МЕМОРІАЛЬНЕ НЕПОРОЗУМІННЯ

Поховання польських воїнів у Львові, проблема, яку окреслило «ДТ» у своїх попередніх номерах, не єдина «гаряча точка» на карті кладовищ нашої області. У прикарпатському райцентрі Самбір конфлікт спалахнув навколо питання старого єврейського кладовища. Якщо не вдаватися до емоційних оцінок, що прозвучали з обох боків, то історія «самбірського протистояння» така. Уродженець сусіднього Старого Самбора Яків Гарднер, нині громадянин Канади, домагався ще від радянської влади дозволу на спорудження трьох меморіальних комплексів у тих місцях знищення фашистами євреїв, де ймовірно поховані і його родичі.

Дозвіл обгородити терито- рію колишнього єврейського кладовища в Самборі було видано 1991 року. Реалізацією подібних проектів в Україні іноземці займатися не мають права, тому Гарднер попросив підключитися Львівське товариство єврейської культури імені Шолом-Алейхема. Через рік українські патріоти Самбора ініціювали відновлення кладовища воїнам УСС-УГА. Згодом значна частина встановленої товариством металевої огорожі «зникла», а український проект не був реалізований через відсутність коштів і не до кінця наполегливої позиції ініціаторів.

У квітні нинішнього року дозвіл «провести ландшафтну реконструкцію колишнього єврейського кладовища...» від Самбірської міськради отримала вже асоціація «Україна—Ізраїль». Відновлювати кладовище, як сказав глава асоціації А. Маславатий, у планах не було. Карти розташування поховань немає. Наявні фотографії також не дозволяють розібратися, де чия могила. На щастя зацікавленої сторони, 1975 року, коли комуністи бульдозерами стирали кладовище з лиця землі, знесені були лише надгробні камені («мацеви»), самі ж останки виявилися непошкодженими. А для євреїв це дуже важливо, адже вони вважають, що перед страшним судом мертві відродяться з праху. І якщо кістки будуть зсунуті, людина може піднятися калікою. Власне, тому євреї так старанно стежать, щоб території кладовищ не порушувалися, могили не чіпалися.

Реконструкційні роботи розпочалися в квітні цього року. Проектом враховане існування стежин, що з’явилися за останні десятиліття. Їх вирішили перетворити в доріжки з твердим покриттям. Уздовж доріжок передбачалося розставити 15—20 мацевів, що збереглися найбільше, на пагорбах-насипах — висадити чагарники з коротким корінням (щоб глибоко не проростали), на старому фундаменті — відновити молитовню. У місця розстрілів («Стіни скорботи») повинні були встановити десь півтораметрової висоти семисвічник. У тому ж місці було заплановано викласти тротуарною плиткою майданчик у дві з половиною сотки у формі зірки Давида.

В асоціації «Україна—Ізраїль» кажуть, що зодчі розцінили рішення з зіркою Давида як вдалу архітектурну знахідку. У середовищі політичних партій і громадських організацій району вирішили, що «будівництво державної та релігійної символіки держави Ізраїль на даній території» суперечить національним інтересам українців. «Керівники й уповноважені політичних партій і громадських органі- зацій національно-державницького спрямування» обурилися, чому це приватна особа з-за кордону може знайти гроші на увічнення пам’яті своїх, а «рідна влада» на адекватні зусилля не спроможна... І чому районні керівники підписали папери, не порадившись із міською громадою! Виявилося, що дозвіл євреям був виданий без оформленої належним чином проектно-технічної документації. Без висновків санепідемстанції, екологічної, пожежної та інших служб. До відома районних чиновників довели інформацію про те, що на території єврейського кладовища фашисти розстрілювали та ховали й українців (патріотів, просто заручників, людей, які намагалися ховати євреїв), поляків, французів.

Міськрада, яка раптом «прозріла», 23 червня зобов’язала асоціацію «допрацювати проект до 15 липня», врахувавши при цьому «український чинник». До встановленого терміну папери не були готові, що дало місцевій владі підстави призупинити роботи зі створення меморіального парку...

На облраду негайно натиснули із Києва. Щоправда, не з Банкової чи Грушевського, а з Юрія Коцюбинського, де знаходиться посольство США. (Навіть не з бульвару Лесі Українки, резиденції посольства Ізраїлю.) Звичайно, США не збиралися до верхів’я Дністра направляти свій військовий флот, як це роблять для залякування багатьох незалежних держав. Штати поставили на місце «дикий» Захід України у більш дешевий спосіб. Посольство направило до Державного комітету у справі релігій України двох своїх співробітників. У листі Держкомрелігій до глави Львівської обласної держадміністрації Степана Романовича Сенчука, складеному після дипломатичного візиту, значилося: «Дипломати США вважають, що чинення перешкод ізраїльській стороні в упорядкуванні єврейського кладовища може призвести до негативного політичного резонансу у стосунках України з Ізраїлем та США. На їх думку, на це негативно відреагують конгресмени США, інші досить впливові особи в політичних і державних колах. Такий розвиток подій може призвести до певних ускладнень у взаєминах України з США... На думку дипломатів, це може зашкодити вирішенню питання нормалізацїї торгівельних відносин на постійній основі шляхом скасування дії поправки Джексона — Веніка відносно України, яке на сьогодні попередньо обговорюється в Конгресі». (Орфографія оригіналу дотримана.) У зв’язку з цим Держкомрелігій попросив Степана Романовича «взяти під особистий контроль і надавати всебічну допомогу по вирішенню цього делікатного питання».

Степан Романович створив спеціальну комісію. Комісія, укомплектована авторитетними фахівцями в галузі містобудування, філософії та краєзнавства, постала перед важкою дилемою. З одного боку, необхідно врахувати міжнародні санітарні норми, які дозволяють, залежно від думки громади та позиції влади, кладовища, на яких не було поховань протягом 50 років, перепрофілювати в гуманітарно- культурологічні території чи меморіальні комплекси. А бачення майбутнього «меморіального комплексу» в самборської громади та влади серйозно відрізняється від проекту, виконаного на замовлення асоціації «Україна—Ізраїль». З іншого боку, потрібно було не забути про існування Договору між Україною та США про охорону культурної спадщини від 1994 року і документа «Додаткові заходи...», які затверджені розпорядженням Кабміну 20 серпня 1998 року. Останні зобов’язують усі рівні адміністративно-територіального поділу, включаючи й органи місцевого самоврядування, «провести роботу з вивчення стану закритих кладовищ, у тому числі кладовищ національних меншин та місць масового розстрілу населення в роки Великої Вітчизняної війни, продовжувати здійснювати заходи щодо облаштування цих місць, їх утримання та збереження».

Прагнучи надати справі правової ознаки, комісія знайшла додаткові невідповідності в діях обох конфліктуючих сторін, які ще 10 років тому мали спільного ворога — радянський тоталітаризм. Комісія зажадала від них покласти на стіл бездоганно оформлені документи. Єврейській стороні запропоновано підтвердити документ про розстріли на кладовищі 1200 чоловік заявами свідків, архівними виписками, обгрунтувати назву «Стіна скорботи» і затвердити його в облвідділі культури.

Подібну архівну роботу та роботу зі свідками з аргументування масових розстрілів українців на єврейському кладовищі рекомендовано провести й суспільно-політичним організаціям Самбора.

Надали «поради» комісія та районна влада. Рівень «компетенції» останньої не вичерпався фактом безпринципного прийняття-скасування рішень з меморіалу. У районі за дев’ять років незалежності навіть не паспортизували п’ять гектарів території, через облаштованість якої сьогодні розгорнулися суперечки. Важко собі уявити, але ця земля посеред райцентру за вказаний відрізок часу не отримала статусу й власника.

Лише після виконання всієї цієї обов’язкової тяганини сторонам дозволять увічнити пам’ять своїх одновірців. Щоправда, сторони, що конфліктують, змушені будуть піти на обопільні поступки. Асоціація «Україна—Ізраїль» уже відмовилася від макрозірки Давида, відновлення молитовні, розміщення вздовж доріжок надгробних каменів. Поступка була викликана вимогою опонентів «передбачити розміщення і спорудження державної символіки України в центрі овалу та християнської символіки (хрестів) на братських могилах українців» і «передбачити будівництво на даній території християнської каплиці». Блоку партій та громадських організацій потрібно буде не наполягати на встановленні хрестів на братських могилах українців і обмежитися пам’ятними знаками-тризубами. (Іудейська традиція містить застереження проти хреста — із цим символом вона асоціює «не зовсім м’яке обходження з богообраним народом».) У Самборі вже передумали вимагати від єврейської сторони фінансувати облаштованість українських меморіальних місць. Керівництво району завірило комісію, що самбірчани всі «свої роботи» оплатять самі. Пообіцяла підкинути 10 тисяч гривень область.

Сумно про це казати, але патріотизм української влади має якийсь ситуативний характер. Готовність підтримати «меморіальні потреби власного народу» із скреготом прорізається лише після чергового скандалу або з метою мати якийсь політичний дивіденд. (До речі, гроші, обіцяні Кабміном на облаштованість поховань українських патріотів на Личаківському кладовищі, на момент підготовки даної статті до Львова не надходили.)

Необхідних 60—70 тисяч на українську частину «ландшафтної реконструкції території меморіальної зони загальноміського парку» (таке останнє формулювання концепції з приводу колишнього єврейського кладовища, запропонованої комісією) бюджети дотаційних області та району не мають. Влада «допомагатиме знайти спонсорів». Власних добровільних гарднерів на горизонті не видно. І річ навіть не в економічній ситуації. У таких випадках, як правило, свідомість визначає буття. Євреїв до корпоративності зобов’язує специфіка віросповідання, виховання. Наші «багаті люди», яких традиційно не любить народ, чий менталітет сформований на християнських антиматеріалістичних цінностях, можуть «відспонсорувати» лише під тиском зверху чи задля реклами.

Ще один момент, який погано сприяє якнайшвидшому дозволові нікому не потрібної проблеми, це слабка організаційна культура районних громадських організацій та відділень партій. Вони дотепер не створили структури, аналогічної асоціації «Україна—Ізраїль», яка була готовою і гроші освоїти, і провести пошукову роботу з обгрунтування українських поховань на єврейському кладовищі. Цю функцію міг би виконати обласний «Меморіал», але, як справедливо зауважив його глава Євген Гринів, розсьорбувати кашу з мацевами має той, хто її заварив. А тільки-но розмова на «спільних засіданнях Самбірського міськвиконкому і представників громадсько-політичних організацій м. Самбора доходить до конкретної роботи (створення районної адміністративно-громадської комісії, обрання її глави, розподілу обов’язків, збору й оформлення матеріалів), розпочинається: того немає, цього немає, цей кандидат не влаштовує цих, той тих, а глава виконкому взагалі у відпустку пішов... Дотепер залишається відкритою дискусія про те, на скількох мовах оформляти меморіальні написи. Ніхто не каже про те, що громадське життя має будуватися на тотальній одноголосності. Єврейська громада Львівщини не так давно також продемонструвала зразок «активного плюралізму», коли іудеї-ортодокси намагалися перешкодити реєстрації іудеїв-прогресистів. Однак в екстремальних питаннях можна було б якось консолідуватися.

Взагалі, як виявив цей скандал, районний рівень громадських організацій та підрозділів політичних партій вже не зростає. Активістам комфортніше існувати в режимі мітингів і демонстрацій. Головним аргументом, яким оперують активісти, є стереотип «ось якби чужинці не чіпали нас...» На жаль, світ не влаштований за євангельськими заповітами і в багатьох ситуаціях не терпить простих рішень. Якщо навіть у випадку з колишнім єврейським кладовищем і мала місце спроба територіальних претензій, як інколи проривалося на зборах у Самборі, потрібно усвідомити, що експансія — природний прояв живої матерії, а тому й реагувати на неї потрібно кваліфіковано.

Говорити про це, мабуть, потрібно. Оскільки замовчування слабких місць у будівництві «самостійної держави» може спричинити деструктивні наслідки. Мабуть, обмежуватися оспівуванням одних славнозвісних сторінок національного минулого було б помилковим.

І потім, чи обов’язково додавати до довгого списку «воріженьків», що розпочинаються чи то «москалями», чи то «ляхами», ще й «жидів»! Тим паче, що історія знає чимало прикладів союзництва українців і євреїв. Наприкінці 1917 року у Львові було створено окрему роту січових стрільців виключно з євреїв, які віддано захищали українську незалежність. Засновникам ОУН-УПА були знайомі місця Тори, які не завжди збігалися з християнською мораллю, проте це не заважало їм співробітничати з представниками «народу книги». Сьогоднішня обласна організація ОУН в Україні, очолювана паном Романом Козаком, широко розвиває спільні проекти з представниками єврейської громади Львова. У цьому сенсі обласні партійні та громадські організації погано працюють зі своїми низовими підрозділами.

Самбір спроможний знайти прецедент правового виходу зі спірного сакрального конфлікту, уроки якого можуть використовувати чимало галицьких громад. Адже лише на Львівщині зареєстровано понад 60 місць масових розстрілів євреїв. Нині проводиться їхня паспортизація. А ще ж не потрібно скидати з рахунків можливості повернення майна релігійним організаціям. Євреї в довоєнній Галичині мали у своєму розпорядженні чималу власність. Переговори на цю тему з політичними лідерами України ведуться постійно. І ця чаша нас навряд чи мине. Таку проблему вже мають Польща, Словаччина, Чехія, Хорватія. Кожна держава, яка прагне потрапити до Євросоюзу, зобов’язана привести своє законодавство у відповідність із європейським стандартом, що передбачає умову реституції.

Тому ризикнемо припустити, що таке позачергове засідання сесії Самбірської міськради, що вже кілька разів переносилося, не допустить переростання сварки в щось серйозніше.