Морські янголи Північного полюса

Займатися дайвінгом на Південному полюсі — дуже круто. Пірнати на полюсі Північному — круто вдвічі. А якщо там ще й установити світовий рекорд... Погодьтеся, це — взагалі щось на межі фантастики! Для всіх. Окрім сімки дивовижних людей: шістьох росіян і одного українця — генерального директора групи компаній «ТЕКТ» Вадима Гриба, який і розповів кореспонденту «ДТ» про таку неймовірну пригоду.

— Три роки тому ми їздили пірнати на Південний полюс. Саме там виникла ідея «підкорити» і Північний, — згадує Вадим Валентинович. — Спеціалізується на таких поїздках дайверський клуб МГУ — один із найвідоміших у Росії, який організовує північні подорожі й занурення (у нас таких клубів немає).

Як відомо, Північний полюс різниться від Південного тим, що там немає материка — одні дрейфуючі криги, глибина води — близько чотирьох кілометрів. Тобто як такого полюса не існує — географічно він, звісно, є, але немає самого місця, на яке можна стати. Ми за три з половиною доби, проведені там, відійшли на кризі на 22 км. Причому навіть нічого й не помітили.

До нас там побували чотири експедиції, організовані цим же клубом. Їхнє завдання було таким: прилітав вертоліт, вони пірнали, сідали назад і відлітали. Більше одного занурення ніхто ніколи не робив, не було підводних фотографій звідти. Ми ж першими у світі поставили перед собою завдання пірнути на Північному полюсі кілька разів: у результаті кожен зробив по три занурення.

Півроку на Північному полюсі полярна ніч, півроку — полярний день. Уночі там, звісно, робити нічого, а вдень верхня крайка криги починає танути, й літак уже сісти не може. Тому летіти туди потрібно лише в квітні — це єдиний місяць, коли літаки ще можуть сідати. До речі, за рік на Північному полюсі буває всього до 250 осіб, переважно лижників.

Почалася наша експедиція з того, що ми в лютому цього року поїхали на Біле море на тренування, де умови були наближені до «бойових»: температура -25° градусів (на полюсі вона була десь -27°), сильні вітри, вода приблизно -1° (на полюсі орієнтовно -2°). Ми мали перевірити устаткування — наскільки воно замерзає, відпрацювати техніку безпеки, навчитися пиляти майни (так називаються діри, просвердлені в кризі, куди пірнають дайвери), розподілити обов’язки тощо.

На полюс ми вилетіли 13 квітня. Спочатку прилетіли в Осло, потім — на Шпіцберген, звідти — на місце призначення літаком російської авіації: на Північний полюс літають тільки вони. Поняття «аеропорт» там дуже умовне. Знаходять велику плаваючу крижину, на ній і будують «аеродром»: смугу десь із кілометр довжиною і шириною метрів сто.

Нарешті прилетіли, вивантажили речі, завантажили їх у санки, перевезли на вертоліт, який і закинув нас на крижину, що знаходилася на той час десь за сто метрів від полюса. Її теж потрібно було спочатку знайти: відшукати «свіжу» тріщину в кризі, товщина якої в цьому місці має бути сантиметрів п’ятдесят, а не звичайні там два з половиною метри. Плюс ця тріщина мала знаходитися поруч із торосами — накопиченнями льодів. Адже пірнати треба вздовж чогось, просто занурюватися в чотирикілометрову безодню нецікаво, а крига під водою неймовірно гарна. Нарешті знайшли таку крижину й розбили на ній табір.

По суті, три з половиною доби, які там провели, ми були на морозі. Глобально відігрітися було неможливо. Харчувалися сублімованою їжею — порошковими м’ясом, кашею, борщем тощо. Є окріп — можна щось їсти. Пиляли свіжий сніг — він там дуже щільний, потім кришили ці шматки в чайник і кип’ятили.

Що бачили, коли занурювалися? З живності там є маленькі гарні медузи, котрі називаються «морські янголи». Бачили мертвого кальмара, який невідомо як потрапив туди, із пучком трави в щупальцях. Такої товщини кригу — метрів тринадцять — доти ніколи не бачили. А уявіть величезну брилу криги розміром з кімнату, яку ти можеш порухати. Лід там постійно переміщається, дихає, тріщить... За півгодини при нас тороси виростали метри на три. Величезна брила товщиною два метри піднімається, піднімається, потім починає кришитися...

Вертоліт, який мав нас забрати, прилетів години на чотири пізніше. Довелося освоювати головне вміння полярника — чекати. В «аеропорту» вперше за ці дні нормально поїли. Прилетів наш літак. Ми тільки потроху почали розслаблюватися, аж раптом «аеродром»... тріснув! Добре, що не навпіл: метрів вісімсот лишилося. Їх нам вистачило для зльоту. Тож і відлітали з пригодами.