Міша-доктор

Сотні вояків
вартий один лікар вправний.

Гомер

«Упадут стены, а «Капитанскую дочку» сожгут», — писав Михайло Булгаков, передбачаючи подальшу долю Дому Турбіних, який притулився на одній із найнезвичайніших вулиць сивого Подолу. Слава Богу, стіни поки що цілі й надійно тримають знаменитий Дім, а от «Капітанську дочку» втратили, схоже, назавжди. Як і багато чого іншого... На щастя, деякі фотографії, зроблені в його стінах, попри ворожі буревії, що пронеслися над дахом богоспасенного Дому, збереглися.

Брат Михайла Микола, кот­рий захоплювався з гімназичних років фотографією, робив знімки родичів не тільки коли вони бували на дачі, а й у Києві. Заставши старшого брата в кімнаті за письмовим столом, заставленим медпрепаратами, Ми­кола й зробив пам’ятний знімок. І хоча він вийшов не зовсім якісним, фотографія донесла нам образ студента-медика Михайла Булгакова. Сестра письменника Надія зазначала у своїх спогадах, що цей аматорський знімок їй подобався. У сім’ї брата називали — Міша-доктор, хоча 1913 року (тоді він підписав фото) майбутній письменник ще не завершив університетського курсу.

Михайло після закінчення гімназії твердо вирішив присвятити себе медицині, усупереч бажанню матері бачити свого первістка інженером шляхів сполучення. Жодних спогадів самого Булгакова з приводу обрання ним медичного факультету не виявлено, але можна погодитися з твердженням Надії, що вибір був зумовлений сімейними традиціями: «У матері в сім’ї було шестеро братів і троє дівчат. З шести братів троє стали лікарями. У батьковій сім’ї один був лікарем. Після смерті нашого батька… мати вийшла заміж вдруге, і наш вітчим був також лікарем. Тому я заперечую тут думку, що Михайло Афанасійович випадково обрав цю професію. Аж ніяк не випадково…».

Справді, рідні материні брати Михайло Михайлович і Микола Михайлович були процвітаючими лікарями й заслужено мали високу репутацію. Мешкали в центрі Москви на Арбаті й були непогано забезпечені. Частенько відвідували київських родичів, особливо влітку, коли сім’я Булгакових покидала спекотний Київ і переїжджала на свою дачу в Бучу. В Михайла склалися добрі стосунки з дядьками. Недарма у своїх листах до рідних Михайло часто згадуватиме і дядька Миколу, і дядька Михайла.

У розпал літа 1909 року випускник Першої Імператорської київської гімназії Михайло Булгаков написав ректорові Київського університету Св. Володимира прохання зарахувати його студентом медичного факультету цього університету.

Нарешті мрія гімназиста здійснилася. Він став студентом. «О, восемь лет учения! Сколько в них было нелепого и грустного, отчаянного для мальчишеской души, но сколько было радостного… Но зато и весна и грохот в залах, гимназистки в зеленых передниках на бульваре, каштаны и май, и, главное — университет, значит жизнь свободная, — понимаете ли вы, что значит университет? Закаты на Днепре, воля, деньги, сила, слава».

Величний будинок університету, побудований 1843 року в стилі російського класицизму за проектом академіка архітектури В.Беретті, відразу став окрасою Києва. Більшість випускників гімназії та реального училища мріяли стати студентами цього вищого навчального закладу.

І от з осені 1909 року для Ми­хайла Булгакова, як і для інших 285 юнаків, зарахованих на перший курс медичного факультету, почалися роки напруженого навчання. На першому курсі студенти вивчали фізику, хімію, ботаніку, зоологію, гістологію з ембріологією, анатомію, мінералогію; на другому — фізіологію, фізхімію, ембріологію, анатомію, фармакологію. На наступних курсах продовжувався поглиблений теоретичний вишкіл майбутніх лікарів.

Для потреб факультету 1885 року за проектом губернського архітектора М.Іконнікова, брата відомого київського історика В.Іконнікова, поруч з університетським корпусом на Бібіковському бульварі виросли двоповерхові будівлі, призначені для факультетських клінік. Спочатку їх було дві — хірургічна й терапевтична, а з 1888 року з’являється окрема будівля акушерсько-гінекологічної. Клініки було збудовано на гроші, асигновані урядом як подарунок Університету Св. Володимира до його 50-річчя, яке відзначалося 1884 року.

Факультетською акушерсько-гінекологічною клінікою завідував професор О.Муратов, терапевтичною — В.Образцов, а хірургічною — М.Волкович. Госпітальною терапевтичною клінікою, що знаходилася у військовому госпіталі на Печерську, керував професор К.Вагнер.

Госпітальну дерматологічну клініку очолював професор С.Томашевський; пропедевтичну клініку, розташовану в Олександрівській міській лікарні — професор Ф.Яновський, а клініку нервових хвороб — М.Лапинський.

Усі вони були блискучими фахівцями, які створили свої наукові школи. Їхніх помічників добирали з-поміж найбільш здібних студентів університету. Поруч із професурою трудилися ординатори, фельдшери, сестри милосердя... Допомагали професорам молоді талановиті фахівці — гінеколог Г.Брюно, офтальмолог П.Мазюкевич, терапевт М.Стражеско...

У книжці, виданій правлінням Товариства швидкої медичної допомоги — «Календарь. Справочная и адресная книга г.Киева на 1913 год», на сторінці 380 записано: «Больные помещаются в общих палатах, содержание и лечение бесплатно».

Фельдшерів із 1838 року готувала військово-фельд­шерська школа при військовому госпіталі. Вважалося, що праця фельдшера — це подвиг біля ліжка хворого. Серед випускників Київської фельд­шерської школи були П.Губенко (Остап Вишня), Ю.Прид­воров (Дем’ян Бєдний), І.Огієн­ко, К.Тарасов та ін.

Перш ніж стати відомими письменниками, бібліофілами, релігійними філософами та лікарями, на початку своєї кар’єри вони працювали в клініках, допомагаючи лікарям доглядати хворих.

Згодом у лікарняних палатах з’являються вихованки Маріїнської громади сестер милосердя. Громада, що перебувала під патронатом Товариства Червоного Хреста, з 1913 року розміщувалася на Марино-Благовіщенській, 75 у прекрасному будинку, побудованому архітектором В.Риковим у стилі неокласицизму. Його фасад прикрашали статуї — алегоричне втілення Любові, Милосердя, Життя та Медицини. Тут були навчальні класи, амбулаторія, лікарня, аптека, кімнати сестер.

Сестер милосердя готували переважно для фронтових потреб. Ці жінки першими допомагали пораненим воякам Першої світової війни. Не слід забувати, що Київ тоді був прифронтовим містом, так що сестрам завжди вистачало роботи. І хоча їхня допомога була безоплатна, вони не шкодували сил, допомагаючи стражденним і ділом, і ніжним ласкавим словом. Сестрами милосердя під час воєнних дій були представниці аристократичних родин і царської сім’ї. Улюблена своячениця Михайла Булгакова дворянка Софія Лаппа добровільно стала в 1916 році сестрою милосердя, як і Любов Бєлозерська — представниця давнього княжого роду, яка 1932 року стала дружиною Михайла Булгакова.

* * *

Успішно завершивши універ­ситетський курс, випускник медичного факультету Михайло Булгаков 1916 року отримав дип­лом лікаря з відзнакою. Іще сту­дентом, у травні 1915 року, Булгаков виявив бажання служити в Морському відомстві. Але за станом здоров’я його прохання не задовольнили. Попри відмову медкомісії, випускник університету подав начальству прохання надати йому «місце в одній із лікувальних установ Червоного Хреста».

Прослуживши з квітня по жовтень 1916 року в госпіталях Червоного Хреста Кам’янця-Подільського і Чернівців, де поруч із ним сестрою милосердя була його вірна дружина Тетяна Лаппа, М.Булгаков дістає призначення в Смоленську губернію земським лікарем. Тепер молодий лікар, який опинився у загумінковій Микільській лікарні, далеко від улюбленого міста, від наставників і друзів, залишився сам на сам зі своїми пацієнтами, де боровся зі смертю, відвойовуючи життя своїх підопічних. А ночами в цій глухомані йому ввижатиметься Київ, оперний театр, університетські клініки, в яких священнодіють його наставники.

У новелі «Сталеве горло», яка з’явилася в пресі 1925 року, М.Булгаков напише: «Все двадцать четыре года моей жизни я прожил в громадном городе и думал, что вьюга воет только в романах. Оказалось: она воет на самом деле. Вечера здесь необыкновенно длинны, лампа под синим абажуром отражается в черном окне, и я мечтал…».

У іншій новелі, що вийшла через рік, можна знайти такі рядки: «В мечтаниях… возник громадный университетский город, а в нем клиника, а в клинике — громадный зал, изразцовый пол, блестящие краны, белые стерильные простыни, ассистент с остроконечной очень мудрой седеющей бородкой…».

Знання й досвід, отримані молодим лікарем від своїх учителів, практика в прифронтових госпіталях допомагали йому боротися і з одвічним неуцтвом тамтешніх жителів, і з їхніми серйозними недугами.

Гортаючи сторінки автобіографічної прози Михайла Булгакова про службу юного лікаря, читаємо: «Я не то с мечом, не то со стетоскопом. Иду… и борюсь. В глуши…».

«Вспоминая работу мужа в земской больнице, хочу сказать, что для него было вполне естественно откликаться по первому зову. Сколько раз, отказываясь от сна и отдыха, садился в сани и в метель, и в лютую стужу отправлялся по неотложным делам в далекие села, где его ждали. Распорядок дня у Михаила Афанасьевича был крайне напряженным», — розповідала мені Тетяна Миколаївна Булгакова наприкінці сімдесятих років минулого століття, коли я гостював у неї в Туапсе. «Перерыв был только на обед, а прием нередко затягивался до ночи. Но он не жаловался на свою судьбу и старался помочь всем больным», — продовжувала вона.

Як тут не пригадати рядків з іще однієї чудової новели М.Булгакова «Вьюга»: «Останавливаясь у постели, на которой тая в жару и жалобно дыша, болел человек, я вынимал из своего мозга все, что там было… и нес одну мысль: Как его спасти? И этого спасти! Всех!».

Урятувати всіх — найбільший моральний постулат медицини, якому Михайло Булгаков був вірний і в житті, і в творчості, як справедливо зазначав у своїй монографії «Доктор Булгаков» Юрій Віленський.

* * *

Покинувши alma mater, випускники університету зайнялися пошуками свого шляху в житті. Багато хто опинився на фронті, інші залишилися на кафедрі, де вдосконалювали свою майстерність під керівництвом учених мужів, інші знайшли своє місце в приватних лікарнях.

І ось тут історія й почала підносити киянам сюрприз за сюрпризом. Із калейдоскопічною швидкістю в місті змінювалася влада, втягуючи його жителів у криваві братовбивчі «розбірки». Сам М.Булгаков нарахував чотирнадцять таких переворотів. Як наслідок — різко збільшилася кількість хворих і поранених. Бракувало місць у госпіталях і клініках. Відкривалися нові лікарні.

«Велик был год и страшен год по рождестве Христовом 1918, от начала же революции второй…» — так про цей час епічним стилем напише Михайло Булгаков у знаменитому романі «Белая гвардия».

При всіх владах і всіх режимах були потрібні досвідчені лікарі, які б лікували й ставили хворих на ноги. Потрібні були також і високопрофесійні фахівці, які крім консультацій займалися б науковими пошуками. На зміну мудрим наставникам приходили їхні учні, приймаючи від старших нелегку естафету служіння Медицині.

В університетських клініках з’являються нові імена. Зазирнувши в матрикул студента-медика Михайла Булгакова, можна знайти розгонисті підписи як маститих клініцистів і педагогів, так і їхніх молодих колег О.Муратова, Г.Брюно, Ф.Стефаніса, Ф.Яновського, О.Павловського, О.Кримова, В.Таранухіна, О.Садовеня...

1921 року медичний факультет вивели з університетського підпорядкування і на його основі створили медичний інститут, який нині називається Національним медичним університетом імені академіка О.Богомольця.

На щастя, університетські клініки збереглися, хоча будівлі підростили на два поверхи. Вони, як і колись, стоять на бульварі, прикрашеному пірамідальними тополями. Як не пригадати рядків геніального О.Пушкіна, який порівнював жіночу красу з красою прекрасних дерев. «Как тополь киевских высот она стройна», — писав поет, пробувши лише кілька днів у місті на Дніпрі.

У роки радянської влади в різний час у стінах старих лікарень плідно працювали на благо Людини видатні українські вчені. Серед них — член-кореспондент АН УРСР професор О.Лур’є, заслужений діяч науки УРСР професор М.Коло­мійченко. Нині ці клініки — у складі 18-ї Київської міської лікарні, на базі якої університет провадить педагогічну, наукову й лікувальну роботу.

Кафедру факультетської хірургії очолює член-кореспондент АМН України М.Захараш. Тут працюють відомі клініцисти й учені — професор О.Іоффе, доцент Л.Заверний. Високий професіоналізм і милосердя допомогли їм підняти на ноги багатьох важкохворих пацієнтів, а їхні наукові розробки використовують медики і за межами України.

Кафедрою внутрішніх хвороб керує відомий учений професор В.Передерій. У клініці, яка носить ім’я основоположника Київської терапевтичної школи професора В.Образцова, успішно працюють учені й лікарі — клініцист-дослідник кандидат медичних наук Ю.Кузенко і гастроентеролог кандидат медичних наук С.Лучко. Своїми глибокими знаннями, досвідом, добрим серцем вони допомагають хворим відновити душевне й фізичне здоров’я. Їхня напружена і шляхетна праця завжди спрямована тільки на благо людини. Адже для кожного з них слова «Спасти! Всех!», сказані їхнім колегою і земляком Михайлом Булгаковим, не просто декларація...

Як і століття тому, у клініках проходять практику студенти, які обрали найгуманнішу в світі професію. Так само, як і колись, хтось із рідних жартома назве юнака доктором. І не має значення, що юнаки й дівчата в білих халатах ще не стали ескулапами, незабаром їхні знання й набутий досвід знадобляться людям, які опинилися в біді, на лікарняних ліжках. А бажання «Спасти! Всех!» стане й їхнім життєвим кредо.