«МИ НЕ СОРОМИМОСЯ БУТИ «РЕЛІКТОВИМИ СТУДЕНТАМИ»

Вперше побачивши в аудиторії цю літню пару, я спочатку вирішила, що до когось зі студентів прийшли батьки. І лише придивившись, зрозуміла, що вони тут навчаються. Лідія та Станіслав Добровольські жартома називають себе «реліктовими студентами»: вступили до університету, коли обом було вже далеко за сорок. Однак не лише вік виділяє їх серед інших студентів. Добровольські — інваліди по зору: у Лідії Миколаївни — перша група, у Станіслава Петровича — друга. І все ж вони вирішили навчатися...

За кордоном нікого не дивує те, що люди з тими чи іншими фізичними вадами вступають до навчальних закладів, опановують найрізноманітніші спеціальності, отримують дипломи та влаштовуються на престижну й добре оплачувану роботу. У нас же інвалідність найчастіше стає серйозною перешкодою на шляху до вищої освіти. Тим цікавіший приклад сім’ї Добровольських.

Лідія Миколаївна й Станіслав Петрович вважають, що бажання навчатися жило в них завжди, ще з дитинства. Обоє — інваліди по зору від народження. Проте Станіслав Петрович зумів закінчити звичайну школу, причому лише з хорошими та відмінними оцінками. Йому дуже допомагали мама-вчителька, однокласники. Отримавши атестат, юнак мріяв про професію програміста, хотів займатися комп’ютерами. Однак мрія не збувалася. Станіслав двічі намагався вступити до інституту — спочатку народного господарства, потім КПІ. Та скрізь ситуація розгорталася за одним і тим самим сценарієм. Юнак так боявся зізнатися оточуючим, що у нього поганий зір — а раптом через це не приймуть! — що всіляко намагався це приховати. Та, хоча й сідав на першу парту, все-таки навіть із найпотужнішими окулярами не міг роздивитися, що написано на дошці. Доводилося просити когось із сусідів прочитати йому завдання чи написати на аркуші. На це йшов дорогоцінний час, який можна було витратити на підготовку до іспиту — звідси й втрачені бали. Станіслав Петрович переконаний: якби у вузах тоді створили хоча б мінімальні умови для абітурієнтів з поганим зором, він напевно б поступив. Та довелося розпрощатися з мрією про вищу освіту.

Поступив до лісотехнічного технікуму, про що зовсім не шкодує. Попри те, що більшість дисциплін міг сприймати лише на слух, здібний юнак навчався легко, з задоволенням. Єдиний предмет, який йому не давався, — креслення. Справді, як може людина лише з кількома відсотками зору зробити точне креслення? Розуміючи, що хлопець старається, викладач виніс вердикт: «Станіславе, ви знаєте теорію на «5 з плюсом», а ось практику на «3 із мінусом», тому в сумі я поставлю вам «4», думаю, це буде справедливо». Станіслав Петрович дотепер згадує ті роки, як найвеселіші та найбезтурботніші в житті. Незабаром після закінчення технікуму доля привела його до Білої Церкви, на підприємство УТОС, де вони познайомилися з Лідією Миколаївною. Долі молодих людей виявилися в чомусь схожими: після школи Ліда також безуспішно намагалася вступити до інституту, хотіла стати педагогом чи працівником культури. Незабаром вони одружилися, потім народився син Ігор. На щастя, у хлопчика не виявилося ніяких проблем із зором, він ріс здоровим, тямущим і радував батьків. Сімейні турботи відсунули мрії про вищу освіту кудись на другий план. Здавалося б, назавжди. Та тут утрутився його величність випадок...

— У наших знайомих донька збиралася вступати до вузу, і вони попросили мене зайти до місцевого університету, довідатися про умови прийому, — розповіла Лідія Миколаївна. — У Білій Церкві я живу вже 28 років, отже можу ходити вулицями без сторонньої допомоги — просто знаю їх напам’ять. Знайшла відкритий Міжнародний університет розвитку людини «Україна» і довідалася, що тут є факультет, який готує соціальних працівників. Мене зацікавила програма навчання — багато занять із психології, педагогіки, права. Всі ці дисципліни були мені реально необхідні. В УТОСі мене кілька років поспіль вибирали головою цехового комітету, і наші працівники — а їх близько 200 — часто зверталися до мене з тими чи іншими проблемами. До речі, коли я пішла у відпустку по догляду за дитиною, на цю саму посаду вибрали Станіслава, отже, нам обом часто випадало спілкуватися з людьми, консультувати, допомагати їм у найрізноманітніших питаннях — і виробничих, і особистих, і сімейних. Звичайно, ми робили це, виходячи з власного життєвого досвіду, інтуїції, а от отримані в університеті знання допомогли б піднятися на якісно інший рівень. Тому я відразу перейнялася ідеєю поступити на факультет соціальної роботи. Причому вирішила, що навчатися ми маємо разом із чоловіком. Адже відразу було зрозуміло, що він мені допомагатиме записувати лекції, готуватися до іспитів, оскільки бачить трохи краще, та й узагалі ми звикли все робити разом. Отже, фактично ми в будь-якому випадку навчатимемося обоє, а ось диплом отримає один. Погодьтеся, це було б несправедливо та нераціонально. Тому я стала вмовляти чоловіка. Станіслав Петрович хоча й не відразу, однак прийняв мої докази й погодився. Вирішили піти на заочний, щоб не переривати робочий стаж, який на той час становив на двох вже майже 50 років.

А от у рідному УТОСі їхнє рішення спочатку сприйняли неоднозначно. Багато працівників вважали, що подружжя даремно витратить час і сили: ну, навіщо диплом зрілим людям, які вже чогось досягли у житті? Приблизно так само міркував і дехто з родичів Добровольських. Єдиним, хто відразу сприйняв їхнє рішення «на ура!», виявився 12-річний син Ігор.

Коли першокурсники Добровольські прийшли в університет, то, за їхнім власним визнанням, найбільше боялися поблажливого до себе ставлення — як із боку однокурсників, так і педагогів. Інваліди, та ще й у віці, справді могли б викликати неоднозначну реакцію. Та, на щастя, нічого подібного не сталося. З усіма встановилися рівні приятельські стосунки. Можливо, позначилося те, що в групі зібралися, в основному, дорослі, уже працюючі люди. Вони знали життя не з чуток, розуміли, що є багато проблем, тому не ставили безтактних запитань. Не було жодних потурань на заліках й іспитах. Хоча конспект у Добровольських один на двох, навчається подружжя по-різному. Станіслав Петрович — відмінник з усіх предметів, викладачі ставлять його в приклад іншим студентам. А от у Лідії Миколаївни четвірки з біології, іноземної мови. Трійок, а тим паче «незадовільно», за три роки навчання не було жодного разу.

До речі, ставлення до них колег і працівників з УТОСу теж змінилося: слідом за Добровольськими до університету вступили чотири чоловіки!

— Бажання отримати освіту є в багатьох, та не всі наважуються реалізувати його. Когось лякають психологічні труднощі, когось економічні. Враховуючи приклад сім’ї Добровольських, люди все-таки наважуються на серйозний крок, — каже проректор університету «Україна» по Білоцерківському регіону Петро Шишковський. — Нині в нашому університеті навчаються 33 студенти з обмеженими можливостями. Здавалося б, цифри не такі вже й великі, однак за кожною — непроста людська доля. Є студенти з захворюваннями опорно-рухового апарату, ДЦП, інваліди по зору, на візках. Тим, хто закінчує університет без трійок, ми допомагаємо працевлаштуватися. На сьогоднішній день уже шестеро наших випускників-інвалідів працюють за фахом.

У вузівському альбомі на одному з почесних місць — фотографія юнака в інвалідному візку і з новеньким дипломом у руках. Це колишній студент Юрій Бондар, який торік закінчив факультет правознавства. До 17 років Юра був здоровий, та все перекреслив невдалий стрибок із моста в річку. Юнача нерозважливість призвела до найтяжчого перелому хребта. Відтоді він може пересуватися лише на візку. Під час навчання Юрі дуже допомагали однокурсники: приносили додому контрольні, конспекти, книжки, допомагали матері привозити та відвозити його з занять. Знання юриспруденції допомогло молодій людині відкрити власний бізнес, який нині досить успішно розвивається.

— Студенти дуже доброзичливо ставляться до учнів з особливими потребами, намагаються допомогти, підтримати. І все-таки спочатку деякі відчувають психологічні труднощі, — розповілав педагог-організатор Наталя Гончарова. — Позначається те, що більшість інвалідів навчалися до цього дистанційно, тобто до них додому приходили вчителі. Приміром, один із студентів розповів мені, що навчався вдома, хоча фізичне самопочуття дозволяло відвідувати школу. Просто в нього виник певний психологічний бар’єр, він побоювався глузувань однолітків. Та в нашому університеті, побачивши, що ніхто не зосереджує уваги на його фізичній недузі, він швидко втягся в громадське життя. Чимало молодих людей вибирають факультет правознавства, оскільки часто зіштовхуються з фактами порушення своїх прав різноманітними інстанціями та хочуть навчитися захищати інтереси інвалідів. Популярний і факультет соціальної роботи, тому що багато абітурієнтів хотіли б працювати з людьми, вміють і люблять спілкуватися з ними.

У студентському середовищі вже стало традицією допомагати однокурсникам. Приміром, одному чоловіку-інваліду, який може пересуватися лише на візку, возять потрібну літературу додому по черзі. Нині на першому курсі факультету правознавства навчається Світлана Косенко. Дівчина осліпла після закінчення 11 класу, нині одна виховує доньку і, попри все, сподівається на краще. Світлана ретельно навчається, пише цікаві вірші. Головна складність у тому, що їй доводиться їздити до університету з Умані і їй потрібний постійний супровід. Педагоги та студенти вирішили допомогти їй придбати комп’ютер, щоб організувати дистанційне навчання вдома. Президент студентського парламенту Олександр Тарасенко повідомив мене, що нещодавно вони провели акцію. Мета її — зібрати для Світлани гроші на комп’ютер.

Утім, деякі інваліди не люблять розповідати про свої проблеми, щоб не викликати до себе особливого ставлення, не хочуть виділятися зі звичайного студентського середовища. Вони хочуть бути такими самими, як усі, і це — теж їхнє право, до якого тут ставляться з повагою.

— Я вважаю, що давно пора більш активно інтегрувати людей з особливими потребами, інвалідів у звичайні школи та вищі навчальні заклади. Багато хто з них цілком міг би навчатися нарівні з іншими. Просто необхідно створити їм нормальні умови для навчання. Приміром, якщо це інваліди, котрі пересуваються на візку, обладнати під’їзди, спеціальні ліфти. Для сліпих і тих, хто погано бачить, створити спеціальні комп’ютерні програми, дати можливість користуватися диктофонами тощо. Інтеграція потрібна не лише хворим, а й здоровим, — каже Станіслав Добровольський. — Із власного досвіду знаю: у багатьох інвалідів, що навчалися в спецшколах, розвивається психологія споживачів. Ними з самого дитинства надмірно опікуються, звідси й деяка інфантильність. Навіть ставши дорослими, вони не поспішають щось робити для себе, сподіваються на допомогу держави та соціальних служб. До того ж виникає і психологічний бар’єр у спілкуванні зі здоровими людьми. Інтеграція допомогла б уникнути цих проблем.

Добровольські кажуть, що навчання змінило їхнє життя: з’явилося більше впевненості в собі, прагнення до більшого. Без трьох років, проведених в університеті, вони навряд чи ризикнули б розпочати власний бізнес, так і задовольнялися б скромною зарплатою в УТОСі. Сьогодні вони організували продаж навчально-методичної літератури в одній зі шкіл міста. Перед тим як зайнятися цим, було чимало сумнівів та вагань, адже раніше ніколи не займалися торгівлею. Чи зуміють впоратися з юридичними та організаційними труднощами, знайти підхід до школярів, учителів, батьків?.. Проте заняття з психології бізнесу, педагогіки, праву дали свої плоди. До того ж їм дуже подобається робота в школі.

Нині кожний день студентів-заочників розписаний по хвилинах: о сьомій ранку вони вже поспішають до своїх стелажів, розкладають книжки, посібники, канцелярські товари. На перервах тут шумно та багатолюдно: діти просять підібрати необхідний підручник чи зручний зошит, педагоги підшукують методичну літературу. Спостерігаючи за Добровольськими, неважко помітити, що продавцям доводиться низько нахилятися над монетами, щоб правильно відрахувати здачу. Та жодного разу не було випадку, щоб хтось скористався цим. Навпаки, діти намагаються допомогти їм, підказати.

Ну а для підготовки до сесії залишаються вечори. Сім’я мешкає в однокімнатній квартирі, де, крім них із сином, живе літня мати Лідії Миколаївни. Отже, за письмовий стіл домашні між собою воюють. А процес підготовки до іспитів такий: подружжя по черзі читає вголос конспект і книжки. Оскільки обом читати досить важко, доводиться часто підміняти один одного. Виручають гарна пам’ять і наполегливість. Обидва дуже стараються: адже соромно буде зізнатися сину, що хтось отримав трійку.

— Можливо, ми і «реліктові студенти», — сміються Добровольські. — Та зовсім не соромимося цього!