в минуле, і наш народ без якихось каральних заходів спокійно повернеться до своїх українських витоків, як це я бачив у Харкові в 1994 році, в Луганську в 2001-му і в різний час у багатьох інших регіонах України.

На наш загальний сором, досі навіть окремі завідувачі кафедр вищих навчальних закладів дозволяють собі при потуранні начальства спілкуватися зі студентами і навіть читати лекції без використання узаконеної Конституцією і Конституційним судом України державної української мови.

Вважаю, що головною причиною суттєвої різниці сучасної мовної ситуації в різних регіонах України не є різний етнічний склад, а неоднаковість тривалості і характеру колоніального впливу. На заході українська мова і культура краще вижили, бо загарбники (татаро-монголи, турки, молдавани, австріяки, литовці, поляки, німці, румуни, угорці, чехи, росіяни тощо) часто змінювалися. Населення сходу та півдня зазнало надто довгого панування Росії, багатовікового тиску російської мови, котру як царський, так і радянський уряди інтенсивно насаджували замість української, включаючи переселення на українські землі мільйонів російськомовних людей замість знищених або висланих за межі України мільйонів наших селян, кращих представників інтелігенції — основних носіїв і захисників української мови та культури.

Мені щиро шкода тих земляків, які, очевидно, через недостатню обізнаність і невміння порівнювати за великим рахунком своє з чужим, соромляться свого походження, своєї історії, презирливо ставляться до нашої мови. Цим вони непоправно збіднюють і ганьблять себе, гальмують розвиток своїх дітей, позбавляють їх щастя «з народом жити в множині духовній», як писав поет Микола Вінграновський в час відкритого переслідування захисників української культури.

Наш добросердий, мрійливий і співучий народ безліч разів показував світові приклади героїзму, стійкості, талановитості, працелюбності, доброзичливості, щедрості і толерантності. Але в сучасних умовах українська нація має стати набагато активнішою в захисті своїх власних інтересів і прав, авторитету єдиної державної мови, не завдаючи при цьому шкоди мовам наших національних меншин.

Роз’єднана політична нація слабка. Економіка, мова і релігія — найважливіші важелі згуртування народу держави. Вважаю, що настав час кожному українському громадянину зрозуміти важливість виховання дітей у дусі поваги до атрибутів державності — прапора, гімну, державної мови.

Особливо важливо гуртом узятися за налагодження дієвості мовного важеля у вищих навчальних закладах і в армії. Чим талановитіша людина, тим більшою кількістю мов вона може і має володіти, не кажучи вже про державну мову в кадровому вищому навчальному закладі та в українському війську.