Між двома вимірами

Ми зустрілися вранці, сіли за столик на порожній терасі кав'ярні. Я випадково глянула в її очі й зрозуміла: ми зараз у різних вимірах. Я - в мирі, вона - у війні. Мить - і вона граціозним рухом дістає пачку цигарок та запальничку:

- Ви не проти?

- Ні.

- Дякую.

Закурила.

- Ну що, я готова, - всміхається вона. Ця усмішка… Вона не у війні, вона намагається балансувати між війною і миром: душею - там, а тілом - тут. Психологічно це ще складніше. Губи розтягуються в усмішці, а в очах - біль. І так уже три роки поспіль. Тому що вона - дружина атовця.

* * *

Насправді вони різні. Одні самовіддано присвячують життя своїм чоловікам-ветеранам, кардинально змінюючи власне. Інші чесно чекають, а потім, коли коханий нарешті повертається, не витримують і йдуть. Є такі, що, чекаючи і збираючи передачі своєму чоловікові, поступово починають волонтерити для всього батальйону. Є й ті, що не витримують сидіння на місці, віддають дітей батькам і теж ідуть служити до ЗС. А є й такі, що отримують його зарплату, оформляють пільги, гордо сурмлять усім навколо про свій почесний статус дружини ветерана і тим часом, поки чоловік на фронті, задовольняють жіночі потреби з іншими. Ну так, для здоров'я…

Та й ветерани, скажу я вам, різні бувають. Є справжні самовіддані патріоти, і є ті, що просто чесно виконують свій обов'язок перед державою. А є й такі, що з певних професійних обов'язків упродовж кількох днів побули в якомусь прифронтовому містечку типу Бахмута, - і вони теж ветерани. Саме такі "ветерани" зазвичай найшвидше отримують статус УБД і при нагоді обов'язково повідомляють "я теж там був". Дружини таких зазвичай знають про всі новини в законодавстві щодо пільгового забезпечення учасників бойових дій, а їхні діти щороку відпочивають у дитячих оздоровчих закладах як діти атовців. А що ж, як є можливість, то чого не скористатися…

* * *

Протягом усієї розмови вона нервово сіпається до телефону і коли нарешті отримує той самий дзвінок, хапається за трубку. Мені незручно, я розумію, що це надважлива для неї розмова. Виключаю диктофон, починаю порпатися в контактах власного телефону, вдаю, що нічого не чую. Але чую, і мені від цього ніяково.

- Ти повернувся… Все добре? Справилися? Двієчки, трієчки є? Ні? Слава Богу… Спати? Так, звісно, спати… Я тебе люблю, чуєш… І поїж щось… Ну й спати… Діти - добре… Так, і я люблю…

Відкладає слухавку, судомно видихає, знову закурює.

- Все, можна говорити далі, - всміхається. Цього разу всміхаються й очі, сумно, але всміхаються, - повернувся із завдання. Двохсотих, трьохсотих немає, - це напевно про ті двієчки-трієчки з розмови, такий собі військовий сленг… Знову закурює: - Продовжуємо?

Так.

* * *

Взагалі-то, бути дружиною атовця - це щомиті почуватися оголеним нервом. Вивести з рівноваги можуть будь-яке слово, фраза або погляд. Коли ви кажете дружині військового: "Я б свого не пустила", вона чує: "Ти погана дружина, тому твій на війну й пішов". Мені одного разу колишній колега заявив: "Це ж як можна над чоловіком удома іздівацця, щоб він два роки на війні сидів!" І засміявся… Потім він, до речі, теж отримав статус учасника бойових дій, але то вже інша історія.

Отож, про "я свого не пустила". Одна жінка військового у Фейсбуці на таке зауваження відповіла руба: "Слухай, шановна... або ти заміжня за бабою, або він не дуже й хотів". Це правда: того, хто реально вирішив іти на війну, відмовити неможливо. Його не зупинить ніщо: ні сльози, ні вагітність дружини, ні троє дітей. Тисячі дружин відпустили своїх коханих на війну не тому, що вони погані дружини, і не тому, що не достатньо їх люблять. А тому, що колись їм пощастило вийти заміж за справжніх чоловіків. І коли такі чоловіки вирішують захищати країну, в якій живе їхня родина, вони зазвичай нікого не питають. Просто збирають документи, валізу і ставлять дружину перед фактом.

* * *

Вона курила й спокійно розповідала про своє життя. Про те, що не змогла просто сидіти і чекати. Не витримала, пішла й собі в Збройні сили.

- Важко?

- Ні.

- Які проблеми в сучасній армії?

- Байдужість, радянщина, незлагодженість, та багато всього… Коли були з дівчатами в "учебці", керівництво шокувало, що ми вимагали, аби з нами займалися. Насправді там можна було просто жити в лісі й відпочивати.

- А як почуваєшся в чоловічому колективі?

- Нормально, - сміється, але я не розумію, чи справді їй комфортно серед військових чоловіків.

* * *

А знаєте, які найпопулярніші фрази чоловіків у присутності дружин атовців, коли мова заходить про війну? Зазвичай це: "Я тут корисніший, роблю більше, ніж робив би там"; "Я не готовий воювати… та й сім'я від мене матеріально залежить". Дружина в цьому випадку чує: "Твій чоловік поперся воювати, бо для нього немає нормальної робити на мирній території"; "Твій чоловік егоїст, покинув родину напризволяще". Особливо гірко чути такі слова від молодих і здорових, що між собою частенько обговорюють актуальну тему: стратегію ухиляння від повістки з військкомату. При цьому в не дуже конфіденційній розмові зазначаються суми хабарів, а також де, кому і як їх давати. І, знаєте, з одного боку воно й зрозуміло: справді, не всі можуть воювати. Бойові офіцери розповідають, що на передовій краще один вмотивований доброволець, ніж десяток тих, що потрапили на фронт за призовом, бо вчасно не вирішили питання з комісуванням. Тож, шановні чоловіки, звісно, кожен має право на вибір, і в тому, чи варто йти на війну, - теж. Але хочу вас попросити особисто, як дружина військового: коли поряд жінка, що чекає, не говоріть нічого про війну, просто мовчіть. Адже вона таки заслуговує на повагу, і вашу в тому числі.

* * *

У неї донька й син. Доньці 9 років, синові - 16.

- Коли донька йшла в перший клас, питала: "Чому всі прийшли з татусями, а ми - без? Чому саме наш на війні?" Тепер уже не питає. Чекає. А я собі думаю: три роки - це ж так багато. Коли чоловік ішов на фронт, вона була маленькою, тепер - зовсім доросла. Він не бачить, як вона росте…

- А син як ставиться до того, що батько на війні?

- Він не в захваті, але й не засуджує… Каже, що це його вибір. Багато чого синові ще важко зрозуміти, але на все свій час.

* * *

"Це війна впливів і грошей. Тож за що воювати? За цю владу?" - таке зазвичай кажуть люди, які вважають себе знавцями сучасного політичного стану в Україні. До своїх слів вони зазвичай додають цілу низку обґрунтованих доводів. Знаєте, що в такому разі чує дружина, чий чоловік зараз на передовій? Вона чує: "Твій чоловік - ідіот". Вона зазвичай нітиться і не має слів у відповідь. Хоча тисячу разів чула від свого коханого, що воює він не за владу, а за те, щоб їхні діти жили в іншій країні. І якщо сьогодні не піде воювати він, то завтра доведеться йти їхньому синові або внуку… Воно, звісно, ніби так гарно, патріотично. Але коли три роки поспіль ти бачиш чоловіка раз на кілька місяців, а в інші дні ні на мить не можеш забути, що поруч війна; коли навколо красиве мирне життя з усмішками і щасливими людьми, що тримаються за руки, - патріотизм кудись дівається. Натомість постають запитання: "Чому війна сталася саме з нами? Чому нікому більше це не потрібно? Чому такі люди, як він, ризикують собою, а інші тим часом прохолоджуються за кухлем пива під російську попсу?"

Але з цим треба якось жити. І вона шукає у своїй згорьованій егоїстичній жіночій душі високі причини… Якщо сьогодні він відсидиться вдома, то завтра доведеться йти воювати їхньому синові або внуку…

* * *

- Як ти з цим живеш?

- Просто живу. Адаптувалася.

- Психологічну допомогу отримуєш?

- Ти про що? Мені ніхто ніколи не телефонував і психологічної допомоги не пропонував. Як накриває - допомагаємо одне одному у своєму волонтерському середовищі. Якось так.

* * *

Мені теж ніколи ніхто не телефонував. Тобто так, посадовці регулярно звітують про надання психологічної допомоги учасникам АТО і членам їхніх родин. Так, численні громадські організації пропонують безкоштовну психологічну підтримку, проводять зустрічі і круглі столи. Так, окремі військові психологи, такі як Андрій та Наталя Козінчуки, нарешті взялися за членів родин військових і спільно з іншими небайдужими фахівцями створили групи самодопомоги для дружин та матерів учасників АТО. Але цих потужностей катастрофічно не вистачає.

І знаєте, ще що: коли накриває, ти ні до якого психолога йти не можеш, ти залазиш у свій вимір, у свою війну, як в мушлю, і сидиш там. Бо вийти в мирний простір із усмішками і безтурботними парочками - це фізично боляче. Але жити якось треба, тож дружини військових адаптуються. Хто як може. Одні самовіддано присвячують життя своїм чоловікам, кардинально змінюючи власне, інші починають несамовито волонтерити або йдуть у ЗСУ. Є такі, що втішають себе шопінгом, просаджуючи всю його зарплату, і є ті, що гордо сурмлять усім навколо про свій почесний статус дружини ветерана, а тим часом, поки чоловік на фронті, задовольняють жіночі потреби з іншими. Війна - вона така, як лакмусовий папірець, показує, хто ким є насправді. Війна - як ковадло для людей та їхніх стосунків: одних розчавлює, інших загартовує й робить міцнішими. А дружини військових, хоч і не були на війні, але щодня воювали і воюють у своєму серці.

* * *

- Ти забагато куриш, - непомітно ми перейшли на "ти".

- Є таке, але зараз кинути не можу.

- Пий заспокійливе. Напишу тобі, що я пила. На травах, бомбезна штука.

- Напишеш.

- Тримайся.

- Добре.

І ми розійшлися. Я - у свій вимір, вона - у свій.