Між двома світами

Жодне інше лихо не завдало українцям такої величезної шкоди, як Друга світова війна. Сучасні історики та демографи підрахували, що загальні втрати українського населення протягом 1940-1945 років становлять понад 14 млн. осіб. Більшість із них загинули в боях та битвах, на конвеєрах смерті нацистських та радянських концтаборів, під час каральних акцій, які влаштовували німці на окупованих територіях. Інша частина наших людей, які входять до того сумного числа, були назавжди викинуті за межі своєї Батьківщини волею непереборних обставин. Ідеться про тих, кого нацисти примусово вивезли на рабську працю до Німеччини, Австрії, та про в’язнів концтаборів (колишіх червоноармійців), котрі побоювалися, що після повернення до СРСР на них чекає помста опричників Сталіна, який іще на початку війни заявив: «У нас нет пленных, у нас есть изменники Родины».

Окрім цих категорій - вже апріорі «ворогів народу» - були й інші. Наприклад, колишні вояки УПА, українські патріоти, яких німці мобілізували до своїх з’єднань, та інші. Можна назвати чимало типових доль та обставин, через які українці станом на 1946-1947 роки опинилися в Західній Німеччині.

Шлях на Захід

Поетеса, голова Союзу українок у Нобл-Парку (район Мельбурна) Ніна (Божена) Коваленко перед війною навчалася в Київському університеті ім. Шевченка, а її майбутній чоловік Роман студіював ветеринарію у сільгоспінституті. Познайомилися, покохали одне одного, побралися. Оскільки її суджений був волиняком, то не мав дозволу жити під час окупації в Києві, а тому подружжя перебралося до Рівного. Однієї ночі в шибку їхньої хати постукали Романові друзі, запропонували йти до лісу партизанити у складі загону УПА. А Ніна, працюючи в Червоному Хресті, забезпечувала зв’язок між націоналістичним підпіллям у цьому місті та упівцями. Наприкінці 1944-го її чоловік дуже застудив нирки, а вона була вже при надії, тож подружжя виїхало до Варшави, де в них народилася дитина. Перед наступом Червоної армії Коваленки перебралися до Німеччини, де пробули близько п’яти років…

Ветеран української громади Андрій Луканич - родом із Закарпаття, яке перед війною входило до складу Чехословаччини, а 1939 року було окуповане Угорщиною. Навчався в Торговельній академії, очолював «Пласт» у цьому краї, а потім студентську організацію. Згодом вступив до ОУН. Наприкінці війни разом зі своїм колишнім учителем та друзями налагодив таємний канал для переправлення оунівців через Словаччину, Австрію до Баварії, яка була окупована американцями. За це угорці запроторили його до Мукачівської в’язниці, з якої хлопець утік, а потім тим же каналом перебрався до Німеччини…

Директор клубу старших громадян при Українському домі в Есендоні (Мельбурн) - Іван Кирлик також народився і виріс на Закарпатті. 1939 року вступив до економічної школи в Братиславі (Словаччина). За зв’язки з ОУН хлопця кинули до в’язниці, звідки його викупив батько. Та недовго раділи.

Івана відразу ж мобілізували до угорської армії, яка на боці німців вирушала на війну проти совєтів. Через кілька місяців та частина, так і не вступивши у бій, здалася на волю переможців. Бранців відправили на відбудову совєтської економіки. Іван опинився в концтаборі в Донбасі під Макіївкою. «Там я побачив справжню соціалістичну дійсність, коли людина не має ніякої вартості: військовополонені пухли від голоду, а їх ще напівживих засипали в братських могилах», - розповідає Іван Кирлик. Його, як і багатьох інших, викликав уповноважений МГБ майор Ягодкін і запропонував таємну співпрацю. Хлопець вирішив схитрувати. «Добре, - каже, - але спочатку мушу поїхати провідати батьків». Начальник, трохи повагавшись, дозволив. Так Іван опинився на Закарпатті. Звістка про це миттєво облетіла округу. Уже через два дні прийшли представники фінвідділу і запропонували йому посаду завідувача відділу державних доходів, оскільки освічених людей на той час можна було на пальцях порахувати. Через два місяці він разом із головним бухгалтером тієї установи та місцевою вчителькою втік до Чехії. Із 1946-го по 1948 рік працював головним бухгалтером на заводі. Коли стало зрозуміло, що Чехословаччина обирає комуністичний курс, хлопець перебрався до Баварії.

Шлях кожного українця до Німеччини нагадує захоплюючий пригодницький роман. Український дослідник з Австралії Теодозій Ляхович, спираючись на статистичні документи окупаційних військ у Німеччині, дійшов висновку, що протягом перших місяців по війні на території Західної Німеччини та Австрії проживало 8,5 млн. громадян інших країн, загнаних сюди війною. Два мільйони було з СРСР, 800 тис. із них - з України. Навесні 1945 року - під опікою ООН - розпочалася репатріація людей до країн, громадянами яких вони були. За рік з Німеччини було відправлено 6,5 млн. осіб. На черзі була нова хвиля репатріації, але два мільйони людей відмовилися повертатися. В американській зоні на кінець березня 1946 року проживало 104024, англійській - 54580, французькій - 19026, в Австрії - 29241 українець. Статистика свідчить, що 65,4% наших біженців були вихідцями з Галичини. Найбільше українців проживало в Баварії. За три-чотири роки перебування в цьому краї вони встигли згуртуватися за поглядами, схожістю доль, за віком, принципом земляцтва. Відновлювалися традиційні українські організації «Пласт», «СУМ», «Просвіта» імені Т.Шевченка, було засновано перші українські еміграційні часописи.

Тим часом поза волею українців та біженців інших національностей країни-переможці вирішували їхню долю. СРСР та його караючій десниці НКВС кортіло зайнятися «выяснением обстоятельств при которых, бывшие граждане советской страны оказались на територии врага». Ясна річ, країни вільного світу не хотіли віддати цих людей на розтерзання Берії. Розгорталася напружена боротьба ідеологій, розвідок і дипломатичних місій. Остаточно проблему було розв’язано на пленумі ООН 12 лютого 1946 року, який ухвалив: кожен біженець отримує право вибору нової країни поселення. ООН створила організацію ІРО, яка мала опікуватися переміщеними. 18 країн зібрали 430 млн. доларів для оплати їхніх подорожей. Комусь з українців випало їхати до Канади, комусь до Аргентини, а комусь до Австралії. Кораблі до п’ятого континенту відпливали здебільшого з портів Італії. На переселенців чекала дворічна робота за контрактом на фабриках, шахтах, цукрових плантаціях...

На Схід

Уже під час плавання вони готувалися до нового життя. Серед мандрівників був і 25-річний Євген Гаран, який іще юнаком проявив неабиякі лінгвістичні здібності. Ще в Німеччині самотужки за підручником, а також спілкуючись з американськими військовими добре вивчив англійську. Відтак під час плавання до Австралії влаштував для своїх одноплемінників курси англійської. Охочих навчатися було багато, згадує пан Євген. Кожен розумів, що без мови він в іншому світі - ніхто, просто тупий віл, на якому можна лише орати. Але українці сподівалися на кращу долю. А тому збиралися щодня в якомусь з куточків на палубі і «приступом брали» чужу незрозумілу мову: «Ай ем, ю а, ві а, ай хев, ю хев...». Так і визначилося покликання Євгена - він став учителем. Продовжував викладати мову новоприбулим у таборах для переселенців, а після закінчення університету учив австралійських дітей у престижних навчальних закладах.

Перші кораблі дісталися довгожданого невідомого берега у травні-червні 1948 року. Прибульців розселяли в таборах. Молодих людей віком до 30 років уже за кілька днів відправляли на роботу, старші чекали й по кілька місяців. Наприкінці 1949 року в Австралії налічувалося понад тисячу українців. Фізичною працею змушені були займалися й інтелігенти, бо їхніх дипломів тут не визнавали. Оскільки наші переселенці боялися, що довгі руки НКВС дістануть їх і в Австралії, чимало з них реєструвалися під вигаданими або зміненими прізвищами, а в графі національність писали: «поляк», «росіянин», «чех», «серб» тощо. 1954 року було проведено черговий перепис австралійського населення. Обліковці нарахували 8 млн. 986 тисяч австралійських громадян. «Мало», - розчаровано зітхали тодішній прем’єр Чіфлей та інші посадовці, які мріяли про 20 млн. Зрештою, вся австралійська нація прагнула якомога швидше наростити демографічні м’язи, аби успішніше боротися за місце під сонцем у світі. А тому політика сприяння міграції продовжувалася. До речі, під час перепису було зафіксовано 17 тис. 239 українців. За чисельністю серед емігрантів вони посіли шосте місце після італійців (90 тисяч).

Із серця не виходить Батьківщина

Долі українських переселенців складалися по-різному. Юну підпільницю Ніну Коваленко з чоловіком та дитиною поселили в таборі Бонагіла. Жили у великих дерев’яних бараках. Дівчатка - з мамами, хлопчики - з батьками. Потім їх перевели до табору в Рашворті. Чоловік будував залізничні мости, а Ніна сиділа без діла, як і багато інших жінок. Щоправда, була робота на кухні, але всі її чомусь боялися, бо їжа в Австралії інакша, ніж та, яку звикли готувати й споживати українці. Героїня нашої оповіді, трохи повагавшись, вирішила таки взятися за кулінарну справу. На кухні її зустріла гарна молода жінка. «Пані Маяковська, з Латвії», - відрекомендувалася. «А я Коваленко з України, але готувати не вмію»,- призналася наша землячка. У відповідь почула: «То приходь, дорогенька, я тебе навчу». Попервах було важко, але Ніна дуже старалася, тим паче що австралійці подарували книжку «Куке-бук». Усі тонкощі куховаріння опанувала дуже швидко. Через два роки в чоловіка скінчився контракт на залізниці, і він перейшов на більш кваліфіковану й чисту роботу - на пошту. Ніна ще десять років куховарила у шпиталях, а потім закінчила журналістський факультет Мельбурнського університету. Тривалий час співпрацювала з різними англомовними часописами та українською газетою «Вільна думка». Потім кілька років очолювала департамент великої компанії «Електронік індастрі», яка виробляла телевізори й холодильники. Згодом родина Коваленків, назбиравши трохи грошей, вирішила зайнятися бізнесом. Купили невеличку молочну крамничку «Мілк-бар». Разом із нею надбали собі великий клопіт, бо довелося працювати з ранку до вечора. Але тяжка праця дала змогу стати фінансово незалежними. 1970 року Ніна вперше приїхала в Україну. Побачилася з сестрою і батьком. «А мама мене так і не впізнала...», - тяжко зітхнула.

Її поезія визнана не лише в українській громаді Австралії, а й в Україні. У видавництві «Ярославів Вал» вийшло кілька поетичних збірок, а також книжка спогадів «На межі двох світів». «Ми наш український світ покинули, та чи увійшли в новий? Ні, ми те покоління, яке опинилося на межі між світами. Я люблю Австралію. Об’їхала її з чоловіком уздовж і впоперек, але з серця не виходить Україна», - каже Ніна Коваленко - колишня підпільниця, куховарка, журналістка, поетеса, вчителька, мати...

Андрієві Луканичу випало працювати за контрактом простим робітником на цукровій фабриці. Робота була високооплачувана, і хлопець продовжив угоду на кілька років. Заробивши трохи грошей, разом із дружиною відкрив молочний магазин, який згодом став продуктовим. Бізнес ішов успішно. Стали у пригоді знання, здобуті в Торговельній академії. Задачки, які підсовував йому австралійський ринок, він лузав як насіння. Його комерційний талант не залишився непоміченим: просили консультацій і українські, і австралійські підприємці. «Я знав, як заробити гроші і що з ними робити, тож став на ноги досить міцно», - розповідає пан Андрій. Бог дав подружжю Луканичів сина і дочку. Вони здобули добру освіту. Дочка - вчителька, син провідний фахівець великої фінансової фірми. Пан Луканич - один із засновників української громади штату Вікторія. 30 років був головою її управи, десять років керував будівництвом Українського дому в Есендоні. «Я не боявся відповідальності, бо люди вірили мені», - каже він.

Євген Гаран став відомим і авторитетним педагогом. Викладав мови в найпрестижніших школах Сіднея. Став письменником. Пише короткі оповідання - «євгеніки», в яких розповідає про життя Австралії. Їх вирізняють елементи гумору й фантастики. Кожна «євгеніка» ілюстрована його сестрою-художницею. Тривалий час був членом Міжнародного пен-клубу.

«Всі наші добре прижилися в Австралії. Можна сказати вибилися в люди, побудувалися, стали бізнесменами, дали добру освіту дітям та онукам, багато з яких працюють у банках, юридичних установах, лікарями, педагогами, науковцям. За 43 роки свого священництва я вінчав лише одного українця, який записав в анкеті, що він робітник, а то все - висококваліфіковані люди», - розповідає Зенон Харкавий, митрофорний ієрей, за плечима якого теж тяжкий і цікавий життєвий шлях. Він відомий світовому українству як видатний майстер іконопису. Його пензлю належать розписи в українських храмах Джилонга та Сіднея.

Не розчинитися…

Більшість українських переселенців, коли знайшли сякий-такий прихисток і заробили на шматок хліба, гостро відчули, як їм бракує Батьківщини. А тому почали шукати одне одного, активніше гуртуватися, мріяти про побудову маленької України на великій австралійській землі - серед кенгуру, мавп, евкаліптів, аборигенів…

Перша громада прибулих українців на п’ятий континент була заснована в Аделаїді (Південна Австралія) 10 квітня 1949 року. Через півроку об’єдналися українці Мельбурна. 29 жовтня цього ж року створили свою організацію українці Сіднея. 27 грудня 1949 року народилася громада Квінсленда, 25 лютого 1950-го - Західної Австралії, 2 липня 1950 року - Канберри, 10 січня 1954-го - Тасманії.

Керівник громади Південної Австралії - видавець тижневика «Єдність» Яків Логин виступив з ініціативою заснувати федерацію українських організацій Австралії. Його підтримали лідери інших найбільших організацій - Іван Грушецький (Вікторія, Мельбурн) та Євген Пеленський (Новий Південний Уельс, Сідней).

Установчий з’їзд ОУА відбувся 9-11 червня 1950 року в Мельбурні. Перше ж засідання показало, чого бракувало найактивнішій частині українців Австралії. Більшість із них були освіченими людьми, з високим політичним потенціалом, якого не змогли реалізувати на Батьківщині, в Європі та, зрештою, і в Австралії, бо ще не були її громадянами. Створивши ОУА, вони створили для себе дискусійний майданчик, де мали змогу обговорювати ідеї та плани побудови Австралійської України. Нехай в обмеженому колі, та все ж вони могли рости і формуватися як політики.

Попервах списи ламали об такі питання, як Статут ОУА, його програма, завдання тощо. З’їзд нагадував бійця, який бере редут за редутом у запеклих боях. Зрештою, всі перепони було подолано. Потрібні ухвали прийнято. ОУА визначили як координуючу інституцію громад та організацій українців Австралії. Першим головою ОУА став Василь Болюх, через рік його змінив Віктор Соловій, його, у свою чергу, - Федір Мельників (1952-1953), після нього - Мирослав Шегедин (1954-1955). Далі керували Лілія Гаєвська-Денес, Богдан Шемет, Мирослав Болюх, Микола Цюрак, Юрій Денисенко, Михайло Моравський…

Чи одразу усвідомило українство Австралії свою стратегічну мету? Безумовно. Вона полягала в тому, щоб не розчинитися в невідомому і далекому світі, дарма що він нібито вільний. Кожен ветеран із болем та образою згадує 1950-ті, коли, здавалося, навіть кущі й коали шипіли зусібіч: «Спік інгліш!». Наші брати несамовито опановували ту «інгліш» і гарячково думали, як зберегти своє українське єство в чужому майже інопланетному середовищі. До речі, побувавши в українському клубі старших громадян я з подивом відкрив невідоме для себе явище. Дуже багато ветеранів... не володіють англійською, хоча раніше вони її знали досконало. Чужа мова з роками стерлася з пам’яті, залишилася лише материнська. Але якби ж то вона передавался з генами внукам і правнукам... На жаль, вони, перебуваючи 90% свого часу в англомовному середовищі, почали сприймати чужу мову як свою рідну. Тож батькам і громаді доводилося докладати надзусиль, аби зберегти українські душі. Багато таких битв було виграно, але ще більше програно. Особливо у змішаних сім’ях. З перших днів свого існування українська громада стала розробляти систему захисту від асиміляції. Вона гідна найдосконаліших теорій, кандидатських і докторських дисертацій і похвали від рідної держави. Безумовно, стрижнем тієї подвижницької освітньо-культурно-духовної роботи була церква. Навколо неї оберталося все: суботні школи, українські видання, народні доми, танцювальні і співочі колективи, кредитні спілки, пластові й сумівські організації. Австралійська громада за чисельністю, мабуть, разів у тридцять менша від канадської (34 тис. українців проти 1,2 млн. - Ред.), проте матеріальні надбання обох приблизно рівноцінні. Це означає що кожен австралійський українець зробив разів у тридцять більший внесок у розбудову українського життя, ніж канадійський.

Наскільки ефективною була та система оборони українства? Варто зауважити, що середній вік громади істотно підвищився. Цей факт навіює тривогу. Проте є й оптимістичні моменти. На репетиціях дитячих, юнацьких пісенних, танцювальних колективів, на заняттях пластових гуртків, я звернув увагу на те, що їхні учасники розмовляли гарною українською. Тобто це гарантія того, що ще принаймні 50 років українська мова лунатиме на Австралійському континенті.