«МЕНЕ НЕ БУЛО ПОСЛУХАНО...», або ЯК МИ ПОШАНОВУЄМО «ЗАПОВІТИ БОРЦЯМ ЗА ВИЗВОЛЕННЯ» ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА

«... я весь час настійно доводив, що гасло самої України, України без задоволення соціяльних і економічних вимог трудящих, є найбільший ворог національно-державної самостійности української нації... Доводив без успіху».

В історії українського народу небагато знайдеться постатей, в яких би так виразно й об’ємно віддзеркалилися його, народу, душа і сутність, мрії і тривоги, талан і безталання, сила і слабкість, перемоги і поразки, як у постаті Володимира Кириловича Винниченка, 120-ту річницю якого оце відзначаємо. Не так-то легко підступитися до цієї неоднозначної постаті, не наразившись на критичні стріли зусібіч. Бо:

Винниченко — проти більшовиків («... я... виразно побачив обдур, безпринципність і реакційність московського комунізму». «Нема в мене доброго почуття, яким міг би згадати Леніна. «Вчитель підлоти» — так його називали. Брутальність, лицемірство, ієзуїтство, нечесність з собою — покриває ті якості розуму й волі, якими він безперечно володів»);

Винниченко — проти гетьмана П.Скоропадського («слинявого манекена», «нікчемної, політично безграмотної фігури») і С.Петлюри («смішного і шкідливого для нашого руху чоловіка», «маленького обивателя із хворобливою, маніякальною славолюбністю», «людини з хворим інстинктом оцінки»);

Винниченко — проти Д.Донцова («чому він не йшов в український народ,.. чому не організував душу й тіло української нації для боротьби за визволення? Чому, коли ... «м’якотілі нездари» сиділи по тюрмах, Д.Донцов сидів по галицьких і віденських кав’ярнях?»);

Винниченко — проти президентів та урядів «в екзилі» («не емігрантські «вожді» та «міністри», а Грушевські, Скрипники, Єфремови, Хвильові, навіть Любченки і всі свідомі підсовєтські українці тисячами віддавали свою свободу, здоров’я і життя за неї (Українську державу. — В.Б.), тисячами віддають і тепер, як у рядах партійних робітників, так і в рядах найактивнішої частини українського населення, яка зветься Українською Повстанською Армією». (Писано 1948 року);

Винниченко — проти... Винниченка. Він з гіркотою згадував свої фатальні помилки, коли, приміром, будучи одним із керівників молодої Української держави, надто довіряв Тимчасовому урядові, російським соціал-демократам, ілюзорній автономії України у складі комуністичної Росії.

І, нарешті, Винниченко, навіть з відстані часу, — проти багатьох нинішніх «лівих» і «правих», «центристів» і «нейтралів», «демократів» і партократів», «державників» і «антидержавників».

Тим-то й не удостоївся Винниченків ювілей ні державних заходів (урочистостей в Національному палаці «Україна», скажімо, — все-таки перший голова українського уряду!), ні відкриття пам’ятника ювілянту, ні прем’єрного спектаклю однієї з 23 п’єс уславленого у свій час драматурга, ні рясних публікацій у нашій «вільній» пресі. Ювілейна дата видатної людини для плюралістичного суспільства стала б чудовою нагодою для роздумів, але конгломеративному українцю, закутому в нев’янучі ланцюги безпам’ятства і невдячності, Винниченкове «критиканство» не до шмиги.

Чому ж слово першого голови першого українського національного уряду, видатного теоретика і найдіяльнішого практика нашої національно-визвольної боротьби, письменника світового рівня, прозірливого віщуна і талановитого пропагандиста виявилося заглушеним мітинговим ревищем і популістською пустопорожньою риторикою? Чому, зрештою, і саму постать вічного вигнанця відслонено, відтручено на другий — третій план? Чому ми такі глухі до пророків, народжених на наших власних теренах?

Відповідь проста: хто не хоче почути — не почує. Бо кому ж хочеться знати про себе гірку правду, зізнатися в своїх гріхах та немочі. Мало кому!

Не беруся ставати на захист Винниченка чи засуджувати численних його опонентів. То місія високомудрого судії-історика, майбутнього Грушевського. Тим більше не беруся за безнадійну справу проповідника Винниченкових ідей, бо ж сказано: «Не сотвори собі кумира». Але й не потопчи його, бо стільки вже потоптано...

В інтелектуальному пантеоні українства Володимирові Винниченку належить одне з почесних місць. Ще за життя його за небуденні природні здібності, гострий розум, універсальний, багатогранний талант названо було «ренесансною людиною». «І звідкіля ти такий узявся? — щиро захоплювався високий поціновувач високих талантів Іван Франко. — Серед млявої тонко-аристократичної та малосилої або ординарно шаблонової та безталанної генерації сучасних українських письменників виринуло щось таке дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом, як саме життя, в суміш українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що не має меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості».

А «узявся» Володимир Винниченко зі «степової Еллади» — Єлисаветградщини, де ще незабутими були великі козацькі предки і витала незнищенна слава України. Непокірний «мужичонка» й «хахльонок», перший учень у гімназії, який демонстративно розмовляв мужицькою мовою і носив мужицьку одіж, був невситимий до знань. По виключенні з гімназії він екстерном складає іспит за середню школу і вступає на юридичний факультет Київського університету. Але вже на першому курсі — «за політику» — потрапляє до Лук’янівської в’язниці. У наступні п’ятнадцять років проходить жорстокі життєві університети — підпілля, солдатчину, «дисциплінарний батальйон», тюрму, камеру- одиночку, заслання, втечі за кордон... З проголошенням УНР В.Винниченко очолює її уряд — Генеральний секретаріат, а згодом — Директорію. Він — головний автор усіх чотирьох Універсалів, останній з яких проголосив: «Віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого незалежною, вільною і суверенною державою українського народу». Та минає лише три дні, і до Києва вдирається кривава орда М.Муравйова, щоб розтелесувати і молоду державу, і її гарячих апостолів та адептів. Винниченко у розпачі мчить з еміграції в Україну, навіть їде до Москви, «до Леніна», але не зазнає нічого, крім принижень... У «білокам’яній» ніхто про самостійну Україну і слухати не хотів. Коли О.Герцен застерігав, що українське питання завжди буде випробуванням для російських демократів, то Винниченко вже мав усі підстави стверджувати, що на українському питанні російська демократія закінчується. Прикладів тому несть числа і в наші дні.

Унікальність постаті Винниченка полягає в тому, що він був відомим літератором- інтелектуалом, який став на чолі народного бунту. Його твори вже на початку минулого століття здобулися на найширшу популярність в українському середовищі — у місті й на селі, серед простолюду й інтелігенції. «Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь ідуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Винниченка. Кого перечитують? Знов Винниченка», — з гордістю і неприхованою радістю за свого колегу й українське художнє слово писав до Володимира Кириловича 31 грудня 1909 року Михайло Коцюбинський. Справедливе, гідне визнання! Бо таки Винниченко довів, що не тільки козаччина, селюччина, сентиментальна бабо-дідівщина є осердям українських письменницьких вислідів. Він вивів з надр народу, з глибин житейського моря, з убогого буття десятки незнаних досі образів і змалював їх яскраво, потужно і зримо. Коли в оповіданнях «Голота», «Кузь та Грицунь», «Біля машини», «Голод», «Раб краси», «Краса і сила» перед читачем постало «дно» суспільства, то новаторськими стали образи інтелігентів-революціонерів у «замальовках з життя». Винниченкові властива тонка спостережливість, сміливість реалістичного рисунка, динамізм і гострота сюжету, вбивча іронія, гумор (пригадайте знамениту фразу з оповідання «Уміркований» та «щирий»: «Геть, чортова кацапня, з наших українських тюрем! Чого поналазили сюди?!»). Або от розповідь про пивну «Малоросія» (оповідання «Антрепренер Гаркун-Задунайський»): «Чого її названо «Малоросією» й що в ній було «малоросійського» — невідомо. Хіба через те, що хазяїном її був єврей і на двадцять хат навкруги не було ні одного «малороса». Чиста тобі Україна в мініатюрі!

Сучасному читачеві просто важко уявити феноменальну популярність романів Винниченка і його «таємничих» п’єс. Творчість його, на жаль, на тривалий час була вилучена у нас з читацького обігу. Проте варто сказати, що, за результатами соціологічного опитування минулого року, проведеного Державною бібліотекою України для юнацтва серед молодих читачів, утопічний роман «Сонячна машина» посів у рейтинговій десятці третє місце. Що ж до його п’єс, то свого часу вони йшли не тільки в українському і російському театрах, а буквально завоювали європейську сцену і ставилися, з участю провідних акторів, у Берліні, Лейпцігу, Дрездені, Празі, Загребі, Римі, Мадриді. Драма «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» була навіть екранізована. Винниченко, за твердженням фахівців, на 30—40 років випередив західноєвропейську літературу тим, що вперше увів у драму екзистенціалізм, показав у своїй творчості зразки психологізму, барвистого імпресіонізму, неоромантизму. Він мав неабиякий хист до малярства — залишив по собі майже сотню більших і менших полотен та ескізів.

Опоненти, особливо на еміграції, часто докоряли Винниченкові за його стрибки у більшовицьку гречку, а Ярослав Пеленський в’їдливо називав його «нешлюбною дитиною Карла Маркса з вродливою й темпераментною українською молодицею». Сам же Володимир Кирилович не відкидав власної прихильності до комуністичної ідеї, вважаючи, що комунізм є філософією всього життя людини, вищою гармонією її психічних і фізичних сил. Але, певна річ, реалізацію комуністичної ідеї на практиці він убачав у зовсім інших формах, ніж більшовики, з їхньою схильністю до репресивно-примусових, якобінських методів. Особисті зустрічі з Л.Троцьким, Л.Каменєвим, Г.Зінов’євим, Г.Чичеріним, Х.Раковським, Д.Мануїльським та іншими більшовицькими провідниками розчарували його. Вони виявилися «цурупалками колишнього ідола», людьми «нечесними з собою», геть полишеними розуміння сутності справжньої свободи. Врешті-решт, 1926 року Винниченко занотовує: «З більшовицького червоного яйця на очах вилуплюється фашизм». Цікаво, що, будучи активним членом соціал-демократичної, а потім революційної партій, Винниченко загалом критично ставився до партійної структуризації суспільства, немовби перегукуючись з маркізом Д.С.Галіфаксом, який ще три століття тому застерігав: «Навіть найпрогресивніша партія — це змова проти нації». Знаючи партійну «кухню» зсередини, Винниченко бачив, що навіть у найпрогресивніших партіях справа завжди доходить до розколів, групівщини, пліток і підсиджувань, тут привільно почувають себе істерики, неврастеніки, збоченці, авантюристи, пияки, перевертні всякого роду (доточіть цей перелік прикладами з сьогодення).

Людська ницість вражала його серце, а політична боротьба до краю виснажувала душу. За влучним словом М.Жулинського, Винниченко — це «людина, розіп’ята на хресті політики». Як політичний і державний діяч, він — нетрадиційна постать. У колі своїх колег, в основному представників «чистих» соціальних угруповань, він часто був білою вороною.

«Я прийшов до Центральної Ради від плугів, сокир, від селянських тайних сходин, від робітничих організацій, від тюрмів, підпілля, від злиднів, утиску, поневолення. І тому так само натурально, що я не тільки теоретично розумів, але й органічно, кровно відчував вагу не тільки національного, але й соціально-економічного визволення працівних мас українського народу...»

От саме тут і варто перейти до праці, яка у творчій спадщині В.К.Винниченка займає особливе місце, — до його «Заповітів борцям за визволення». Написана наприкінці сорокових, вона побачила світ 1991 року, визволившись зі схронів КДБ. Характерно, що її публікація залишилася майже непоміченою (з причин, про які частково йшлося на початку цієї статті).

Які ж основні, концептуальні положення «Заповітів»?

Самостійна Українська держава має будуватися, опираючись на власний народ, і аж ніяк — на «зовнішні» сили. Орієнтація Хмельницького на Москву, а Мазепи — на Швецію мала своїм наслідком повну загибель ідеї національної державності. Те саме сталося і в новітні часи, коли Центральна Рада «великою більшістю висловилась за орієнтацію на зовнішні сили, за покликання на поміч проти більшо- вицької навали німецьке військо».

По-друге, самостійна Українська держава можлива лише за умови соціального і політичного визволення всього народу. Поки лунав клич «Україна без хлопа і пана», доти Хмельницький здобував перемогу за перемогою, але як тільки вигнані польські пани почали замінятися українськими, ентузіазм народу став опадати, і Хмельницький зазнавав поразки за поразкою. Мазепа сподівався здобути у визволеній Україні «вольності і маєтності» собі і своєму війську, а про «хлопа», знову ж таки, і мови не було.

Центральна Рада не заглушила соціальні болі, боялася «ексцесів черні», не врахувала, якою слабкою була національна свідомість народу, забитого сторіччями неволі й приниження. «Будучи в гущі народу, я на свої очі бачив, — каже Винниченко, — що дала нашій нації «орієнтація на зовнішні сили». Я на свої вуха чув, як українські маси кляли Центральну Раду, а з нею й Україну, як відрекались од самого імені українця». (Чи варто тут робити наголос на нинішні часи, на зверхні кпини щодо «ковбасного патріотизму», скажімо, тих же донецьких шахтарів?)

І, як підсумок: «Без орієнтації на свій народ, без його участі в боротьбі, без його всебічного зацікавлення і ентузіазму зовнішні сили нас роздеруть і задушать ще на сотні років». Додамо лише, що мало важить, звідки будуть ті сили, — з заходу чи зі сходу...

«Мене не було послухано», — з гіркотою констатував на схилі віку Винниченко. А хто до нього, сердешного, дослухається нині?..