МОВЧАЗНА РЕВОЛЮЦІЯ, АБО КРИЗА СТАРІЮЧОГО СУСПІЛЬСТВА

Нам щодня нагадують, що двадцять перше століття — це століття інформаційної революції, століття фінансової і торгової глобалізації, це час Інтернету, це година пік комунікацій. Втім, усі ці революційні процеси почалися ще в минулому столітті, і ми до них звикли. Як звикли раніше до польотів у космос й до можливості добувати електрику з енергії розпаду атомного ядра. Ми звикли жити в часи революцій, звикли настільки, що однієї, можливо, найважливішої для нас самих та наших нащадків, майже не помітили. Ім’я цієї революції — демографічна. Її суть — прискорене старіння людства.

У жовтні 1998 року, проголошуючи початок Міжнародного року людей похилого віку, генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй Кофі Аннан сказав: «Ми переживаємо розпал мовчазної революції, потрясіння якої відчуваються далеко за межами демографії й охоплюють такі сфери життя людського суспільства, як економічна, соціальна, культурна, психологічна і духовна...»

Щомісяця понад мільйон землян переступають поріг свого 60-річчя. (Зазначимо тут, що 60 років — це не вік початку індивідуальної старості — такого віку немає взагалі, а просто якийсь умовний поріг, з допомогою якого можна вимірювати і порівнювати процеси демографічного старіння в різних країнах та регіонах.) Пропорція людей віком за 60 років в усьому світі у найближчі 50 років подвоїться: вона зросте від сьогоднішніх 10% до 22% у 2050 році. Отже, сьогодні кожному десятому жителю нашої планети за 60 років. В Україні — кожному п’ятому.

Сьогодні у світі близько 600 мільйонів людей віком за 60 років. 2050 року їх буде близько 2 мільярдів. Майже водночас — уперше в історії людства — кількість людей похилого віку (60 років і старші) на Землі перевищить кількість дітей (до 14 років). Так завершиться грандіозний демографічний перехід — або, краще сказати, ривок — із тисячоліть високої народжуваності та високої смертності в епоху нижчих народжуваності і смертності і, як наслідок, старіння населення. У розвинених країнах процес демографічного переходу вже практично закінчився: там кількість літніх людей перевищила кількість дітей, а рівень народжуваності опустився нижче рівня відтворення населення. Історичний бар’єр пройдено і в Україні, гадають — наприкінці минулого століття. Проте справжній демографічний вибух старіння відбудеться у найближчі 30—50 років у так званих країнах, що розвиваються, де сьогодні населення ще досить молоде. Однак у цих країнах уже почалися і впевнено набирають темпу демографічні процеси зниження народжуваності та смертності, що неминуче спричинять постаріння населення. І найголовніше: це демографічне старіння відбуватиметься в небачених досі масштабах і з небувалою швидкістю. (Щоб судити про його масштаби, досить пригадати багатомільйонний Китай, де 2050 року проживатиме близько 440 млн. людей віком за 60 років, або понад чверть усіх людей похилого віку на планеті.) У країнах, що розвиваються, воно відбудеться протягом десятиліть, а не майже століть, як це було в низці країн Західної Європи. Нарешті, не можна забувати про те, що країни, які розвиваються, не готові зустріти майбутню «припливну хвилю» старіння — ні економічно, ні політично, ні соціально.

І ще один демографічний показник, можливо, найбільш вражаючий: за другу половину XX століття середня тривалість людського життя зросла на 20 років. Гадають, до середини XXI століття вона зросте ще на десять років.

На жаль, у країнах із перехідною економікою тривалість життя нижча, ніж у постіндустріальних розвинених країнах. Так, за даними ООН, в Україні у період з 1980 по 2000 рік середня тривалість життя чоловіків зменшилася майже на два роки — з 64,2 до 62,7. Очікувана тривалість життя 60-річних українців становить близько 14 років; приблизно стільки ж — у росіян, білорусів, молдован та казахів. Цей показник на три роки нижчий, ніж у середньому на планеті, на чотири роки — ніж у розвинених країнах і на один рік нижчий за середній показник для найменш розвинених (саме так!) країн. Середня тривалість життя українських жінок — 73,5 року, вона знизилась «усього» на 0,2 року за останні двадцять років. Сьогоднішні шістдесятирічні українки проживуть у середньому ще 19 років: на рік менше, ніж «середня землянка», на 4 роки менше, ніж їхня однолітка в економічно розвинених країнах, але на 3 роки довше, ніж жительки в найменш розвинених країнах, скажімо, Африки. Причини тривання демографічної кризи у пострадянських країнах, у тому числі в Україні, різноманітні, проте мало хто не погодиться з тим, що вони — похідні від соціально-економічного неблагополуччя перехідного періоду, що вельми затягнувся.

Навіть поверхове ознайомлення зі статистикою демографічного старіння вражає. Багатьох воно лякає: «криза старіючого суспільства», «сивий апокаліпсис», «наближення війни поколінь» — такі страхітливі метафори періодично з’являються у висловлюваннях зовсім не істеричних людей. Спробуємо з’ясувати, що ж відбувається за межами демографії і в чому полягає загроза старіння суспільства.

Найтривожніші віщування наближення кризи приходять з економічної сфери. Вони грунтуються на незаперечному факті: кількість працюючих відносно кількості непрацюючих похилого віку — так званий індекс економічного навантаження на населення працездатних віків — зростатиме. Це, у свою чергу, призведе до неминучого «колапсу» пенсійних систем, заснованих на т.зв. розподільчому принципі, або принципі «солідарності поколінь».

Справді, в Україні сьогодні близько 23% усього населення — люди пенсійного віку. Співвідношення ж чисельності працездатного населення та чисельності людей віком за 60 років неухильно знижується: з 9 у 1950 році до 5 у 2000 році; 2050 року це співвідношення знизиться до 2. У результаті, прогнозують «алармісти», економічне навантаження на активне населення з утримання непрацюючих пенсіонерів стане непосильним, пенсійна система обрушиться, а розвиток національної економіки сповільниться, аж до повної її зупинки.

Всі ці застрашливі міркування і висновки грунтуються на низці допущень, з яких центральним є те, що людина пенсійного віку — це непрацююча, непрацездатна людина. Навряд чи потрібні якісь поглиблені дослідження, аби переконатися, що це не так. Тут саме той випадок, коли економічна статистика лукавить. Адже ми чудово знаємо, що значна — а важливо б точно знати, яка саме — частина населення похилого віку після виходу на пенсію продовжує трудитися у виробничій сфері формальної економіки. А скільки у неформальній? А яка кількість сьогоднішніх дідусів, і особливо бабусь, бере на себе турботу про підростаюче покоління своїх дітей, вивільнюючи їхній час для плідної праці, фахового і матеріального зростання?

Люди похилого віку — не інертна маса зайвих людей, які втратили здатність іти в ногу з часом і необоротно перетворилися на тягар для суспільства. Численні дослідження і практичні приклади підтверджують: люди пенсійного віку цілком здатні удосконалювати свої знання і навички — аж до освоєння нових професій. Продуктивне, активне старіння повинно стати центральною концепцією при розробці підходів до запобігання кризі старіючого суспільства.

Старіння суспільства загалом і кожного його члена зокрема — це універсальні, фундаментальні процеси. Від правильного їх розуміння й уміння вирішувати пов’язані з ними питання, а найчастіше — і проблеми, залежить соціальний, політичний та економічний розвиток суспільства на всіх рівнях: від сім’ї до всього світового співтовариства.

Взаємозв’язок старіння і розвитку суспільства був у центрі уваги делегатів та гостей II Всесвітньої асамблеї ООН зі старіння, що відбулася в Мадриді у квітні 2002 року. Питання старіння ось уже понад п’ятдесят років, точніше — з 1948 року, включаються до порядку денного роботи ООН. А 1982 року представники світового співтовариства вперше зібралися у столиці Австрії Відні на Всесвітню асамблею з питань старіння. І ось, двадцять років потому, головна міжнародна організація знову вирішила обговорити питання, пов’язані зі старінням, на найбільш пріоритетному рівні Всесвітньої асамблеї.

Старіння як процес неминуче приносить у суспільство і в життя кожного його члена зміни. Завдання полягає у тому, щоб навчитися цілеспрямовано пристосовуватися до цих об’єктивних і, як гадають, неминучих змін, перетворити старіння суспільства на чинник прогресу й розвитку — як усього суспільства, так і кожного його члена.

Така можливість зовсім не ілюзорна. Давайте пригадаємо, що популяційне старіння почалося не відразу: в економічно розвинених країнах Європи цей процес відбувався протягом понад ста років, розпочавшись ще у дев’ятнадцятому столітті. Ці сто з гаком років були часом безпрецедентного прогресу науки і технології, що зумовило небувале поліпшення якості життя та його тривалості — на жаль, не для всіх і не всюди. Важливо відзначити, що збільшення тривалості життя відбувалося одночасно з розвитком суспільства. Звідси майже очевидно, що розвиток суспільства і його старіння — це, як мінімум, паралельні процеси. Завдання ж полягає в тому, щоб зробити їх сумісними і співдружними, або по-науковому — синергічними.

Як перетворити старіння із загрози розвитку суспільства на рушійну силу його розвитку? Відповідь на це запитання мадридська асамблея сформулювала у своїх підсумкових документах — Політичній декларації і Міжнародному плані дій з питань старіння.

Мадридський план стверджує: діяти треба на трьох пріоритетних напрямах — люди похилого віку і розвиток суспільства; здоров’я і добробут у похилому віці; умови, що сприяють і підтримують індивідуальний розвиток людини протягом усього її життя.

Метою дій у рамках першого пріоритетного напряму є інтеграція процесів старіння і розвитку суспільства. Практично цієї мети можна досягти за умови, що люди різного віку, включно з похилими, одержують можливість робити свій внесок у розвиток суспільства і водночас користуватися плодами економічного зростання та суспільного розвитку. Слід рішуче відмовитися від звичного ставлення до старіння як до проблеми й усвідомити, що люди похилого віку можуть і найчастіше хочуть бути корисними і продуктивними членами суспільства — так само, як і люди інших вікових груп.

Другий пріоритетний напрям полягає в забезпеченні здоров’я і добробуту в похилому віці. Щоб літня людина зберегла добре здоров’я, необхідні спільні зусилля держави, громадянського суспільства і кожного індивідуума. Кожна людина особисто відповідальна за вибір здорового способу життя; при цьому держава зобов’язана забезпечити умови, які сприяють реалізації свідомого вибору своїх громадян.

Нарешті, третій пріоритетний напрям включає дії, покликані забезпечити умови для індивідуального розвитку людини протягом усього життєвого шляху, аж до найпізніших його етапів.

Коли ж буде побудоване суспільство для всіх вікових груп? Мадридський план не відповідає на це запитання — він ставить основні завдання і пропонує шляхи для їх вирішення; він говорить про те, що треба зробити, аби це ідеальне суспільство не виявилося черговою утопією. У плані міститься 239 рекомендацій, але це не універсальні рецепти, а, швидше, можливі варіанти дій, вибір і здійснення яких залежатимуть від умов та можливостей різних країн. Водночас Мадридський план формулює основну мету дій у сфері старіння, і ця мета універсальна для будь-якого суспільства, для будь-якої країни: гарантувати кожній людині безпечну і гідну старість разом із можливістю продовжувати брати участь у житті суспільства як повноправний громадянин.