МІСЦЕ ГЕРОЯ ЗАВЖДИ ВАКАНТНЕ

Сьогодні навіть уявити собі неможливо, наскільки жорстким був ідеологічний прес, який тиснув на людей мистецтва та літератури. Доля кожного з них складалася драматично не тільки у сталінські часи, а й у хрущовсько-брежнєвські вже хоча б тому, що не було іншого вибору, як віддано служити офіційній ідеології. І кожен із них знав заздалегідь (або хоча б здогадувався), яку ціну доведеться заплатити за право мати власну думку щодо облаштування цього погано облаштованого світу. Проте були й такі, хто не хотів сліпо марширувати в шерензі, жити і працювати для партії, як усі, а намагався говорити правду.

Тепер, коли цей процес «говоріння правди» став хай не завжди результативним, та вже неризикованим, добре б згадати поіменно тих, хто сміливо виступав проти несвободи, згадати й віддати цим мужнім людям належне.

Доля письменника Григорія Свірського складалася дуже успішно. Та спочатку була війна, і 18-річний студент-філолог, худий, в окулярах, обстрижений під «нуль», пішов на фронт. З оточення під Мозирем командир ескадрильї вивіз його, як і решту кинутих напризволяще солдат, у бомболюці. Потім — Ржев, де Свірський, як і тисячі інших новобранців, отримав страшне бойове хрещення. І нарешті, він — повітряний стрілець, а потім — механік 5-ї Особливої морської авіагрупи, яка дислокувалася на аеродромі під Мурманськом.

Там-таки, під Мурманськом, Григорій Свірський став журналістом. Це було вже наприкінці війни, коли щоденна газета «Североморский летчик» стала раптом фантастично знаменитою. Григорій Цезаревич згадує: «У передовій статті цієї газети було написано чорним по білому: «Партійна організація обговорює застій свого члена...» Весь Кольський півострів, який скучив за жіночою статтю, «проробляв» знамениту передову. Регіт досяг Москви. Перевіряючих із лампасами — не продихнути. Їхній наказ був суворий: «Дурнів — геть! Шукати грамотних людей!» Мене, механіка бомбовоза, зірвали в землянці з нар: «Тривога! Бігом-бігом!» і доставили в «лежачий хмарочос» — довгий барак, відведений новій газеті в губі Грязній. Першим завданням нам, кільком новачкам: «Терміново! По нарису про героїв! Пишіть усе, як є! — наказував полковник, головний редактор. — Якщо буде щось секретно — знімемо». Так я став журналістом».

Повернувшись із війни, Григорій Свірський у своїй першій книжці «Заповедь дружбы» розповідав про товаришів по зброї, живих і мертвих, про бої над Баренцовим морем, на дні якого залишилися тисячі й тисячі наших бійців. «Горів у мені пушкінський рядок: «Здесь человека берегут, как на турецкой перестрелке», — каже письменник.

Потім вийшов його роман «Здравствуй, Университет!», а 1962 року — роман «Ленинский проспект». Історія з виходом у світ цієї книжки непроста. Усе почалося з того, що автора віддали під суд за «наклепницький і антипартійний твір». Ну а потім книжку визнали «дуже актуальною та партійною». «Правда» писала, що «головне в романі — зміни в умах людей після XX з’їзду партії, і ці люди зображені правдиво, сміливо, в усій їх складності, інколи суперечливості. А ще одна лінія твору — пробудження до активної громадської діяльності «мовчальників», які сиділи раніше в громадських органах «замість меблів». У гострому зіткненні характерів проявляють себе так звані прості маленькі люди, які на перевірку виявляються і не простими, і не маленькими».

Такої похвали головної газети країни удостоювалася далеко не кожна книжка. В основному ж хороші книжки в ті часи торували собі шлях не просто. Деякі твори роками митарили, урізували, спотворювали...

І хоча рукописам Свірського теж перепало від цензорів та редакторів, але в цілому його літературна доля складалася ще досить щасливо — його постійно друкували, за його сценарієм на «Мосфільмі» поставили картину «Места тут тихие»...

Та й чого б не бути його літературній долі благополучною? Комуніст, який щиро вірив у правду й торжество офіційної ідеології, фронтовик, що довів свою віру військовою біографією, він і в книжках своїх намагався стверджувати цю правду, щодо якої в нього не було жодного сумніву.

Вибух стався 65-го року. У Москві, у Великому залі Центрального будинку літераторів, зібралися московські письменники. Зал був переповнений, це й зрозуміло: очікувався виступ секретаря ЦК КПРС Петра Демичева, який, як відомо, «курирував» Спілку радянських письменників. І ось нарешті настає хвилюючий момент, і головуючий урочисто вимовляє: «Слово надається секретарю Центрального Комітету...» Однак тут сталося непередбачене...

Ось розповідь очевидця події, письменника Бенедикта Сарнова: «Справді, сталося неймовірне. На краю сцени з’явився кремезний широкоплечий чоловік з пишною шевелюрою. Він щось обурено говорив, звертаючись до президії. Чути було погано, але ті, хто сидів спереду, почули й передали по рядах: «Свірський. Вимагає, щоб йому дали слово... Каже: чому дали секретарю ЦК, а не мені... Я, каже, раніше надіслав записку...» — «Дати!.. Дати!..» — закричали з залу. Секретар ЦК, який ішов до трибуни, розгублено зупинився. Головуючий закляк від страху. І тоді Петро Демичев, зорієнтувавшись у цій незвичній для нього обстановці, зробив рукою широкий запрошувальний жест, і Григорій Свірський під оплески залу піднявся на сцену, попростував до трибуни й закріпився на ній».

А тепер слово самому Свірському (наводжу лише невеличкий фрагмент його досить розлогої промови): «...Одного разу йшли по Осетії з групою альпіністів і туристів. В одному з селищ підійшов до нас старий і сказав: «Ми запрошуємо вас на весілля. Все село гулятиме; а ти, — він показав на мене, — не приходь!» І ось я залишився вартувати речі групи. Сиджу, читаю книжку і раптом бачу: вулиця селища в куряві, ніби кіннота Будьонного мчить, мене хапають і тягнуть. Наречений і наречена кричать: «Вибач, дорогий!» Мене затягують на весілля, наливають осетинську горілку араку у величезний ріг і вливають у мене. Я запитую мого друга, що сталося? Чому раніше я отримав «персональне незапрошення», а нині пригощають як найдорожчого гостя? Виявляється, мій друг запитав трохи раніше старого, і той пояснив гордо: «Ми грузин не запрошуємо!» Мій друг сказав, що я не грузин... Тоді старий закричав, що щойно кровно скривдив людину, і вона, ця людина, мститиметься. І ось усе весілля, щоб уникнути помсти, зірвалося — і по мене... Наступного дня старий приходив довідатися, чи вибачив я йому, що він сприйняв мене за грузина...

Коли закінчився маршрут, ми спустилися в Тбілісі. Ввечері вийшли гуляти. Підходять два громадянина напідпитку й щось кажуть мені грузинською. Я не розумію. Тоді один розмахується і б’є мене у вухо. Я падаю. Хтось у під’їзді готелю кричить: «Наших б’ють!» Альпіністи вискакують із готелю, і починається бійка. І ось ми в міліції. Точиться розмова грузинською. І той, хто мене вдарив, раптом подається до столу чергового, розглядає мій паспорт і рушає до мене зі словами: «Вибач, ми думали, що ти армяшка, з Єревана. Давай гуляти». Я ледве від них відкараскався.

У нашій групі альпіністів половина людей була з Прибалтики. Вони чудові спортсмени. Після того, що сталося, ми зблизилися. Та коли вони про щось говорили й ми підходили — вони замовкали, а коли я запитав, у чому річ, мені відповіли: «Ти ж росіянин».

Коли приїхав до Москви, довідався, що мене не затвердили на посаді члена редколегії літературного журналу, тому що я єврей...»

У своїй промові Свірський уперше привселюдно сказав про такі ненормальні міжнаціональні відносини, які ретельно прикриваються парадними гаслами про вічну й непорушну дружбу народів СРСР.

Та знову надам слово Бенедикту Сарнову: «У тій промові Свірський уперше сказав уголос про чорносотенців, які є членами Спілки письменників. Кількість їх він, утім, дуже применшив, дипломатично зазначивши, що «чорної сотні» серед інженерів людських душ, може, й не набереться, але «чорна десятка», безумовно, є. Промова Свірського неодноразово переривалася оплесками. Схвально відгукнувся про неї і секретар ЦК, який виступив услід за ним. Він повністю приєднався до всіх основних положень цієї промови й навіть назвав антисемітизм мерзенним та огидним пережитком капіталізму у свідомості людей. Проте, попри хепі-енд, саме з цієї промови почалися всі наступні прикрощі Григорія Свірського».

Два з половиною століття тому абат Гальяні у своєму знаменитому листі «людству» писав: «Що таке вище ораторське мистецтво? Це мистецтво сказати все й не потрапити в Бастилію у країні, де не дозволяється говорити нічого». Можна сказати, що Свірському пощастило: при Сталіні за такий виступ він би потрапив у табір, а в шістдесяті роки вже, як писав поет, «за свободное слово не сажали, но все равно наказывали примерно и травили самозабвенно». Так влада і вчинила з Григорієм Свірським.

Спочатку від письменника зажадали, щоб він відмовився від свого виступу як наклепницького, який ганьбить братерську дружбу народів Країни Рад. А він не лише не відмовився, а навпаки, став писати в усі інстанції листи, які викривають державний антисемітизм, продовжував виступати на зборах і битися головою в мур. Тоді його перестали друкувати. У видавництві «Радянський письменник» розсипали набір його роману «Государственный экзамен», а після 68-го року всі книжки та статті Свірського були заборонені й вилучені з усіх бібліотек СРСР. Цькування дійшло до того, що, як згадує режисер Марк Розовський, у московському ТЮГу хотіли поставити мюзикл «Рижик» за відомою книжкою Олексія Івановича Свірського, друга Горького, який жив на початку століття. Та чиновники наполягли на своєму: «Про Свірського — жодного слова!» «Як же його боялися, якщо навіть однофамілець змушував здригатися!» — каже Розовський.

Та після знаменитої промови в ЦДЛ багато членів Спілки письменників (не лише євреї, а й росіяни) відверто симпатизували Свірському, підтримували його. Ось чому первинна парторганізація Спілки письменників СРСР, усупереч вказівці райкому партії, не тільки не поспішала виключити Г.Свірського зі своїх рядів, а й відмовлялася його «проробляти». Обійшлися і без Спілки письменників. Голова КДБ Андропов передав у ЦК «Таємну записку», в якій Григорій Свірський був названий ворогом — запеклим, нахабним, затятим і злісним... У січні 72-го року вийшла спеціальна постанова ЦК КПРС, присвячена «нерадянській поведінці Г.Свірського, який пішов на повідку в сіоністської пропаганди». І Григорій Цезаревич зрозумів, що нормального життя на батьківщині в нього більше не буде. А еміграція тоді для російського інакодумця — не лише єврейської національності — можлива була тільки до однієї країни — Ізраїлю...

І тоді Григорій Свірський пише заяву про свій виїзд на постійне проживання в Ізраїль (до речі, ця його заява, як і та знаменита промова на письменницькому форумі, поширювалася й читалася у «самвидаві» довгі роки). У заяві сказано (наводжу уривок): «Які причини, що змусили мене, людину російської культури, більше того — російського письменника й фахівця з російської літератури, відчути себе євреєм і прийняти необоротне рішення — поїхати разом із сім’єю в Ізраїль? Ні, я не змінював своїх переконань, не перестав любити землю, за яку проливав кров, своїх друзів, російську мовну стихію, яка стала моїм життям, моєю долею. Я — російський письменник, я був переконаний у цьому. Саме як російського письменника мене прийняли в Спілку письменників СРСР. Та 1965 року, коли я почав протестувати проти антисемітизму, шановані літні дами з офіційної комісії шаленіли, втрачаючи рештки поважності: «Як це може бути, щоб російський письменник — і єврей?» Досить. У кожної людини є свій ліміт терпіння. У мене він вичерпався. Щойно, 29 вересня 1971 року, мені виповнилося п’ятдесят. Час перестати жити з відчуттям хлопчика в автобусній тисняві. Ніс у хлопчика на рівні ліктів. Хто б не рухнув ліктем — у хлопчика ніс у крові... Я не хочу бути ні найвищим серед рівних, ні найнижчим серед рівних. Я хочу бути рівним... Досить із мене й п’яних трамвайних хуліганів із їхнім: «Гітлер вас не дорізав!» та «Забирайтеся до свого Ізраїлю!» Хай навіть вони не становлять і мізерної частини народу, можна навіть сказати, що вони нетипові. Людині не легше, коли їй в обличчя плює нетиповий. Плювок зате типовий».

Приїхавши в Ізраїль, Свірський став військовим кореспондентом. Однак після різкої критики імміграційної політики ізраїльської влади був змушений переїхати до Канади, де й живе донині. Хоча критикує і канадську владу за її імміграційну політику...

Він професор російської літератури, читає американським та канадським студентам лекції про творчість Пушкіна, Гоголя, Толстого, Достоєвського... І багато пише сам. Григорій Свірський написав у вигнанні десять автобіографічних романів та повістей, перекладених європейськими мовами. Ці книжки КДБ відловлювало на митниці, наче наркотики та зброю. І особливо ретельно шукали лондонське видання роману «На лобном месте». Книжка ця — унікальна. Вона розповідає про літературу морального опору радянському ладу: від Еммануїла Казакевича, Віктора Некрасова та Віри Панової до Василя Гроссмана.

Що має статися з успішним і цілком забезпеченим письменником, щоб він послав усе подалі, переломив свою долю? Щось усередині. Щось із душею. Щось із виявленням істинного порядку речей. Здавалося б, людина свідомо йшла на погибель, оскільки кинула виклик Системі, яка вміла нещадно мстити. Адже можна було протестувати мовчки, писати, як дехто, «у стіл». Для них така творчість ставала сховищем — сховищем від неприйнятного життя. Ось чому далеко не всі можуть похвалитися тим, що виходили на барикади. А Григорій Свірський — людина безкомпромісна і тому — справжній герой свого часу.

Сьогодні навіть уявити собі неможливо, що найстрашніша мука — думати все, що кажеш (інакше в ті часи можна було не вижити). І що найбільше щастя — казати все, що думаєш.