Московський консулат

Призначення Медведєва наступником Путіна, а Путіна, у свою чергу, першим міністром Медведєва внесло, нарешті, цілковиту ясність у досі нерозв’язну проблему російського геополітбуття.

«Два Рими впали, а третій стоїть, четвертому ж не бути». Рік 1991-й підточив самісіньку середину (серцевину) карбованої формули старця Філофея. Чи стоїть нині Третій Рим? З одного боку, імперія завалилася (і всесвітня радість бачиться московітам «найбільшою трагедією ХХ століття»). З іншого, настільки ж очевидно, що Москва продовжує досить міцно стояти — проти цього факту не попреш, хоча він і може приносити діаметрально протилежні емоційні переживання по різні боки кордону.

Діалектика вчить: суттєва зміна змісту має бути відповідним чином оформлена. Саме так — діалектично — слід розцінювати спробу відродити сумнівну велич радянського Третього Риму з допомогою т.зв. «реставраційного проекту» (згадаймо бодай повернення радянського гімну). Проте з розмахом реалізований проект отримав несподівану підніжку від ленінградського царя-реформатора — два строки, і крапка! Імператорсько-генсеківську традицію довічного царювання, подекуди досі живу (на теренах азіатських і білоруських), було перервано брутально волюнтаристичним і насильницьким чином.

Але якщо імперський Третій Рим уже неможливий, а четвертому не бути, то логіка невблаганно визначає, що подальше оформлення Москви, а з ним і розвиток суверенної російської демократії є можливим лише у зворотному порядку: від Риму-3 до Риму-2 і далі до Риму-1. Справді, пройшовши єльцинський і путінський періоди візантійщини (Рим-2) і щасливо уникнувши влади «могутнього громадянина» (халепа, в яку вскочили римляни 79 р. до Р.Х., коли диктатор Сулла демонстративно склав із себе всі повноваження і став просто «приватною особою»), Московія 2008 року вступає в епоху класичної Римської республіки (Рим-1).

Нагадаю, що, вигнавши царя Тарквінія Суперба (Гордого) і скасувавши царську владу, римляни оголосили управління загальнонародною справою (res publica). Єдиновладдя було ліквідовано аж до магістратів найвищих: на чолі республіки перебували два улюблені керівники, котрі мали рівну владу й тому були змушені радитися, консультуватися (consulere) з усіх питань одне з одним, звідки й пішла їхня назва «консули» (consules).

За визначенням, а також образом і подобою В.В.Путіна, другим консулом має стати «порядна, дієздатна, ефективна, сучасна людина, з якою можна було б працювати в парі», і ми вже знаємо ім’я цієї людини.

Майбутнім російським консулам доля дуже точно врівноважила тягар влади. Потужна політична фігура Путіна скрадається обмеженими владними повноваженнями першого міністра, а не занадто вражаюча політична вага Медведєва нарощується вагомими президентськими повноваженнями.

Такий розвиток суверенної демократії вселяє особливий оптимізм у жителів колишніх імперських провінцій. Тому що, на відміну від Римської імперії, яка вдавилася потоком матеріальних і культурних цінностей, що потекли із завойованих колоній, рання Римська республіка квіритів свято плекала свою відособленість. Ні про які енеїди, які давали римлянам право тлумачити різним грекам «події нашої спільної історії», ніхто й не чув. Тож можна не сумніватися, що після березня 2008 року та явна історична істина, що «Володимиро-Московська держава не була ані спадкоємницею, ані наступницею Київською, вона виросла на своїм корені…» (М.Грушевський) стане доступною розумінню дуумвірно-суверенно керованих володимирців і московців.

Що ж до імперського жалю з приводу нібито «посилення дискримінації російської мови» — можна зауважити, що за жителями підкорених італійських міст республіканський Рим не визнавав (!) права вести офіційне діловодство латиною, і тільки за особливі заслуги римляни дарували їм право користуватися цією великою і могутньою мовою.

У нас сьогодні начебто таких заслуг немає?