МЕТРО Й ПАЛАЦ ОДНОЧАСНО

Десь під 7 листопада 1960 року я, тоді кореспондент військової газети «Ленінський стяг», у якій над заголовком красувалася страшилка для шпигунів — «З частини не виносити!», стояв на пероні станції метро «Хрещатик» і дивився на ескалатор. А подивитися було на що: в могильній тиші донизу їхали керівники комуністичної партії та уряду України Петро Шелест і Володимир Щербицький, як заведено — в однакових темних плащах і капелюхах, стоячи поруч на східчику. А потім відбулося відкриття першої лінії. Того ж року 9 грудня біля бічного входу на Центральний стадіон ім. М.Хрущова відкрився суперсучасний на той час універсальний Палац спорту, знов-таки при Петрі Шелесті. Мій старший товариш, фотокореспондент Йосип Миронович Шаїнський, був людиною завбачливою і, коли почалися розмови про будівництво цієї споруди, встиг зробити знімок ще не зачеплених дерев’яних халупок, які стояли під гіркою, де планували будувати палац. Знімок цей публікувався незліченну кількість разів, приносячи його автору по 2 рублі 50 копійок — так тоді оцінювали окремо взяте фото в більшості газет. Тепер, коли Шаїнський живе в Німеччині та бере тільки марки, знімок усе ще в ціні. А Палац спорту непорушно стоїть на тому самому місці, хоча невдовзі після відкриття вночі обвалився бетонний козирок над службовим входом і довелося його реставрувати.

Нині відзначається сорокаріччя існування Палацу спорту, і на прес-конференції останній поки що директор популярної споруди Віктор Вікторович Ткаченко та його заступник Володимир Миколайович Аксьонов розповіли багато цікавого. Зокрема, замовлено фільм про історію Палацу спорту, торжества з нагоди ювілею заплановано провести 12 грудня, бо саме тоді пройдуть міжнародні матчі київського «Будівельника» з баскетболу, які приваблять багатьох уболівальників. Відбудеться великий концерт зірок естради. Володимир Миколайович також сказав, що від дня відкриття палацу й до початку 90-х років головний зал дуже часто використовувався не за прямим призначенням — майже відразу в ньому пройшов Український з’їзд колгоспників, але переважно тут у середньому 150 днів на рік організовувалися концерти естрадних артистів, а 115—120 днів проводилися спортивні заходи: хокей, фігурне катання, баскетбольні й гандбольні матчі, зустрічі з волейболу, настільного тенісу, а також практично всі види боротьби, бокс, кікбоксинг, важка атлетика, гімнастика спортивна й художня, фехтування тощо.

Останні десять років у зв’язку з новими ринковими відносинами й фінансовими труднощами колектив палацу орієнтується на те, щоб замість концертів минулих років ті самі 150—160 днів на рік віддавати приміщення під різноманітні виставки, позаяк нині жоден артист не забезпечить аншлаг десять днів поспіль, як це бувало на виступах Валерія Леонтьєва чи Софії Ротару.

Спортивні змагання тепер потребують спонсорських дотацій, і палац надає свої майданчики для змагань за півціни чи навіть безоплатно.

За 40 років у Палаці спорту пройшли 16 чемпіонатів світу, 22 чемпіонати Європи, 42 чемпіонати СРСР, 26 Єврокубків, 430 різних турнірів із 24 видів спорту, 10 турнірів серії Гран-прі, 122 виставки та ярмарки, понад 4000 концертів. 1982 року палац було реконструйовано. Від часу введення в експлуатацію він був бюджетною установою. 1989 року палац вийшов зі складу Управління спортспоруд і став самостійним госпрозрахунковим підприємством. Колектив завжди шукав ефективніших методів господарювання й 1992 року дістав право на оренду цілісного майнового комплексу, а 1995-го вирішив акціонувати майно, зароблене за роки оренди. Відтоді організацію орендарів реорганізовано в закрите акціонерне товариство. Як повідомили у відповідь на запитання журналістів, Палац спорту входить до списку підприємств, приватизацію яких заборонено.

Що ж, особисто в мене за сорок років залишилося безліч приємних вражень від змагань, потрапити на які було практично неможливо, — показових виступів фігуристів, чемпіонатів СРСР із фігурного катання, чемпіонату країни з важкої атлетики 1964 року, коли мали зустрітися Леонід Жаботинський і Юрій Власов. Єдиним вільним шматочком простору тоді залишався поміст зі штангою, але Власов не приїхав, і Леонід Жаботинський легко переміг, обігравши особисто Власова вже безпосередньо в Токіо.

Пригадується перший приїзд до Києва легендарного московського хокейного «Спартака» з братами Майоровими та Старшиновим і перша нічия з грізною командою, якої домігся юний «Сокіл» під керівництвом Анатолія Богданова. Мало хто пам’ятає, що коли тільки сходила зірка Валерія Борзова, йому дали можливість взимку тренуватися в довгих коридорах першого поверху, поклавши дерев’яну доріжку. Єдине, чого тут ніколи не було, — це змагань з великого тенісу, що підтвердив Віктор Ткаченко, розсудивши мою давню суперечку з українською федерацією цього чудового виду спорту.