Черга

Інтер'єр у стилі економно-монументального совка - широкий хол і великі світлі вікна, низенькі продавлені дивани й дерев'яні лавиці зі спинками, схожі на шкільні. Черга.

Кажуть, що тут майже завжди черга. Адже Центр великий, а приймальне відділення - одне. Зранку людей зазвичай менше, ближче до обіду - більше. Відвідувачі - діючі й колишні військові. Це відчувається. Незалежно від віку і статі - люди в черзі переважно мовчазні та стримані. До шановного панства, що воліє підлікуватися у військовому госпіталі, періодично виходить висока усміхнена красуня в білому халаті, підходить до кожного, переглядає документи і дуже чемно запрошує заходити до кабінету. Згідно з чергою. Все так, як має бути.

Але ідилію несподівано порушує чоловік років 50-55, в новеньких джинсах, синій олімпійці з трьома білими смужками та пласкому вузькому спортивному кашкеті. Він став посеред холу, ближче до входу в кабінет, де реєструють пацієнтів і звідки періодично виходить гарненька усміхнена медсестричка, й категоричним тоном урочисто заявив:

- Я сєчас зайду! Бєз очєрєді! Я афганєц! У мєня пєрвая група інваліднасті! Льготи!

- Тут у всєх льготи, - спокійно відказала шляхетна пані поважного віку, що сиділа на низькому диванчику і раз у раз перебирала на колінах свої документи.

- У мєня пєрвая група! - повторив афганець, - Вот, корачка єсть! - і він дістав із кишені джинсів затерте посвідчення у темно-коричневій зачовганій обкладинці.

- Тут у всєх корачкі, - не втрачала самовладання шляхетна пані, - всє ваєнниє, всє вєтєрани, всє атовци й інваліди.

- Я єлі на нагах стаю, - потупцяв на місті афганець, демонструючи кульгавість.

Пані подивилася з-під окулярів і лише зверхньо посміхнулася:

- Прісядьтє.

Але афганець не "присів", він продовжував стояти в центрі холу, як пам'ятник. Мовчав. Але за кілька хвилин таки мовив:

- Кто крайній?

- Ми, - відгукнулися два молодих хлопці у військових одностроях. Вони не звертали уваги на те, що відбувається в холі, адже були захоплені переглядом чогось цікавого в телефоні, раз у раз штурхали один одного й тихенько сміялися. Та так щиро і безпосередньо, що люди, які сиділи поруч, теж усміхалися.

- Я за вамі, - прогудів афганець.

- Угу, - мугикнули хлопці і знову залипли в телефон.

Пані обвела поглядом присутніх і переможно всміхнулася. На кілька хвилин запала тиша. Аж поки в холі не з'явився наступний пацієнт - худющий як жердина старигань із сивою гривою й широким "іконостасом" нагородних планок на вицвілому, колись коричневому картатому піджаку.

- Я зайду, - мовив він, ніби всім і так зрозуміло, що він має зараз заходити. Але афганець напевно не зрозумів.

- Тут очєрєдь! - командирським басом прогарчав він.

- Я вєтєран. І інвалід, - доброзичливо прорік дідо з "іконостасом", наче вчитель на уроці.

- І я інвалід! - афганець знову поліз в кишеню по посвідчення, - Пєрвая група!

- Еххх, знаєте, сколька у мєня такіх корачєк? - посміхнувся старигань, - Я бил члєнам сємі партій. Сємі!

- Вот кагда всє сємь корачєк пакажитє, тагда і прапустім, - пожартувала шляхетна пані, підвівши голову від стосу своїх документів, і сама до себе засміялася.

- Та шо ваші корачкі, - вже аж розчервонівся афганець, у мєня двє "Красних звєзди"! Двє!

- Вот маі звьозди! - вигукнув дідусь випнувши груди з "іконостасом". - І я німі нє кічусь. Нада пастаять в очєрєді? Пастаю! Вот наши прійдут к власти, тагда і пагаварім!

Хлопці у військових одностроях відлипли від телефону, перезирнулися. Присутні напружилися. Дідо з "іконостасом" на грудях посміхнувся і змовницьки їм підморгнув:

- Прийдут, прийдут. Нє самнівайтєсь. Так кто паслєдній?

- Нє паслєдній, а крайній, - прогудів афганець. - Я крайній.

- А многа пєрєд вамі?

- Всє.

Дідусь оглянув присутніх у кількості дев'яти осіб і бравим кроком пішов до диванчика, аби вмостити свою худоребру дупцю. Адже чекати напевно треба буде довго. А в ногах правди немає.

Присутні терпляче чекали своєї черги, періодично поглядаючи на старенькі дерев'яні двері, дбайливо пофарбовані сімдесят шостим шаром білої фарби. Проте функцію свою вони виконували, тож продовжували служити на благо вітчизни вірою та правдою. В холі запала лунка тиша. Її переривали тільки чийсь шепіт або тихенький сміх хлопців в одностроях. Нарешті двері, на які поглядали присутні, відчинилися, і вийшли два молодих чоловіки. За ними випурхнула медсестра:

- Двоє наступних, заходьте! - проспівала вона й знову впірнула за двері.

З лавиці підхопилися молода жінка і літній чоловік.

- Єслі па двоє визивают - очєрєдь бистра пайдьот, - зауважив афганець ніби сам для себе.

- Да тут і так нє долга, - долучилася до розмови шляхетна пані. - У ніх тут всьо чьотка і атлажена.

- Да знаю я. Я тут каждий год лєчусь, - на підтвердження афганець витяг із квіткастого поліетиленового пакета масивну пошарпану медичну картку. - Тут харашо. І лікарства бєсплатниє, і пітаніє атлічнає.

- Я тоже тут єжегодна, - гордо мовила панянка.

- Я воєнний льотчік, - зверхньо докинув афганець і питально глянув на пані.

- А я кадровік, - пані професійним жестом вирівняла стос своїх документів, даючи зрозуміти, що розмову завершено.

- Ого-о-о, - жартома здивувався афганець. - Кадри рєшают всьо!

- В большинствє случаєв, - мовила пані, стишивши голос, ніби жартома, ніби й ні.

Раптом холом приймального відділення промчав військовий з течкою під пахвою. І ні в кого нічого не питаючи з розгону залетів у кабінет, де реєструють новоприбулих пацієнтів. Афганець від несподіванки розгубив слова і кілька секунд просто хапав повітря ротом.

- Еей-еей! Ти куда?! - вигукнув він. - Тут очєрєдь!

Військовий обернувся:

- Я у справах.

- Ми тут всє у справах! - не заспокоювався афганець. - Вихаді!

Але військовий уже зачинив двері з того боку.

- Мразь! - вигукнув навздогін афганець і аж засопів спересердя.

- У нєво шеврон с медіцінскім знаком, он медік, - шляхетна пані-кадровик зберігала спокій і намагалася втихомирити розлюченого афганця. - Он, навєрноє, дєствітєльна па дєлам. А может, он атошнік, і у нєво срочнає чтота.

- А мнє всьо равно! - не вгамовувався афганець, - развелось іх сейчас многа такіх! Всє атошнікі, всєм срочна! Наглєци!

Хлопці з телефоном перестали сміятися, напружилися.

- Успакойтєсь, - пані-кадровік мовила тоном виховательки дитячого садка.

- Да я єво сєйчас вишвирну аттуда! - афганець рвонувся до дверей. Але перед самим його носом двері відчинилися, на порозі з'явився той самий військовий з течкою під пахвою і, наче нічого не сталося, рушив через хол до виходу. Від несподіванки афганцеві заціпило. Але вже за мить він продовжив свій монолог про "атошнікав і братаубійствєнную, нікаму нє нужную вайну". Військовий з течкою під пахвою стояв і мовчки слухав. Його стан видавали лише жовна, що ходили ходуном, та зціплені зуби. Коли афганець нарешті замовк, військовий зробив вдих і, дивлячись афганцю прямо в очі, процідив:

- До вашого відома, я заходив у службовій необхідності, - розвернувся на сто вісімдесят градусів і вийшов геть.

Афганець принишк. Натомість втрутився дід з "іконостасом" на грудях. Його промова була довгою і розлогою, весь зміст якої можна було б звести до того самого "наші прійдут - парядак навєдут". За його версією, "наші" - комуністи, "парядак" - радянський союз. Вишенькою на торті стало "бєз Расіі ми нікто". На цьому пацієнти приймального відділення Вінницького військово-медичного клінічного центру принишкнули, лише поглядали на отетерілих хлопців у камуфльованих одностроях. А ті дивилися то на діда, то один на одного.

- Так, давайтє всє успакоімся, - взяла ініціативу до своїх рук пані-кадровик. - Нічєво нє падєлаєш, ето жизнь. Разноє время, разниє войни, разниє люди. Так била, так єсть, і так будєт. Вєчний конфлікт пакалєній. Армія нє ісключєніє. А здєсь нада думать а здаров'є.

- Да какоє к чьорту здоров'є, - махнув рукою афганець.

- Нє нада, нє нада! - трусонув кістлявим кулачком у повітрі дід з іконостасом на грудях. - Ми єщьо ого-го!

Двері до приміщення, в якому реєструють пацієнтів, відчинилися. Красуня в білому халаті обвела поглядом військове товариство, всміхнулася й солодко проспівала:

- Двоє наступних - заходьте!

Реєстрація пацієнтів на госпіталізацію до Вінницького регіонального військово-медичного центру тривала. Згідно з чергою. Як зазвичай.