Дім Турбіних. 20 років тому було засновано київський музей Михайла Булгакова

Знаменитий київський музей Михайла Булгакова розміщується в будинку №13 на Андріївському узвозі. Другий поверх будинку — сім кімнат — займає основна експозиція «Дім Турбіних». На першому поверсі розташовані два виставкові зали і літературна вітальня. Підвал і веранда будинку також використовуються під виставки. У двох двориках садиби — нижньому (внутрішньому, закритому) й верхньому — відбуваються спектаклі, вечори, фестивалі, зустрічі. Цей літературно-меморіальний дім-музей (на правах відділу державного Музею історії Києва) було засновано 1989 року. А 1991-го — до 100-річчя від дня народження Михайла Булгакова — було завершено реставрацію будинку за проектом І.Малакової за участі Д.Малакова та... автора цих рядків.

Навесні 1968 року мені довелося приймати московського гостя — відомого літературознавця, великого дослідника й знавця французької літератури доктора філологічних наук Ф.Наркір’єра. Після обридлої затяжної зими в столиці Федір Семенович покинув своє місто й вирушив у Київ зустрічати весну.

Із Федором Семеновичем я був давно в добрих стосунках, коли захопився творчістю Андре Моруа — блискучого письменника, автора чудових романізованих біографій. Федір Семенович неодноразово зустрічався в Парижі з автором популярних біографічних романів під час їх підготовки до друку російською мовою. Я знав, що гість із Москви непогано знає наше місто і ніжно його любить.

Не секрет, що кожен, хто опиняється в місті на Дніпрі, вважає своїм обов’язком відвідати Києво-Печерську лавру, побувати на службі у Володимирському соборі, побачити Оранту, прогулятися алеями Володимирської гірки, а також хоч трохи поблукати крутими київськими вуличками.

Віддавши належне найвідомішим визначним пам’яткам міста, наш гість перед від’їздом вирішив залишити час для прогулянок. Зателефонувавши з готелю, мій приятель запропонував скласти йому компанію, на що я охоче погодився.

Наступного дня, а він видався напрочуд погожим, я зі своєю дружиною Світланою в призначений час підійшов до крутих металевих сходів, спущених майстерними будівельниками з мальовничого пагорба, на якому красувалася Андріївська церква. Там ми й зустріли елегантно одягненого Федора Семеновича, котрий був у гарному настрої.

Помилувавшись витвором великого Растреллі та задніпровською далечінню з паперті й верхнього майданчика навколо знаменитого храму, ми збігли лункими сходинками вниз до мощеного цеглою тротуару й попрямували Андріївським узвозом до центру стародавнього Подолу.

Обмінявшись думками про щойно побачене, наш гість розкрив свій портфель, витяг із нього томик столичного журналу «Новый мир» і вручив його нам, зауваживши, що в ньому вміщено нарис нашого земляка Віктора Некрасова «Дом Турбиных». Ще в Москві він мріяв відвідати київське гніздо булгаковської родини і тепер, опинившись у місті на Дніпрі, захотів разом з нами знайти будинок «постройки изумительной», що в грізні роки громадянської війни дав притулок благородним героям п’єси Михайла Булгакова «Дни Турбиных». Той будинок, у якому з 1906-го по 1919 рік мешкала сім’я професора Київської духовної академії Афанасія Булгакова.

Перша наша спроба потрапити в будинок виявилися невдалою — вхідні парадні двері були забиті. Однак, піднявшись трохи вгору, ми виявили в дерев’яному високому паркані масивні ворота. Вони ж і впустили нас в «маленький уютный покатый дворик». Неквапливо оглянувши його невелику територію й терасовий сад на схилі крутої гори, ми попрямували до будинку із заскленою верандою на «курячих ніжках». Праворуч від неї через вузенький місток було двоє дверей. До них ми й пішли. На жаль, ні дзвінок, ні звичайне гупання кулаком у двері не дали бажаного результату. Нам дверей ніхто не відчинив. Як з’ясувалося пізніше, у будинку справді нікого не було. Всі його мешканці виїхали на свята за місто до родичів.

Засмучені невдалою спробою зазирнути всередину «Дому Турбіних», ми рушили Андріївським узвозом вниз до серця Подолу. Проходячи вздовж будинку, виявили ту саму щілину між 13-м і 11-м номерами будинків, де Николка Турбін ховав коробку зі зброєю, і сфотографували біля неї нашого розчарованого гостя. Невдовзі ми прогулювалися вузькими вуличками старого Подолу.

Провівши Федора Семеновича в Москву й ознайомившись із поетичним нарисом В.Некрасова, невдовзі й я прийшов до цього будинку.

Андріївський узвіз у ту пору зберігав ауру минулих часів. Майже всі будинки на ньому ще стояли на своїх місцях. Щоправда, частина з них була в жалюгідному стані — з облупленим тиньком не тільки з двору, а й із головних фасадів. Ще тут не з’явилися горезвісні реставратори, котрі абияк розкопали стародавню вулицю й вивезли кудись шліфований бут, замінивши його згодом необробленим сірим каменем із гострими краями. Відтоді пересуватися узвозом дуже непросто.

Підійшовши до обшарпаного сірого будинку, що явно потребував капітального ремонту, я виявив, що парадні двері в нього все ще забиті. Але на стіні ліворуч від дверей можна було побачити надряпаний гострим предметом напис великими буквами: «Дім Булгакова». На стіні й на тротуарі сліди патьоків фарби — хтось намагався замазати ці слова. Однак фарба не допомогла, і літери «просвічувалися» крізь свіжу жовтизну.

Не один раз я заглядав у невеличкий акуратний зелений дворик, перш ніж зважився постукати в заповітні двері, що ведуть із дворика в будинок через місток, перекинутий над «мрачным подземельем».

Переступивши поріг, я опинився, як мені здалося, у знайомій обстановці. У порівняно великій кімнаті, перетвореній на кухню, біля білосніжної кахельної грубки сиділа жінка похилого віку й щось готувала на вечерю. З’ясувавши мету мого візиту, вона, залишивши роботу, запросила у свою кімнату — за двері з досить високим порогом, у затишне приміщення з двома вікнами, що дивляться на вулицю.

Оскільки я був підготований до візиту нарисом В.Некрасова, то з перших кроків почав здогадуватися, хто переді мною. І справді, моя співбесідниця назвала себе Інною Василівною, донькою колишнього власника будинку — В.Листовничого, в якого родина Булгакових винаймала квартиру. Розговорившись, я був приємно здивований тим, що Інна Василівна змінила своє дівоче прізвище на «моє», давно має прізвище чоловіка Миколи Івановича.

Чи то наше спільне, не дуже поширене прізвище, чи то взаємна симпатія дала мені змогу відразу відчути себе в цьому домі затишно і згодом досить часто бувати в ньому.

Інна Василівна охоче розповідала про свого батька, якого вона просто обожнювала, цивільного інженера та архітектора, котрий аж ніяк не був схожий на дуже несимпатичного Василісу з роману М.Булгакова «Белая гвардия». Із хвилюванням згадувала про візити до неї Віктора Некрасова й журилася, що у відомому на всю країну журналі «Новый мир» він так недобре описав їхню першу зустріч, а головне, що прототипом Василіси насмілився назвати її батька.

Вона багато розповідала про родину квартирантів своїх батьків, які займали другий поверх (на першому жили домовласники). Про дружбу з їхніми молодшими дітьми, а також про скромне весілля їхнього старшого сина з Тетяною Лаппою, котра приїхала із Саратова. Показувала фотографії з сімейних альбомів. Серед аматорських знімків знайшлася й оригінальна фотографія, на якій було зображено родину Булгакових на сходах їхньої дачі в Бучі.

Інна Василівна показувала кімнати, в яких мешкали їхні колишні квартиранти, згадувала вмеблювання кожної з них. А якось познайомила мене із сусідами, котрі проживали на другому поверсі, поруч із її родиною. Сусіди займали дві кутові кімнати, вікна яких виходили в знамениту щілину, й простору кухню. У передпокої в них стояло велике дзеркало в дерев’яній рамі з умеблювання булгаковської квартири.

Інна Василівна, згадуючи про родину Булгакових, завжди виділяла Варвару Михайлівну, Михайлову матір, характеризуючи її як талановиту виховательку, яка мала неабиякий розум, і розповідаючи про її вміння вести великий дім.

Перечитуючи роман «Белая гвардия», я відчув збіг усього, що показувала господарка квартири, з тим, що описав Михайло Булгаков у романі. І дуже вже схотілося побачити на Андріївському узвозі не просто затишний будинок із житловими приміщеннями, а музей письменника Михайла Булгакова. І я почав думати, як втілити в життя цю непросту ідею.

Не відкладаючи наміру, я попросив Інну Василівну дозволити перезняти з її сімейного альбому деякі фотографії. Вона люб’язно відгукнулася на моє прохання.

Довідавшись, що я в службових справах збираюся на Кавказ, Інна Василівна попросила відвідати в Туапсе Тасю — Т.Кісельгоф, першу дружину письменника. Вона добре пам’ятала першу любов Михайла Булгакова, писала їй, але їхнє листування якось не склалося. Зізнаюся, я був дуже радий цьому проханню й, відвідавши наприкінці сімдесятих років кавказьке узбережжя Чорного моря, познайомився з Тетяною Миколаївною. На той час їй було за 80. Попри вік, виглядала вона досить бадьорою. Сама, без сторонньої допомоги, давала раду нехитрому господарству в стандартній однокімнатній квартирі. Регулярно вранці вирушала за покупками в крамниці, відвідувала кінотеатри, жваво цікавилася подіями як у країні, так і за кордоном.

Вона, на щастя, зберегла добру пам’ять і розповідала про свого першого чоловіка, про їхнє спільне життя в часи революцій, численних переворотів і воєн багато цікавого, тоді ще нікому не відомого.

В один із моїх до неї візитів Тетяна Миколаївна подарувала мені бронзову настільну лампу, під світлом якої створювався роман «Белая гвардия». А пізніше — сухарницю, на якій молодим Михайлові і Тетяні в день їхнього вінчання 26 квітня 1913 року було піднесено весільні подарунки. Іншим разом подарувала цукорницю, підсклянник і трохи «покалічену» чайну ложечку, які колись належали Михайлові Афанасійовичу. Тоді ж господиня вирішила розстатися з оригінальними рідкісними фотографіями зі свого старого сімейного альбому, сподіваючись, що в найближчому майбутньому на батьківщині письменника буде влаштовано його музей.

У Москві мені пощастило потрапити на вечір Г.Панфілової-Шнейтер, що проходив у музеї МХАТ. Попри несприятливий клімат застійних років, вона дуже сміливо й цікаво розповідала про булгаковську драматургію та про складні стосунки «письменника з Києва» із владою. Після її виступу ми познайомилися й відтоді підтримували дружні стосунки. Виявилося, що Галина Георгіївна була близькою подругою Л.Бєлозерської — другої дружини М.Булгакова, і свої розповіді про улюбленого письменника ґрунтувала почасти на відомостях, якими ділилася з нею Любов Євгенівна. Уже після смерті Л.Бєлозерської Галина Георгіївна передала мені кілька книжок з бібліотеки письменника, деякі його особисті речі, що дісталися їй від дружини М.Булгакова.

Знайомство з Тетяною Миколаївною і Любов’ю Євгенівною, з племінницями Булгакова Оленою Андріївною Земською, Варварою Михайлівною Свєтлаєвою дало мені змогу розширити свої знання про письменника, а також збільшити колекцію булгаковських реліквій.

Часто приїжджаючи до Москви, я зустрічався з друзями і приятелями Михайла Афанасійовича. З Марікою Артемівною Чимішкян, Наталією Абрамівною Ушаковою, Сергієм Олександровичем Єрмолинським. На щастя, в Києві були ще живі вже далеко не молоді сестри Кудрявцеви, доньки колеги батька М.Булгакова по Київській духовній академії, які пам’ятали юного Михайла Булгакова. Вони ділилися спогадами про письменника, передавали унікальні фотографії й книжки з батьківської бібліотеки.

В.Кончаковський, онук господаря будинку на Андріївському узвозі, №13, подарував для музею два старі свічники, стільці, диванчик з домашньої обстановки колишніх квартирантів свого діда.

Так потроху зростало й розширювалося моє зібрання булгаковських реліквій. Невдовзі про нього довідалися мої друзі і приятелі. Заглядали до мене на вогник також і шанувальники творчості нашого земляка, які жили в інших містах країни.

Нарешті я вирішив звернутися в міські інстанції, що відали культурою, з пропозицією безплатно прийняти мою колекцію і створити на її основі музей Булгакова. Як і слід було сподіватися, мені відмовили, пославшись на те, що зібраних експонатів обмаль, та й сам будинок на Андріївському узвозі старий, може не витримати не тільки відвідувачів, а й дошки, яку пропонував установити на фасаді меморіального будинку.

Тоді я не знав, що до можновладців звертався не тільки я: і на аналогічні ініціативи в чиновників були стандартні відмовки.

У нашому місті знайшлися люди, готові поділитися своїми сімейними архівами заради створення музею улюбленого письменника. К.Пітоєва зберегла листування свого батька з Надією Афанасіївною, сестрою письменника, а також театральні афіші, програмки й квитки — летючі ознаки епохи. Т.Рогозовська зібрала афіші булгаковських театральних постановок, прижиттєві видання й книжки Булгакова, що вийшли за кордоном.

Настав 1981 рік. Управління культури міста все-таки вирішило відзначити 90-річчя від дня народження відомого всьому світові письменника й установити меморіальну дошку на будинку, де на початку ХХ століття жив Михайло Булгаков. Київський скульптор А.Кущ за короткий час створив оригінальний пам’ятний знак з портретом письменника. На жаль, у ювілейному році дошку не було відлито. Тільки наступного, 1982-го, її встановили на фасаді будинку №13 на Андріївському узвозі без офіційної церемонії відкриття.

І хоча основні події на Андріївському узвозі ще й не починалися, подільська районна влада таки дозволила відкрити на першому поверсі будинку №13 театральну виставку за творами нашого знаменитого земляка — Михайла Булгакова.

Відчуваючи, що в суспільстві от-от стануться великі зміни, батьки міста 1989 року ухвалили рішення до 100-річного ювілею автора роману «Мастер и Маргарита» створити при Музеї історії Києва Літературно-меморіальний музей Михайла Булгакова. На той час мешканців першого поверху будинку давно відселили через загрозливу вологість приміщень, де жило багато сімей. Тим часом на другому поверсі все ще залишалися дві родини, які з нетерпінням чекали нагоди покинути цей невпорядкований і сирий аварійний будинок та переїхати в нові квартири.

Мешканці конфліктували з районною владою, домагаючись житла в центрі міста. Однак І.Салій, партійний керівник району, зміг знайти компроміс і в короткий час вирішив їхнє «квартирне питання».

Коли мешканців переселили, всі учасники проекту зі створення музею, усвідомлюючи, що ювілей Михайла Булгакова не за горами, активно взялися до роботи. Очолила її Тамара Євгенівна Хоменко, директор Музею історії Києва, за активної підтримки та особистої участі першого секретаря Подільського райкому партії Івана Миколайовича Салія. У штат музею, що створювався, відразу прийняли висококваліфікованого інженера-будівельника і києвознавця Дмитра Васильовича Малакова, а також автора цих рядків. Ми разом із реставраторами заходилися відбудовуватии старий будинок і створювати в ньому музей.

Автором проекту реставрації затвердили Ірину Магомедівну Малакову, головного архітектора проектів інституту Укрпроектреставрація. За її задумом основним завданням було відновити первісне планування квартири на другому поверсі. Неодмінна умова також — зберегти головний фасад, щитові паркетні підлоги, двері, кахельні грубки, сходинки парадних сходів.

Прослідкувавши за пересуванням по квартирі героїв роману «Белая гвардия», можна було отримати точні координати майже всіх приміщень у будинку. Сподіваючись знайти сліди минулого, ми ретельно обстежили всі стіни, кожен дверний і віконний проріз. І наші пошуки увінчалися успіхом — багато чого вдалося знайти.

Уже на «половині Тальбергів» на стінці в правому куті біля вікна виявили невеличкий заштукатурений гак, на якому колись було прикріплено ікону. Отже, автор роману «Белая гвардия» не фантазував, а відтворив на його сторінках те, що відбувалося в домі, — Олена стоїть у своїй кімнаті на колінах перед іконою Божої Матері й відмолює Олексія.

* * *

Реставраторам стали дуже в пригоді аматорські фотографії, зроблені в інтер’єрах більшості кімнат, а також на веранді, які допомогли при розробці проектної документації. Під час реставрації, при демонтажі стін, підлог, горища було зроблено цікаві знахідки, які використовувалися в процесі ремонту будинку й створення експозиції музею.

Паралельно з реставраційними роботами розроблялася наукова концепція, яку створювала запрошена в штат музею К.Пітоєва, відома своїми чудовими роботами в Київському театральному музеї. Кіра Миколаївна запропонувала оригінальну ідею створення експозиції «Дому Турбіних», де співіснують у єдиному просторі реальні Булгакови та герої роману «Белая гвардия» Турбіни. Цим нібито виконувалася воля письменника, котрий «віддав» свою обитель улюбленим героям роману.

Автор художньої концепції — відомий художник лауреат Національної премії Т.Шевченка А.Крижопольський запропонував світ вимислу письменника одягти в біле вбрання. Так у самому будинку гармонійно співіснують світ реальний — булгаковський — і світ, вигаданий письменником, — турбінський.

У штат музею зарахували як досвідчених фахівців-музейників З.Бурмистренко, Л.Свєршкову, С.Ноженко, так і молодих перспективних співробітників — Л.Губіанурі, І.Воробйову, Є.Шрагу, які швидко адаптувалися в колективі, з успіхом виявляючи свої неабиякі творчі можливості.

Довідавшись, що на батьківщині Михайла Булгакова створюється музей, його рідні й близькі вирішили передати в Київ дещо з сімейних реліквій. Крім того, вони охоче ділилися спогадами й сімейними переказами.

Слід зазначити, що першими помічниками в наповненні експозиції «Дому Турбіних» були племінниця письменника О.Земська, його хрещениця І.Карум і
В.Свєтлаєва. Дуже допомогли нам І.Гусєва й О.Жежель, двоюрідні племінниці М.Булгакова.

Вдячні ми також племінниці Тетяни Миколаївни Т.Вертишовій за безплатну передачу музею унікального архіву родини Лаппа.

Неоціненна безкорислива допомога дружин письменника Т.Кісельгоф і Л.Бєлозерської, а також його друзів і приятелів:
Н.Ушакової, М.Чимішкян, Т.Луговської, О.Кудрявцевої, які передали для музею матеріали, пов’язані з ім’ям Михайла Булгакова.

Завдяки цим прекрасним жінкам діюча експозиція включає оригінальні речі, книжки, автографи, фотографії письменника та його найближчого оточення.

І ось 15 травня 1991 року, в день столітнього ювілею М.Булгакова, «Дім Турбіних» відчинив двері для всіх шанувальників таланту великого письменника. Надовго залишиться в пам’яті те особливе душевне хвилювання, яке охопило всіх, хто вперше переступив поріг будинку в супроводі потужного гуркоту весняної грози в ясному, абсолютно безхмарному, київському небі.

Тоді вперше відвідувачі змогли побачити «Дім Булгакових—Турбіних» із зовсім порожніми кімнатами. І всім, хто піднімався відновленими сходами на другий поверх, власна уява малювала обстановку й упізнавані «сім кімнат», де динамічно розвивалися події роману «Белая гвардия» та п’єси «Дни Турбиных».

У ті дні музей Булгакова отримував численні подарунки. Професор Римського університету Р.Джуліані подарувала свою монографію про творчість М.Булгакова, професор з Канади Колін Райт підніс музею свою першу монографію про М.Булгакова, яка вийшла в Канаді 1978 року.

Зробила подарунок і Л.Мілн з Великобританії — дослідник творчості письменника, залишивши нам свою книжку про М.Булгакова. М.Йованович, літературознавець з Югославії, подарував музею дві свої книжки про письменника. С.Бобров, медичний працівник з П’ятигорська, передав музею прижиттєві видання, автографи, книжки Булгакова російською та іноземними мовами.

Доктор В.Кончаковський, онук власника будинку №13 на Андріївському узвозі, театрознавець Г.Панфілова-Шнейтер також безплатно передали в музей дуже цінні матеріали, пов’язані з ім’ям Майстра.

Запам’яталися нам і поїздки в Сибір до племінниці М.Булгакова І.Карум. Ірина Леонідівна, донька Варвари Афанасіївни, добре пам’ятала Київ, місто свого дитинства. Вона охоче розповідала про свою родину. Згадувала про приїзди свого дядька — Михайла Булгакова до Києва і прогулянки з ним вулицями міста. Ірина Леонідівна передала нам предмети домашнього побуту з київського дому своєї матері Варвари Афанасіївни, унікальні фотографії з сімейного альбому, а також рукопис мемуарів свого батька Леоніда Сергійовича.

Допомогли музею молоді бізнесмени — подружжя Олександр і Валентина Дименки, Юрій і Ольга Апанасенки. Підставили плече В.Омельченко, Н.Делас, В.Юткін, Ю.Корнєв, В.Фіалко, В.Маханьков, А.Кривопишин, Н.Чурилов, Т.Сергєйцев...

Як колись, так і тепер «Дім Турбіних» активно відвідують школярі, студенти, солдати, письменники, драматурги, домогосподарки, офіцери, робітники, міліціонери, співаки, музиканти, кухарі, режисери, дипломати, бізнесмени, літературознавці, міністри, видавці, художники, пенсіонери, президенти...

Численні гості Андріївського узвозу на повороті фантастичної київської вулиці зазвичай сповільнюють ходу, розглядаючи недавно встановлений тут пам’ятник М.Булгакову, а потім оглядають будинок «постройки изумительной» з двома пам’ятними дошками на його фасаді. А охочі побачити всі «семь пыльных и полных комнат», відчути, що відбувалося тут, коли в них жили доктор Олексій Турбін, його сестра — рудоволоса Олена та їхній молодший брат юнкер Николка, — можуть злетіти тими ж таки крутими парадними двомаршовими сходами й піднятися на другий поверх.