Голиця Михайло Миколайович — заступник голови Київської міської державної адміністрації — начальник Головного управління житлового забезпечення. Депутат Київської міської ради, член постійної комісії Київради з питань житла, розвитку комунального господарства та паливно-енергетичного комплексу.
Закінчив юридичний факультет Національного університету імені Т.Г. Шевченка. Заслужений юрист України.
Трудову діяльність розпочав у 1969 році робітником геологорозвідувальної експедиції. Проходив дійсну службу в лавах Збройних Сил СРСР. Працював слюсарем на Київському авіаційному заводі.
З 1981 року — референт, старший референт, завідувач секретаріату, начальник відділу житлово-комунального господарства Київського міськвиконкому.
З 1992 року — перший заступник начальника квартирного управління м. Києва.
З 1993 року — керуючий справами акціонерного товариства «Футбольний клуб «Динамо Київ».
З 1996 року — начальник Головного управління житлового забезпечення, згодом — заступник голови Київської міської державної адміністрації — начальник Головного управління житлового забезпечення.
Людство зіпсувало квартирне питання, — пожартував колись класик. Він знав, про що говорив. Хоч як намагались на світанку соціалізму вселити суспільству думку, що найкраще жити великою комуною у великому ж, просторому й світлому бараці (або іншому житловому комплексі — назву можна дати будь-яку), де так чудово і все спільне, проте «несвідомі елементи» чомусь постійно прагнули бодай куточка, але окремого… Де можна зачинити за собою двері й сказати всім, хто з нестримним ентузіазмом намагається залучити тебе до чогось колективного: «Мій дім — моя фортеця».
Тобто виявилося, що затишніше й комфортніше людина почувається все ж таки не в бараці, а у власній «фортеці», хай навіть вона й невелика, однокімнатна, з суміщеним санвузлом. Окреме житло — одна з найважливіших потреб людини.
Останнім часом спостерігається трохи дивне, як на мене, явище: з різних регіонів до столиці потягнувся народ, і не просто на визначні місця подивитись, а з цілком конкретною метою оселитися тут. Один знайомий так упевнено й заявив мені: «У Києві квартиру значно швидше можна здобути, ніж у нашому обласному центрі». Ну, ще можу повірити, що роботу в столиці знайти легше, бо великий мегаполіс завжди потребує робочих рук, але житло? Власне, а не наймане. Ще далеко не всі кияни мають хорошу оселю, а тут приїжджі…
Однак заступник голови Київської міської державної адміністрації, начальник Головного управління житлового забезпечення Михайло ГОЛИЦЯ підтвердив думку того знайомого: в Києві людина, яка поставила за мету придбати власне житло, може це зробити швидше, ніж у регіоні. Квартирне питання не зіпсувало, а мобілізувало людство, переконаний Михайло Миколайович. Сьогодні дедалі більше охочих мати дах над головою приходять до нього на прийом із проханням: допоможіть узяти квартиру на виплату.
Для чого потрібне муніципальне житло
— Михайле Миколайовичу, все ж у вашого управління надзвичайно складне, як на нинішній час, завдання — дбати про забезпечення житлом мешканців головного міста в державі. І хоч як це дивно, у столиці, попри найбільшу (зі зрозумілих причин) чергу, водночас і найбільша динаміка її руху. Як це вдається?
— Справді, забезпечення житлом — одна з найважливіших проблем не тільки для Києва, а й для держави в цілому. Людина відчуває душевний спокій, рівновагу, впевненість, сили й прагнення до ефективної діяльності, тобто є повноцінним членом суспільства лише тоді, коли має дах над головою. Власне житло. Бажано, ще й зручне, сучасне, комфортне.
Це природне прагнення людини у різних суспільствах вирішувалось по-різному. Ми, як і більшість країн колишнього Радянського Союзу, маємо спадок від тих не таких ще давніх часів у вигляді квартирної черги. Згадаймо, в чому полягала суть «квартирного питання» тоді? Держава гарантувала забезпечення своїх громадян безплатним житлом, але фактично єдиним способом поліпшення житлових умов була квартирна черга. Тобто людині казали: ставимо тебе на чергу, чекай, мине певний час — і одержиш квартиру. Ніхто не запитував, де саме тому громадянинові зручно жити (скажімо, з урахуванням місця його роботи), в якому будинку він хотів би ту квартиру отримати (цегляному, панельному, висотному чи не дуже), на якому поверсі, скільки бажав би кімнат. Була чітко визначена норма квадратних метрів на особу, від неї, як правило (хоча, зрозуміло, було чимало винятків), не можна було відступати, тож брали черговики те, що їм давали. І прочекавши 5—10—15, а то й більше років, люди були щасливі вже від самого факту одержання тієї квартири. Квартирні черги, однак, майже не зменшувались, бо народжувалися діти, створювались нові сім’ї, люди знову потребували поліпшення житлових умов.
А після зміни в Україні державного устрою ця проблема загострилася ще більше: з’явилися відповідні нормативні документи Кабінету міністрів і було проведено приватизацію житла, в результаті якої певна частина наших українських громадян, котрі свого часу отримали від держави безплатне житло, стали його власниками. Зате інша група громадян, які так само створювали національний продукт, національне багатство, такого «подарунку долі» не одержали. Справедливо? Ні, звичайно. Особливо щодо сільського населення, яке фактично тягло на собі економіку країни. Йому, до речі, у ті радянські часи, за дуже нелегких умов праці й життя, свій дах не безплатно діставався — доводилося зводити самим, хіба що позичкою колгосп допомагав.
Тобто в механізмі приватизації було закладено велику проблему, яку ми відчуваємо й сьогодні і довго ще будемо розв’язувати. Тому що частина населення отримала цю безплатну житлову площу, приватизувала, стала її власниками, тут-таки перевела власність у долари чи фунти стерлінгів і виїхала за кордон, забравши з собою цю валюту. А інша частина залишилася або з чергою, яка так і не підійшла для багатьох, або без нічого. Тобто покраяний пиріг дістався далеко не всім. Соціалізму не стало, а соціальні проблеми залишились.
— Ви вважаєте, що не треба було віддавати людям їхнє житло у власність взагалі — чи не треба було безплатно?
— Знаєте, тепер навіть складно однозначно вирішувати, а тоді було ще складніше. Керувалися, звичайно добрими намірами, та не всім те вийшло на добро. Я вважаю, що тоді треба було підходити до ситуації диференційовано.
Досвід країн Західної Європи, які з цією проблемою також мали справу, привів їх до необхідності мати так зване муніципальне житло. Це особливий статус житлової площі, вона надається безплатно, але за надзвичайно складною процедурою надання, і категорії громадян, які отримують безкоштовне житло, також надзвичайно обмежені, певного соціального достатку. Це безплатне житло у них не підлягає приватизації, воно завжди залишається муніципальною власністю. Тобто людина за відповідними критеріями отримала муніципальне житло, але з часом вона досягла певного — вищого — рівня достатку, взяла кредит і придбала власне житло. Вона звільняє займану муніципальну квартиру, і далі це житло передається іншим соціально незахищеним категоріям громадян. Ми ж це відрізали одним махом — простою постановою Кабінету міністрів про приватизацію житла в тих умовах. А треба було водночас запровадити такий (чи якоїсь іншої форми, але схожий по суті) статус муніципального житла. І щоб кожен населений пункт міг тримати це побудоване за бюджетні кошти житло для надання його лише певним категоріям громадян. Я, зрозуміло, маю на увазі найбільш незахищені категорії, які об’єктивно не можуть себе забезпечити.
Час засвідчив, що споживацькі настрої у людей швидко минають, якщо немає відповідного «живильного середовища». Наведу хоча б таку цифру: 2002 року в Україні було введено всього 6 мільйонів 73 тисячі квадратних метрів житла. І ось що характерно — 59 % цього житла збудовано індивідуальними забудовниками у вигляді окремих будинків чи котеджів. Із 6 мільйонів це 3 мільйони 613 тисяч квадратних метрів. Це люди, які зрозуміли, що їхня «фортеця» залежить тільки від них самих. І знайшли можливості.
Будівельний «почерк» столиці
— Але в Києві кожен же не розженеться будувати будинок, а житло потрібне. Все ж таки хто забезпечує людей — ваше управління, чи вони теж намагаються самі вирішувати це питання?
— Наше управління не залишиться безробітним ще, як мінімум, кілька десятиліть, якщо не довше. Бо не можна забувати, що завжди будуть люди, для яких збудувати квартиру за власні кошти — недосяжна справа, в силу об’єктивних обставин вони ніколи не зможуть заробити стільки грошей. Це ті ж таки інваліди, діти-сироти, люди, що втратили працездатність, тощо. І про них мусимо дбати, якщо ми демократичне й морально зріле суспільство.
Сьогодні понад 140 тисяч киян перебувають на черзі на поліпшення житлових умов. Це громадяни, які за законом мають право на одержання від держави безплатного житла. Вони розділені на 49 пільгових категорій. І ми повинні робити все, щоб це житло їм надати, бо закони слід виконувати.
Однак не все залежить тільки від нашого бажання. Відомо ж, що у багатьох регіонах житлове будівництво за бюджетні кошти майже не ведеться, бо просто немає коштів. І черги не рухаються роками.
Київ у цьому сенсі — справді унікальне місто. Наприклад, торік в Україні введено на 2,3% житла більше, ніж у 2001 році, але на 30% менше, ніж це було передбачено відповідною постановою Кабінету міністрів і Програмою розвитку житлового будівництва на 2000—2004 рік. При цьому — звертаю вашу увагу — лише два регіони виконали прогнозні показники. Це місто Київ та Київська область. У Києві введено 1 мільйон квадратних метрів.
Знаю, що багатьох сьогодні це хвилює, декого дратує, багато хто дивиться з подивом і навіть ревнощами. Особливо коли іногородні їдуть трасою з Борисполя, то мало хто не зверне увагу на велику кількість баштових кранів на Харківському масиві чи Позняках.
У чому будівельні переваги Києва, і за рахунок чого ми все це робимо?
Якщо брати хронологічну точку відліку, то обсяги житлового будівництва в Києві почали зростати з 1996 року. Мабуть, не останню роль у цьому відіграв факт, що саме того року головою міської адміністрації став Олександр Олександрович Омельченко. А перед тим, у 1995 році, показник обсягів житлового будівництва у столиці був просто обвальним — 409 тисяч квадратних метрів! Хіба що у довоєнні чи перші повоєнні роки здавали стільки житла.
Отож, починаючи з 1996 року, довелося вжити цілу низку «реанімаційних» заходів для будівництва. І першим серед них стала київська модель залучення інвестицій. Взагалі ця ідея давно витала в повітрі, ще під час «мерства» Івана Миколайовича Салія ми в квартирному управлінні проговорювали її, продумували, але з різних причин впровадити не змогли. А коли пізніше постала необхідність виходити з кризи, тут і згадали про невтілену цікаву модель.
Запроваджена нова схема залучення інвестицій була надзвичайно простою, зрозумілою й однаковою для всіх. Забудовник чи замовник, який отримував у місті земельну ділянку й хотів там побудувати житло, відраховував 7 відсотків від вартості будинку у фонд міста на потреби соціально незахищених категорій громадян—черговиків квартобліку, які стояли на черзі в районах: чорнобильців, афганців, дітей-сиріт, офіцерів, звільнених у запас, та інших. Причому не до початку будівництва, а по його завершенні, що теж важливо, оскільки забудовник таким чином не вимивав свої обігові кошти, а місцевій владі не доводилося витрачати бюджетні гроші на проектно-кошторисну документацію, технічні умови, власне процес будівництва.
Ще один шлях залучення інвестицій — це кошти самих людей. Тих, хто прагне поліпшити свої житлові умови й водночас розуміє: ставати на квартирну чергу (якщо й є для цього підстави) — справа досить довготривала. Тоді люди знаходять початковий капітал, ідуть у створені інвестиційні компанії (яскраві приклади таких — холдингова компанія «Київміськбуд» або наша «Житло-інвест») і вкладають гроші в майбутню квартиру. Згодом її одержують, сплачуючи решту коштів протягом певного часу у кредит.
Тож поступово, починаючи з 1996 року, темпи спорудження столичного житла почали зростати. Десь у середньому це прискорення до 2001 року становило 16,5—20 %. Саме 2001 року ми вперше вийшли на 1 мільйон зданих в експлуатацію квадратних метрів житла. І, як я вже казав, 2002 рік підтвердив цю київську традицію.
Якщо повернутися ще до однієї цифри, яка теж уже згадувалась, то з 6 мільйонів 73 тисяч квадратних метрів житла, зданих в Україні торік, лише 2 відсотки побудовано на бюджетні кошти. Решта — вже гроші населення, фізичних та юридичних осіб.
— Тобто ваша модель почала працювати вже у масштабах держави?
— Так, інші регіони, інші будівельні організації швидко зрозуміли ефективність нашого досвіду й почали його застосовувати.
А ми в столиці за кілька років створили конкурентоздатне середовище, дали можливість будівельним організаціям різних форм власності й різної географії спробувати свої сили у забудові Києва. Скажімо, торік цей 1 мільйон квадратних метрів житла споруджували як замовники й інвестори 36 організацій. Приміром, холдингова компанія «Київміськбуд» фінансувала будівництво 343 тисяч 707 квадратних метрів житла, що становить 34,4% від загального обсягу. Друге місце — 24,9% — ми утримуємо за собою: Головне управління житлового забезпечення, яке я очолюю, виступає як замовником, так і забудовником, маючи уже відповідний структурний підрозділ. Далі йдуть менші компанії, серед них є й не київські, приміром кримська фірма «Консоль», харківська ТММ. Це теж створює здорову конкуренцію: серед будівельників почалася боротьба за інвестора, за якість робіт, темпи, за терміни введення в експлуатацію.
І саме тут треба сказати, що в нас уже ж таки є переваги перед іншими регіонами. Безумовно, Київ — особливе місто, яке має великий фінансовий і економічний потенціал. Адже тут зосереджена основна бізнесова, фінансова еліта, тут інший рівень зарплат і споживання. Ось чому сюди охочіше йдуть інвестори. І ще тому, що, на жаль, в інших регіонах житлове будівництво ведеться в дуже невеликих обсягах. І сьогодні є досить багато юридичних, та вже й фізичних осіб, які з різних причин в інших місцях не мають можливості вкласти кошти й отримати бажаний результат, отож вони їдуть до Києва і вкладають гроші тут. До речі, саме така політика дала нам змогу перейти від житлового будівництва до організації таких досить масштабних проектів та об’єктів, як підземний простір на проспекті Дружби народів, Майдан Незалежності, «Глобус», «Метроград». Зараз завершується забудова Бессарабського кварталу. 12 років він простояв в очікуванні, його вже прозвали в народі Бермудським трикутником, бо хоч би які іноземні фірми бралися, однак незабаром відступали. Проте після розпорядження голови Київради функції замовника тут виконує міська комунальна структура — Головне управління житлового забезпечення. Це дивовижний проект — обсяги інвестицій близько 300 мільйонів гривень, і без жодної копійки з міського бюджету.
Ключова ланка столичної економіки
— Вашому управлінню легше чи важче працювати з огляду на те, що сам мер Києва є будівельником?
— Я б сказав — відповідальніше. Уже за жодною відмовкою свого прорахунку не сховаєш. До того ж, Олександр Олександрович Омельченко переконаний (і нас запалив такою думкою), що це ключове питання соціальної політики міста. Ви ж погляньте: саме житлове будівництво стало для столиці тією вирішальною ланкою, що потягнула вгору весь ланцюг економіки. Адже здані будинки — це не тільки ордери й щасливі новосілля, а це ще й робочі місця як для власне будівельників, на об’єктах і майданчиках, так і для підприємств будівельної індустрії, для супутніх професій: житлове будівництво потребує цементу, металу, ліфтів, столярного обладнання, сантехніки, далі воно переходить у меблі, телевізори, холодильники, килими, посуд і т.д. Сьогодні вже пораховано, що гривня, вкладена в житлове будівництво, дає в економіку міста дві гривні. А це — сплачені податки, гроші на пенсії, стипендії, зарплату.
Другим системним кроком, що вигідно відрізняє наше місто від інших, було утворення комплексу структур, які займаються житловими питаннями.
— Чимось таким повіяло, наче з минулих часів, — «комплекс структур»… Чи не занадто багатоступеневим робите ви цей процес? Наскільки він буде ефективнішим?
— Давайте згадаємо одне з правил управління: інколи однією масштабною, але грамотно вибудуваною структурою ефективніше керувати, ніж кількома маленькими. Що означає наш комплекс структур? Замість квартирного управління міської адміністрації, яке тільки видавало ордери, тобто розподіляло те, що було побудоване за бюджетні кошти, міська влада утворила, так би мовити, наскрізну низку пов’язаних між собою комунальних госпрозрахункових структур. Зокрема почали з державної організації «Житлоінвест», підпорядкованої Київській міській державній адміністрації. Вона акумулює кошти населення й замовляє будівельні об’єкти, причому за чотири роки існування стала другою в Україні за обсягами залучення інвестицій. Далі було створено організацію «Житлосервіс», яка стала здійснювати (на конкурентних умовах з управлінням житлового господарства) експлуатацію цих будинків. Тобто «Житлоінвест» залучив кошти населення, побудував будинок, але передав його в експлуатацію не жекові, а організації, яка має трохи інші можливості: може забезпечити кращий сервіс, паркінг, охорону, стоянки тощо.
Потім побачили світ об’єднання «Житлоінвестбуд-УКБ» — це організація, що виконує функції замовника, та «Спецжитлофонд», який сьогодні займається виключно реконструкцією гуртожитків. На останній сесії було створено ще одну міську комунальну структуру — «Житлоінвестпроект», основними функціями якого, що зрозуміло з назви, є проектування. Я їх назвав у хронологічній послідовності, а загалом неважко побачити, що цей комплекс структур, який з’явився у міської державної адміністрації, забезпечує сьогодні повний цикл — від планування й початку будівництва до повного завершення й експлуатації.
— Зрозуміло. Замовляти й будувати у столиці є кому. Повернімося до питання, за що будуємо, тобто за які кошти. Як із цим справи?
— Якщо сьогодні в Україні, як я вже зазначав, за бюджетні кошти фінансується лише 2 відсотки житлового будівництва, то в Києві загалом — близько 20 відсотків бюджетного житла (маю на увазі не тільки міський, а й інші бюджети). І до того ж, якщо у столиці будується один мільйон квадратних метрів, ми одержуємо ще й 5 відсотків відрахувань у фонд міста. Тому ми безпосередньо зацікавлені у збільшенні кількості інвесторів у будівництві, бо це дає нам щорічне збільшення обсягів безплатного житла. Скажімо, торік обсяг безплатного житла для киян становив понад 10 відсотків, або в реальних цифрах— близько 119 тисяч квадратних метрів.
— Це та кількість, яку ви спрямували на забезпечення квартирної черги?
— Так, саме зазначений обсяг. Але зрозуміло, що для Києва цього замало. Рухаючись далі, ми почали шукати інші шляхи для вирішення житлової проблеми. Тоді й народилася ще одна програма, суто київська, яку в народі називають «50 на 50». Ось тут ми вже точно були піонерами. Хоча противники цього способу й закидали нам, буцімто ми порушуємо закони і права громадян. Докоряли, що начебто немає такого нормативного акта, відповідно до якого можна було б у людей, котрі стоять на черзі й мають право на поліпшення умов проживання, брати гроші за нове житло.
Справді, конкретного документа з такими формулюваннями немає. Але є Основний Закон нашої держави, тобто Конституція, в якій (стаття 47) записано, що кожна людина має право на житло, а держава створює умови, за яких кожен громадянин має право побудувати житло, отримати безкоштовно, взяти в оренду. Далі ж зазначено, що соціально незахищеним категоріям громадян житло надається безкоштовно або за відповідну плату. А Конституція, як відомо, є законом прямої дії. Ось ми й скористалися цими словами — «або за відповідну плату». Запропонували людям, котрі стоять на черзі, таку можливість — частково профінансувати будівництво свого житла, цим самим прискоривши його одержання. Звісно, за наявності у них такої можливості та бажання. Отож з’ясувалося, що охочих скоротити термін очікування квартири через вкладання певних коштів дуже багато. Сьогодні вже є так звані черги всередині черги. Програма діє лише 5 років, проте завдяки їй 2650 родин значно наблизили свої новосілля. Тільки торік здано 4 таких будинки загальною площею 26,16 тисячі квадратних метрів. Ми, звісно, прагнемо нарощувати обсяги залучення до цієї програми.
— Який механізм цього процесу, тобто, виходячи з якої ціни, люди платять половину вартості? І всі чи тільки пільговики можуть взяти участь у цій програмі?
— Ні, не тільки пільговики. Кожна людина може, але обов’язкова умова — щоб вона стояла на черзі. А щодо суми, то ми надаємо кошторис, скільки вартує така квартира. Беремо, звичайно, найдешевші проекти, розраховані на громадян, які не мають великих доходів і не можуть профінансувати будівництво на Хрещатику чи Подолі. Йдеться, як правило, про будинки на Троєщині, Осокорках, Позняках. Проекти, як я вже сказав, типові, оздоблення без усіляких надмірностей, це звичайна столярка, шпалери, сантехніка, лінолеум. Врахуйте також, що замовником виступає Головне управління житлового забезпечення, тобто державна структура, тут немає прибутків. Наживатися ми на цьому не збираємось, а виграш маємо той, що будівельники забезпечені роботою, а сім’ї з черги швидше одержують житло. Саме це по-людськи тішить. І самі черговики вже все зрозуміли. Вони приходять на прийом і кажуть: «Ми розуміємо, що безплатно можемо й не отримати квартиру (або ж дуже довго чекати), то допоможіть нам узяти її за півціни».
— Здається, ще популярніша відома в Києві програма молодіжного кредитування?
— Так, і це закономірно, бо вона дуже вигідна для учасників. Маю сказати, що це не є суто київське «ноу-хау», ми лише скористалися постановою Кабінету міністрів про запровадження пільгових молодіжних кредитів. Суть цієї програми полягає в тому, що уряд рекомендував органам місцевого самоврядування за кошти державного бюджету й міських бюджетів вишукати можливість для надання пільгових кредитів молодим сім’ям. Такий кредит надається на 30 років під надзвичайно низький відсоток — 3 % річних. Якщо народжується одна дитина — відсоток зменшується, якщо друга — стає ще нижчим.
Для Києва це дуже актуально, адже молоді в місті багато, а заробити на квартиру більшість ще, зрозуміло, не встигла. Програму започатковано в 1998 році, тоді під це було виділено 5 мільйонів гривень з міського бюджету. А вже 2002 року кредити надано 148 таким сім’ям на суму 13,5 мільйона, побудовано 10 тисяч 22 квадратних метри житла. І нинішнього року заплановано спрямувати на пільгове молодіжне кредитування понад 13 мільйонів. Може, воно й не так багато, але ж і бюджет має свої обмеження. Та ще й дивлячись із чим порівнювати. Погляньмо на проблему в масштабах України: торік у державі планувалося виділити на ці потреби близько 70 мільйонів гривень, а реальна цифра — десь 20 мільйонів. І з них 13 — київські. Ось і можна порівняти.
Загалом же обидві ці програми — і «50 на 50», і молодіжне кредитування, а також суто бюджетне фінансування — й дали 20 відсотків безплатного житла в місті Києві. Тоді як по Україні, повторюю, лише 2 % бюджетних коштів задіяно на житлове будівництво.
Нове — це добре перебудоване старе
— У ваших звітах рясніють слова «побудовано та реконструйовано». Наскільки актуальний і перспективний нині другий напрям — реконструювати житло? А особливо — наскільки це вигідно місту?
— І актуально, і перспективно. Хочу це продемонструвати на прикладі такого значного «внутрішнього резерву» міста, яким виявились гуртожитки.
Йдеться, звісно, не про студентські, а про робітничі та відомчі гуртожитки, в яких люди мешкають і самі, і сім’ями, дехто вже встиг навіть онуків діждатись, а все одно в гуртожитській «родині». Ми провели інвентаризацію таких помешкань, і виявилося, що близько 80 тисяч киян сьогодні живуть у гуртожитках, майже «держава в державі». І при цьому вони фактично залишались безправними. Адже постійної прописки ці гуртожитки не давали, права на приватизацію кімнати — тим паче. Гуртожиток належить якомусь заводу, він найчастіше уже давно не працює, але навіть змінити роботу мешканці не можуть, бо втратять і той хоч непевний, проте дах над головою. Батьків прописати на цій площі не можна, здати в оренду й поїхати десь у село попрацювати — теж, у ремонті мешканці не зацікавлені. Замкнуте коло, або ж кріпацький стан. Звідси й ставлення до гуртожитського майна та власності: заходиш у загальну кухню — а там горить газ! Запитуємо, чому горить. Виявляється, на сірниках економлять, їм, бачте, дешевше не вимикати.
Отож, 1997 року О.Омельченко видав спеціальне розпорядження КМДА, згідно з яким близько 100 гуртожитків (з розряду тих, що їх називають «готельками») переводились у сферу житлового фонду, виводилися зі статусу гуртожитку й набували ознак нормального (відносно, звичайно) житла. Тобто вони переплановувалися, з’являлися навіть дво- і трикімнатні квартири, мешканці одержували ордери. Що це дало сім’ям, які там жили? Вони змогли приватизувати це житло, а далі вже діяли відповідно до обставин: могли стати на чергу на поліпшення, продати й купити щось краще або ж здати в оренду. Тобто вони звільнились від кріпосного права, нарівні з багатьма іншими киянами змогли розпоряджатися своїм житлом. І люди це сприйняли з великим ентузіазмом та вдячністю. Загалом уже близько 150 гуртожитків переведено в статус житлових будинків, а це означає, що понад 11 тисяч сімей додатково одержали ордери на житло.
Хоча сказати, що всім це сподобалось, було б значним перебільшенням. Інколи ми наштовхувались на дуже великий опір, в основному з боку власників гуртожитків. Чому? Бо легше тримати людей «у резерві» саме в такий спосіб, аніж дбати про забезпечення їх обсягами роботи та зарплатою. До того ж, багато хто здавав приміщення в оренду, тобто мав якийсь підробіток, були й площі, на яких розміщувались певні підприємства. Однак ці тенденції вдалося подолати.
Наступним кроком стала реконструкція тих гуртожитків, які вважаються типовими, традиційними: довгий коридор і кімнати, винесені окремо дві кухні, душові кімнати в підвалі, туалети в кінці коридору. Виявилося, що деякі такі гуртожитки заповнені наполовину, в деяких люди проживають безпідставно, завдяки якійсь домовленості чи протекції. Тож ми пішли таким шляхом: стали пропонувати мешканцям таких гуртожитків переобладнання за пільговими цінами, фактично за собівартістю. А собівартість реконструкції гуртожитків набагато нижча, ніж нового будівництва, — фундамент уже є, комунікації підведені, тобто треба лише знайти проект реконструкції на ізольоване житло, добудувати відповідно еркери чи балкони, мансарди, обкласти цеглою, поміняти сантехніку, електрику, підлогу, столярку… Ми говорили: ось у вас є кімната 18 метрів (умовно). Ми вас виселяємо в інший гуртожиток або маневровий фонд (є в Києві такий фонд для тимчасового відселення людей з будинків, що ремонтуються), а якщо ви маєте кошти, щоб узяти в цьому ж самому приміщенні, але вже ізольоване житло, то вкладаєте ці гроші й одержуєте власне нову квартиру. Якщо ж не маєте, то ми вас не позбавляємо права на житло, ви одержите таку ж саму кімнату, тільки в іншому гуртожитку.
Значна частина мешканців кошти все ж таки змогла знайти: комусь батьки допомогли, хтось кредит узяв, хтось продав автомобіль, одне слово — викроїли гроші на власне (вже) житло. Хай не на престижне, але задовільне, а головне — своє. І саме таким чином відбувається нині в Києві реконструкція гуртожитків. Ми постійно збільшуємо їх кількість, сьогодні близько трьох десятків таких приміщень у роботі, готується проектно-кошторисна документація на перепланування в житлові будинки з поквартирним заселенням ще 12 гуртожитків. Це питання повністю забезпечує нещодавно створена організація «Спецжитлофонд», про яку я вже згадував.
— Болючим питанням залишаються для столиці так звані хрущоби…
— Справді, дуже багато питань ще постає щодо п’ятиповерхових забудов, тобто «хрущовок». На мою думку, цю тему інколи декому навіть вигідно використовувати під час виборчих кампаній. Не нам, звісно, бо саме нам, міській владі, ним докоряють. Щодо самої проблеми, то вона не настільки велика, як це хочуть подати...
— Президент холдингу «Київміськбуд» Поляченко говорив, що Москва взагалі відмовилась від такої ідеї. Ці будинки, здається, і реконструювати дорого, і руйнувати невигідно.
— Можу вам зізнатись: фактично за роки радянської влади й роки незалежності в Україні реконструйовано по-справжньому одну «хрущовку». Зроблено такою, якою хотіли її бачити проектанти. У Києві ще дві реконструюються — і все. Що виявилося? Приклад Москви досить повчальний, і наш досвід це підтвердив. Є ціла низка проблем, які сьогодні заважають комплексно працювати з цими об’єктами. Їх можна поділити на економічні, технічні, навіть моральні.
Так, з’ясувалося, що чутки про велику зношеність «хрущовок» трохи перебільшені. Багато з них міцні й можуть простояти до ста років, а деякі навіть довше. Але ось така річ: щоб відселити одну п’ятиповерхову «хрущовку», нам треба поруч побудувати 16-поверховий будинок, аби всі вмістилися. Там же народилось багато нових мешканців, хтось одружився, хтось розлучився… І потім — наскільки морально й справедливо давати сім’ї безплатну (тобто за кошти платників податків) трикімнатну квартиру — а таку вимагають при переселенні за встановленими нормами, якщо свого часу сім’я приватизувала одно- або двокімнатну? Чому хтось через неї повинен відсунутися в черзі? Тут є питання.
Тому сьогодні знесення «хрущовок» економічно невигідне, бо немає на це коштів. Гадаю, найперспективніший шлях вирішення питання з цими будинками — відселити людей у маневровий фонд, зробити реконструкцію, поміняти дах, столярку, сантехніку, комунікації і повернути потім мешканців назад. Це набагато простіше, вигідніше, та й зрозуміліше з погляду здорового глузду.
— Специфіка Києва ще й у тому, що він дає житло зі свого фонду народним депутатам, а також фахівцям вищих управлінських структур, які приїздять з інших регіонів. Це викликає багато нарікань у киян. Як правило, якщо навіть ця людина змінить місце роботи, житло вже не повертається. Як це питання позначається на житловій проблемі міста?
— Сьогодні вже ніяк, я хочу, щоб усі кияни, а насамперед черговики про це знали. Ця проблема була актуальною ще років п’ять тому, а тепер у Верховної Ради, адміністрації Президента і Кабінету міністрів є Управління справами, вони самі будують житло й розподіляють його. Тобто це питання нині вже врегульовано, ніякого конфлікту інтересів тут немає, на квартирній черзі киян це вже не позначається. Інколи до нас звертаються колишні народні депутати, які хочуть, скажімо, певним чином розміняти житло або купити інше. Тоді ми беремо в цьому участь, якось допомагаємо, але з дотриманням усіх вимог законодавства.
«Фундамент» для житлового питання
— Як, на вашу думку, Михайле Миколайовичу, ми можемо втішити киян, котрі чекають своєї черги на житло? Є підстави для оптимізму?
— Вони завжди є. Гадаю, наведені мною факти свідчать, що будівництво житла в столиці не стоїть на місці, більше того — ми випереджаємо регіони. Але всім зрозуміло, що безплатного житла стає дедалі менше. І вихід, на мою думку, тільки один — надавати максимальні можливості людям самим інвестувати будівництво свого житла. Як це робиться у всьому світі.
Однак у цьому й полягає найскладніша, найгостріша проблема. Уявіть собі, що за 12 років незалежності в державі так і не прийнято нового Житлового кодексу, який сприяв би вирішенню питань житлового забезпечення. До речі, перед кожними виборами ми чуємо від кандидатів обіцянки це зробити, чи не так? І де той віз нині?
Сьогодні в державі діє Житловий кодекс Української РСР 1983 року, у якому просто немає таких понять, як «приватна власність», «купівля — продаж», «міна» тощо. Є лише правила житлового обліку громадян, тобто «дорогоцінна» наша черга. Отже, немає нормативної бази, а це дуже серйозно. Тому що в такому засадному документі повинні бути закладені шляхи розв’язання житлової проблеми.
І ще одне невідкладне питання. В усьому світі житлова проблема вирішується за рахунок законів про іпотеку. Україна ж такого закону не має. А без нього не те що важко — неможливо зрушити з місця.
Ще коли у нас в радянські часи були житлово-будівельні кооперативи, то навіть тоді держава надавала кредит на 25 років під абсолютно підйомний відсоток — 3 % річних. У Києві будувалося за рахунок тих кредитів і кооперативного будівництва 300 тисяч квадратних метрів житла щороку. Тобто шлях розв’язання житлової проблеми в Україні — це кредити, механізм іпотеки. Якби ми сьогодні дали можливість кожній людині — не тільки молодим сім’ям, а кожному громадянинові України, якому потрібне житло, — одержати кредит у банку, приміром, на 25 чи 30 років під 3-4 відсотки річних, то це б зняло проблему майже повністю.
Не слід забувати, що житлове будівництво — це галузь, яка дає швидку віддачу. Скажімо, вкладаючи кошти в освіту, ми можемо розраховувати на їх повернення десь років через 10, 20, 100… А житлове будівництво окупиться того ж самого року — для такої країни, як наша, це дуже важливий фактор розвитку економіки. Якби сьогодні ми мали закон про іпотеку і вишукали можливість залучити банківську систему… Адже у нас банки практично поза межами розв’язання цієї проблеми, не працює в будівництві банківський капітал.
Оці два нормативних документи, яких Україна ще не має, є тим самим фундаментом, без якого, даруйте за каламбур, неможливий розвиток житлового будівництва. Це ті кити, на яких стоїть розв’язання житлової проблеми. Далі ці закони, звісно, потребуватимуть розвитку, підзаконних актів, але їх треба приймати терміново. Бо, скажімо, в Києві проблема ще якось вирішуватиметься, а в регіонах — не має великої перспективи.
А щодо надії… Я все-таки переконаний, що краще людині жити у власній квартирі, ніж в її очікуванні. І це не якесь «різдвяне побажання» людям задля гарного слівця, а швидше — завдання для держави. Бо її громадяни це вже давно зрозуміли.