Мишача метушня

Чи не були б ви такі ласкаві сказати, як мені звідси вибратися?

- Залежить, куди йти, - відказав Кіт.

- Власне, мені однаково, куди йти... - сказала Аліса.

- Тоді й однаково, який шляхом, - зауважив Кіт.

Льюїс Керролл, "Аліса в Країні Чудес"

Спочатку, як водиться, приказка. Жив собі американський зоопсихолог Джон Калхун. До певного часу був відомий, а потім раптово зник з інформаційного простору, розчинившись між однофамільцями - героєм Громадянської війни і модним продюсером комп'ютерних ігор. У 1972-му він розпочав серію експериментів, після яких став успішним консультантом уряду США в найрізноманітніших сферах людської поведінки - від космічних польотів до утримання у в'язницях. Він вивчав, як поводяться групи залежно від їх кількості та густоти населення, як змінюється при цьому їхня поведінка. Калхун вигадав термін - "поведінкова раковина". Хоча це, швидше, такий віртуальний вир, коли за певних обставин зростають відхилення від норм поведінки, наприклад відмова від усіх соціальних взаємодій. Експериментував він, на відміну від своїх менш гуманних колег, на мишах, і, ознайомившись із наведеними результатами, зрозумієте, чому. Проте все це цілком можна застосувати до людей, що підтвердила кар'єра Калхуна: там даремно грошей не платять, це вам не тут.

Він організував рай для мишей: квадратний бак два на два, заввишки півтора метра. Їжа, клімат, чистота, гнізда, ходи. У рай послали чотири пари. Через 104 дні у них з'явилося перше потомство, батьки піклувалися про малят. Настав "золотий вік". Миші любилися, кожних 55 днів населення подвоювалося, і тільки через 315 днів, коли особин було вже понад 600, зростання їх чисельності уповільнилося.

Самцям стало важче захищати свою територію, ходами треба було протискатися, вільних соціальних ролей майже не залишилося, як і вільного місця.

З'явилися "ізгої", й вони стали збиратися у групи в центрі. Їхні вилазки наражалися на жорстоку відсіч. Невдовзі матері почали психувати, нападати на своїх дітей, упала народжуваність.

Самки-одиначки переселилися в найвищі важкодоступні гнізда, а серед самців дедалі частіше спостерігався яскраво виражений нарцисизм. Ці самці не билися, не бажали сексу - тільки їли, спали й сиділи непорушно. Можливо, займалися самоаналізом. Тим часом у далеких закутках процвітали канібалізм, груповий гріх і насильство. Через 18 місяців зростання мишачої нації остаточно припинилося. А ще через 600 днів від початку райського життя, при дуже низькій кількості нових вагітностей, смертність молодняку сягнула 100%.

Нарцисичні самці й самки, які поховалися по далеких норах, втратили бажання спарюватися. Мишача країна занепала. Рай перетворився на самогубне пекло. Всі вимерли. Учений повторював свій досвід у різних версіях упродовж 40 років, але результат був один і той самий. На певному етапі за вибухом насильства і сексуальності йшли асексуальність та самознищення.

А тепер - казка, у якій, власне, ми з вами живемо. Із завидною впертістю різні люди, котрі претендують на опанування умами й гаманцями мас, поводяться як дівиці у казці Шарля Перро "Осляча шкура", що приміряють жадану каблучку принца. "Одна сидить у своїй комірчині і тре пальчик об жорстку тертку, інша стругає ножем, а третя, палець змастивши касторкою, його - у лещата або під тісний гніт, а ця руку палить у ліках дорогих...". Однак ніяк не лізе харизма в народ. Але народ якось незрозуміло реагує на це нескінченне сватання. Річ не в тому, які результати записують від його імені на виборах потім. Він взагалі ніяк не реагує у масі своїй. Хоча серед здобувачів інколи справді трапляються люди непогані - щирі, компетентні й освічені. Правда, ці риси ніколи ще не поєднувалися в одному претенденті. Люди з таким набором чеснот здебільшого встигли реалізуватися поза українською політикою або й поза Україною взагалі.

На сигнали ззовні в народу теж реакція ніяка (не треба тільки плутати з реакцією народних обранців, вони навіть не в межах математичної похибки). Від інших країн - багатолітні вмовляння, просьби і, зрештою, просто вимоги поводитися належним чином. Захід виховує за гроші, оскільки вже взяв нас на утримання. Туди ж і Росія, але вже без грошей, суто з любові. Правда, якоїсь дедалі більше одностатевої.

У відповідь їм усім - ухильно-нетямуча, духовно-споглядальна поведінка українського суспільства. Її узагальненим гаслом цілком могла б бути недавня заява голови місії МВФ Джарвіса: ми вам постійно програємо одну й ту саму платівку про вимоги системних змін, але її ніхто не слухає. Меншини політичні ніби борються за праві і ліві справи замовників, а більшості на це все і на всіх глибоко наплювати. Так, ніби в суспільства є якийсь дуже хитрий конспірологічний план, як у казці братів Грімм про хороброго кравчика: "одним махом побив сімох".

Цю безглузду картину нарцисичного нереагування ні на що дуже природно доповнюють трагікомічна карнавальність опозиційної боротьби і не менш трагікомічні марні спроби влади обпертися на адмінресурс. Адже скрізь і повсюди - одні й ті самі наші співвітчизники: вроджені саботажники, які хитро вернуть погляди від невпинно пропонованих способів змінити своє життя. Чим раціональніші заклики до цих змін і переконливіші аргументи на їхню користь, тим менше бажаючих продемонструвати їх розуміння та прийняття.

Так чесна придуркуватість отримує другий, третій і всі інші шанси на довге й щасливе життя. Так утворюються тоталітарні секти та біляполітичні партії. Може, наше суспільство - нового типу, гібрид того й іншого? І в нас приблизно 315-й день мишачого раю?

Що може насправді стояти за цією зовні самогубною поведінкою мас? Найпростіша і тому, як завжди, найнеприємніша відповідь - маси просто інстинктивно не хочуть, щоб їх було так багато. Але свої "600 днів" усе одно готуються зустріти.

За рік в Україні зникає близько 20 сіл. Селяни втікають у великі міста, де щільність населення в рази вища, назустріч ризикам зубожіння, владного й злодійського криміналітету, соціальних заворушень. Туди, де вища анонімність і безвідповідальність. Де легше вкрасти або кваліфіковано навчитися це робити. У крайньому разі, опустившись на соціальне дно, у міському смітнику все одно можна знайти те, чого ніколи не виростиш на грядці.

Видавець і французький політик часів Наполеона ІІІ, сенатор Деламар у 1869 р. подав на розгляд сенату петицію, озаглавлену "15-мільйонний європейський народ, забутий історією", з безліччю компліментів. Але на адресу вже не тодішніх українців, а їхнього минулого і втрачених надій. Як швидко їх було втрачено?

Видатний німецький філософ Гердер порівнював Україну з античною Грецією, віщуючи, що там виникне велика культурна нація з кордонами до Чорного моря. А він жив і працював у XVIII ст., коли населення України становило не більше 8 млн. людей.

Можливо, на межі чисельності 10–12 млн. чоловік і міститься край нашого безмежного терпіння та пофігізму, за яким – ворота у прекрасний новий мишачий світ? І тоді про українців справді всі говоритимуть з повагою й гарно, як про стародавніх греків. Звісно, у минулому часі.

А на тих, які залишаться, ставитимуть різні цікаві досліди.