Метод Лінча. Культовий режисер знайшов порятунок для України — медитацію

Місця Девіда Лінча в історії кіно ніхто не оскаржує. Уже самого «Твін Пікса» вистачило б, аби надійно у ній всістися. Світ фільмів Лінча — територія страху й насильства, лихих потойбічних сил і магічних карликів, людей-слонів і голів-ластиків... Виявляється, за всім цим ховалася людина, котра глибоко пробирається у власну підсвідомість і приборкує своє Его шляхом трансцендентальної медитації. І ось режисер, який програмно й публічно на екрані демонструє свою внутрішню імперію, приїхав до Києва як місіонер — пропагувати індустрію просвітлення.

Представництво фонду його імені — фонду Девіда Лінча в Україні — квапилося організувати присутність зірки з помпою, розмахом, демократичністю. Кажуть, Лінч навіть посадив дерево в нашій столиці. Яка твінпіксівська сикомора (між іншим, Дерево Життя) з цього виросте — побачимо. Чого доброго, дочекаємося й ексклюзивних інтерв’ю. Хоча Лінч розповідав скрізь і всім одне й те ж саме, а на ключове запитання «Хто ж убив Лору Палмер?» делікатно... послав студента театрального інституту. Інституту, в якому красувалося оголошення в найкращих радянських традиціях: «Творча зустріч із режисером Девідом Лінчем (США)». Такий режисер, знав би — оцінив.

А поки що відлуння вражень від здивованих шанувальників Лінчевої харизми намагається поєднати неадекватність цієї події з постаттю самого майстра.

Чого тільки не прочитаєш в Інтернеті від очевидців, які бачили Лінча то там — у тому ж таки інституті ім. Карпенка-Карого, то сям — на творчому вечорі в «Прем’єр паласі»!

Про останній, з особистого досвіду, скажу: і «весільних генералів» треба вміти любити. Тут не до серйозності й аналізу, тут треба глибше заховати свій скепсис і злитися в екстазі з інтертейментом. Інакше ефекту просвітлення — жодного!

Коли перед тобою кінематографічний магістр, майже граф Каліостро (ось тільки з тацею для коштовностей не обходить публіку), який впроваджує медитативний дух у маси, а в голову лізе — для кого і чого він тут...

Ну був би в нього проект з українським кіно, ну відкрив би він із нашим партнером центр цієї горопашної трансцендентальної техніки умиротворення, ну, на крайній випадок, приїхав би підписати шанувальникам свою книжку «Впіймати велику рибу. Медитація, усвідомленість і творчість»... Мало хто її бачив тут, але чомусь багато про неї говорили. Так заведено в культурному товаристві! У товаристві, де ім’я й популярність — усе. А «що, почім» — це запитання для невдах.

Тим більше насуваються вибори, і комусь точно потрібно зробити піар. Хай і на кістках кінематографіста.

Втім, на вигляд Лінч був дуже задоволений і незворушний. Він у нас для того, щоб сіяти спокій і будити креатив від летаргічного сну. Такий лейтмотив цього незвичайного візиту.

Всі дивно хвилювалися у «Прем’єр паласі». Журналісти — що не візьмуть ексклюзиву. Ну не візьмуть же — очевидно. А треба було їхати зустрічати Лінча в аеропорт, пробивати головою нерозуміння організаторів, які не можуть до ладу пояснити програму.

Хвилювалися й солідні, добре вдягнені люди: куди це вони прийшли? Що це буде? Хто розважатиме їх сьогодні? І чи достойно розважить? І що тут роблять погано одягнені люди з мікрофонами? Ну хіба що Катя Осадча — начебто своя, «рідна», запитуватиме про матеріальне (чи не прикупити до ваших двох «ролс-ройсів» ще й «альфа-ромео» — мабуть, щоб за Лінчем по Києву ганятися?).

Хвилюванням переповнювалися і двоє-троє селебріті, що забрели: може, саме медитації і бракує нам для креативу? Який фільм Лінча ми любимо найбільше? Чи не заспівати всім гуртом «Синій оксамит» — адже знаємо цей фільм, безперечно?

Думки розбіглися. А вже про мотивацію візиту і заїкатися боялися. Трансцендентальна медитація? Хоч слово це вивчимо.

Хвилювався навіть представник міської судової адміністрації, що у фіналі вручав Лінчу календар із побажаннями «частіше в нього дивитися». Замість медитації. Так і сказав — ось наш календар, дивіться, який він гарний, і медитувати не треба.

Хтозна — може, і має рацію?

Копирсатися в собі — заняття складне й малоприємне. Дивитися на те, що тобі дарують (на бажання чи всупереч), — простіше і спокійніше. Ми вже охоче влізли в болото рідного «інтертейменту», і, коли остаточно там загрузнемо, можливо, згадаємо Девіда Лінча, який солов’єм заливався про користь розширення свідомості.

Уявіть, десять років тому автор цих рядків писав диплом за «Твін Піксом». Тоді мені здавалося, що в особі Лінча кіно отримало нового гуру. Схоже, маестро змінив амплуа? І тепер мовитиме лише про трансцендентність, створюючи атмосферу неймовірного напруження і важливості того, що відбувається.

По суті, у кінематографі Лінч — другий і єдиний за Хічкоком, хто пішов стежкою саспенса. Саме ці чари створення напруги у фільмі (решта — прикладне) і стали його коником. Саспенс заради саспенса. Хічкок хоч створював його в рамках драматургії. Лінч же, як справжній одержимий, — виключно заради самого ефекту. І дуже, вибачте за тавтологію, ефективно! Васал саспенса — ця думка й майнула прямо там, у залі... Тож інколи корисно наживо подивитися на великих, навіть якщо вони городять повну нісенітницю.