Метан, лихо та чиновницькі ігри

«Дайте руку!
Вот грудная клетка.

Слушайте,
уже не стук, а стон...»

В.Маяковський

Родінське диво

Взагалі-то цю шахту вже давно мали закрити. Адже «Краснолиманську», що в містечку Родінське Донецької області, здали в експлуатацію ще далекого 1958 року. За логікою речей, упродовж 45 років надра віддали все. Далі годилося мовити гірке слово: роботу завершено, шахта закривається, всім спасибі. Але натомість видобуток на «Краснолиманській» не лише підтримувався на належному рівні, а й зріс до трьох мільйонів тонн на рік. А все тому, що в січні 95-го шахту прийняв Зиновій Пастернак. І якщо ще недавно гірняки страйкували й намагалися вчити колишнього директора, як потрібно працювати, то тепер на це не залишилося часу — тільки встигай утілювати задуми нового директора.

А їх було чимало. Насамперед домоглися прирізки нових запасів від сусідньої шахти ім. О.Стаханова — «стахановцям» вони ще два десятки років будуть недоступні, а державі, за великим рахунком, не так і важливо, з якої шахти вугіллячко. Армія ж безробітних краю зменшилася на 6058 людей — усі вони прийшли працювати на «Краснолиманську».

Далі — більше. З.Пастернак, знаючи, що незабаром набере чинності Закон України «Про спеціальні економічні зони...», запускає на шахті почергово десять інвестиційних проектів на суму 105 млн. дол. Доки триває модернізація основного виробництва, директор повертається до нереалізованої у 80-х роках минулого століття ідеї будівництва нової шахти. Багато чиновників і «спеців» скептично поставилися до того, що діюча шахта сама проводитиме гірничокапітальні роботи. Але вони не знали Зиновія Григоровича та його однодумців. Під час будівництва було використано останні розробки, найсучасніші кріпи, комбайни, конвеєри, оснащення стволів, піднімальну машину та навіть «дизель-поїзд» для гірняків. За оцінкою експертів, шахта такого типу в традиційному варіанті обійшлася б державі в три мільярди гривень.

Будівництво сколихнуло все вугільне машинобудування — у створенні й поставках устаткування брали участь 11 найбільших підприємств України, вперше роботу було організовано за суміщеними графіками. З’явилася надія на подальше використання так званих вичерпаних шахт, на законсервовані раніше підприємства глянули по-новому.

Загальний балансовий запас родовища, до якого нині підібралися «краснолиманці», оцінюється у 250 млн. тонн, до розробки готові 150 млн., шахта забезпечила себе роботою на десятки років наперед. До всього цього залишається тільки додати, що вже в «пастернаківський період» інститут «Донгіпрошахт» провів розрахунок коштів, необхідних для реструктуризації (читай — закриття) багатостраждальної шахти. Потрібно було витратити 240 мільйонів бюджетних гривень. Натомість країна одержує нині від «Краснолиманської» мільйонні відрахування, а гірняки продовжують нарощувати видобуток вугілля.

«Велике життя-2»

І ось кілька днів тому на сайті Держкомітету охорони праці з’явилося повідомлення про те, що це відомство подало міністру палива й енергетики України офіційне представлення щодо відповідності своїм посадам керівників низки підприємств вугільної галузі, зокрема генерального директора державного підприємства «Вугільна компанія «Краснолиманська» Зиновія Пастернака.

«Таке рішення комітету обумовлене тим, — зазначено в інформації, — що після аналізу причин виникнення аварій із тяжкими наслідками, що сталися протягом останнього півріччя, зокрема на шахті «Краснолиманська»... було встановлено: роботодавці, котрі, відповідно до законодавства, несуть персональну відповідальність за створення безпечних умов праці, фактично створили такі умови, що сприяли виникненню аварій і нещасних випадків на виробництві». Не минуло й доби після зазначеної заяви, як повсюди й злагоджено «відгукнулася» регіональна преса. Одна з газет навіть поспішила підказати Сергієві Тулубу таку резолюцію: «Поки що неясно, яке рішення ухвалить міністр щодо маститих вугільних «генералів»... Але ж, за великим рахунком, після трагедій, що сталися, зірки на їхніх погонах теж мали б не лише потьмяніти».

Я бачив Зиновія Пастернака в дні страшної аварії на шахті «Краснолиманська» і можу сказати, що його обличчя почорніло від горя. Бракувало слів, щоб висловити весь тягар, який упав на сім’ї гірників і на нього самого в ті фатальні дні. Від вибуху метану та пожежі, що спалахнула по тому, загинуло 36 добувачів і робітників очисного забою, через день тепловий удар спіткав уже одного з рятувальників. Тоді на «Краснолиманську» прийшло таке велике лихо, біль від якого людина просто не в змозі уявити. І на шахті мали право розраховувати бодай на співчутливий і вже неодмінно компетентний розгляд ситуації.

Гірники гинуть в усьому світі — при будь-якому рівні безпеки та складності гірничих робіт: природа скрізь жорстока, і надра замість вугілля немилосердно забирають життя людей. Це, звісно, не дає права журналістам писати про аварію на шахті в дусі статей про солов’їні трелі на четвертому блоці Чорнобильської атомної електростанції, однак так само неприпустимі й вільні припущення про її причини. Адже, якщо вже говорити про чесність, то вона в цьому випадку стосується насамперед відповідальності й точності оцінок і не потребує повчального тону знеособлених інтернетівських послань. Та й хіба можна якось інакше сприймати фразу про те, що після аналізу причин аварій було встановлено, нібито роботодавці фактично створили умови, які сприяли трагедії? Виходить, що директор шахти хотів саме цього? В такому випадку немає проблем: як учинити в такій ситуації, ми знаємо хоча б із фільму «Велике життя» — гада слід якнайшвидше знешкодити. Але є й інші факти.

Щоб частіше Господь помічав

Перше виробниче застереження майбутні шахтарі засвоюють уже в навчальному комбінаті: «Пам’ятай! У питаннях безпеки демократія недоречна». І це — щонайсуворіша життєва аксіома, обумовлена самими умовами праці гірників. І вибору немає. Родовище З.Пастернаку дісталося вкрай складне, порізане насувами та скидами порід, між дуже великими тектонічними зрушеннями та з великим скупченням метану. Гірничі роботи ведуться на глибоких горизонтах — понад тисячу метрів, газонасичення шарів зростає удвічі-втричі — вони неминуче стають викидонебезпечними. У зв’язку з цим безпека на «Краснолиманській» — альфа й омега кожного робочого дня і кожної виробничої операції. Директор особисто звозить усі можливі «запобіжники» з усієї Європи, повз шахту не проходить жодна вітчизняна новинка. І коштів на безпеку тут не шкодують, як мінімум, удвічі перекриваючи щорічні планові витрати на охорону праці. Скажімо, за 11 місяців нинішнього року законом передбачалося використати з цією метою трохи більше півтора мільйона гривень, а витрачено вже понад 3760 тис. У різниці цих цифр — справжнє ставлення Зиновія Пастернака до захисту життів шахтарів.

І давайте ж визнаємо доведене. З 36 загиблих гірників у 34 були головні світильники СМС. А це — останнє слово техніки. Якщо концентрація метану перевищує 1%, лампочка починає миготіти так часто, що неможливо працювати. Не могли ж 34 особи не реагувати, якби виник попереджувальний сигнал. Друге. З аварійної лави на поверхню було виведено три самописи, які підтвердили — скупчення метану не було. І порушень ніяких не було. Було зроблено все і навіть більше, щоб убезпечити людей.

На столі в директора — гірка підсумкових документів, що стосуються розслідування липневої аварії. Поруч — іще товща папка, в якій документально засвідчено кожен крок адміністрації підприємства і дозвільні оцінки щодо модернізації старої і будівництва нової шахти. Окремо — висновок державної комісії з розслідування причин аварії. І в жодному з цих документів відступів від прийнятих норм безпеки або невідповідностей їм не виявлено, а всі акти приймань об’єктів, як і завершеного будівництва, рясніють оцінками «відмінно». І, між іншим, скрізь, де це потрібно, є візи, дозволи й узгодження територіального управління Державного комітету України з нагляду за охороною праці по Донецькій області. Без зауважень і застережень.

Але передбачити підступний удар стихії все одно неможливо. Хоча за рівнем охорони та захисту праці на «Краснолиманській» шахті і в Європі рівних немає, тут усіляких датчиків, мов яблук у садку. В чому ж тоді сенс покарання? Як можна покарати нищівний ураган або повінь? До того ж остаточний висновок найавторитетнішої урядової комісії не залишає місця самодіяльним інтерпретаціям: «Держкомісія не вважає за можливе визначити конкретних посадових осіб і робітників, чиї дії або бездіяльність призвели до аварії». Найвизначніші фахівці галузі (і Держкомітет охорони праці зокрема), старанно розбираючись на місці у причинах того, що сталося, винних не знайшли. А через п’ять місяців із Києва подивилися — й ситуація прояснилася? Відповідь, утім, може лежати зовсім в іншій площині — можливо, просто склалася зручна кон’юнктурна ситуація для «утилізації» Пастернака. Так і чиновникам легше — вжито заходів, та й чиїсь корисливі інтереси явно не проглядаються.

Зиновія Пастернака можна зняти одним розчерком пера (хоча минулого місяця контракт із ним підписано на три роки, тоді як зазвичай це робиться на один рік). Однак таке міністерське рішення може дорого коштувати і галузі, і шахті.

Відкритий фінал

Як паралель до всіх цих обставин, мені згадалося одне примітне геофізичне явище. Відомо, що в дантовій товщі земної кори в умовах немислимих температур і жахливого тиску кристалізуються й ростуть алмази. Колосальна вага землі формує їхні неперевершені властивості. Не буде великим перебільшенням сказати, що за схожим принципом загартовуються й шахтарські ватажки. Бачить Бог, тут неможливе самозванство, оскільки в лаві імітувати силу, твердість характеру й лідерство не можна, у цьому плані каторжна гірницька праця подібна до рентгену: кожного «просвітить» і кожному дасть оцінку. Отож, завдяки своїм унікальним властивостям алмази необхідні в найрізноманітніших сферах народного господарства. Є цілі галузі, де без них як без рук, але слід особливо наголосити, що є такі сфери їх застосування, де алмази просто нічим не заміниш — краще й не пробувати це робити.

А тим часом Зиновій Пастернак знову повернувся до щоденних клопотів і нових планів. Зовсім недавно на шахті здали оновлений медпункт і переустатковану лампову. І в цьому вже звичний, справжній Пастернак, людина, цілком занурена в перебудову й удосконалювання рідного йому світу. І знову зажевріла обережна надія. «Нічого, — міркую я. — У Пастернака все буде гаразд. Його ж завжди вистачало на все. І тепер вистачить».