Мед і дьоготь: смак щастя у сімейному раціоні

І знову про щастя. Звісно, комусь боляче: яке там щастя - не було б гірше! Ось тільки діти… хай у них буде інакше. І віримо, що буде, і вимагаємо від них чогось для їхньої ж користі. А вже скільки тепер літератури на тему удачі, багатства, благополуччя - ось воно, шукане, напружся тільки трішечки. Насправді все трохи складніше і цікавіше.

Статті у глянсових журналах, усі ці бадьорі брошури про позитивне мислення, сповнені рецептів успіху, щастя та привабливості, набили оскому й більше не викликають ентузіазму. Звикання до інформації про сокровенне, вивернуте назовні й представлене для мас у вигляді технології, обертається імунітетом до таких зразків істини. Тонка натура інтуїтивно захищає своє право на індивідуальну життєтворчість і відторгає напівфабрикат. Творцеві не потрібні прямі інструкції - йому потрібні натхнення і можливість діяти самостійно. До речі, психіка в таких умовах виробляє більше енергії, що супроводжується утворенням нових нейронних зв’язків у мозкових структурах. Процес проб та освоєння нових моделей поведінки через пізнання (якщо тільки його ініціює сама людина) супроводжується виділенням серотоніну й дофаміну - гормонів, котрі стимулюють позитивні емоції. Отож у самій творчості вже є частка щастя.

Дуже показова біографічна статистика видатних людей минулого (йдеться саме про успішних знаменитостей, рівень їхнього щастя не досліджувався): половина їх вийшла з неблагополучних життєвих умов (бідність, повне або часткове сирітство, жорстоке поводження дорослих), а друга половина - зі сприятливого середовища (династія, добра освіта, чуйні люблячі батьки, матеріальні статки). І не було жодних готових рецептів для успіху. Пригадуються слова Карлоса Кастанеди «Кожен із нас сам робить себе або нещасним, або сильним. Обсяг роботи і в першому, і в другому випадках однаковий». Як творити успіх, відчувати радість - кожен шукає сам. Як птах самостійно вчиться літати й потім літає різноманітними траєкторіями, так кожна людина здатна напрацьовувати власний позитивний досвід.

Важливо триматися свого курсу - чітко розуміти, що саме ми створюємо й що шукаємо. Якщо тягнуть звички, не можемо стати практично щасливими для себе, змінюймося на краще заради близьких, заради дітей. По-перше, ми для них - найяскравіший навчальний взірець. По-друге, якщо ми успішні й щасливі, наша енергія зростає і живить наших дітей навіть на відстані, навіть коли вони стають дорослими. Ми пов’язані з ними безпосередньо, тому наш розвиток - підґрунтя їхнього розвитку. Що випромінюємо в дітей, те вони поділять зі своїми супутниками життя й передадуть наступному поколінню.

Перша умова щастя, за описом тих, хто почувається щасливим, - залученість, уміння відкрити всі канали й розчинитися в предметі дії - чи то в роботі, чи в спогляданні природи, сімейному спілкуванні. Але саме це наші діти вміють. Дорослі часто недооцінюють дитячу гру або споглядальність. Їм комфортніше, коли дитина б’ється над підручником або виводить у зошиті букви. Одного разу студенти у вільній розмові скаржилися: варто батькам побачити, що просто сидиш або стоїш біля вікна, як відразу напружуються: який наступний іспит, чи готуєшся до нього, чи написав курсову? Вони ще зі шкільних років не переносять, коли бачать дитину, яка насолоджується буттям - чи то футболом, чи спостереженням за пташкою на дереві. За їхньою логікою, кожна дія має бути зусиллям, спрямованим на отримання користі та високої оцінки. Ці студенти не мали жодних проблем із навчанням, але, за моїми спостереженнями, не видавалися щасливими - в них угадувалося якесь постійне внутрішнє напруження.

Смак щастя пізнається й закладається рано - в сім’ї. Найбільше від матері. Її радість, вияв любові, інтерес до людей, задоволення від творчості, пізнання, гри, її духовність - усе передається дитині, всмоктується буквально «з молоком». Якщо мама радо співає, танцює, складає історії й сюжети драматизацій разом із дитиною, то та захоплено сприймає не тільки маму, а й світ і себе в ньому; для неї батьківство як соціальний інститут привабливе, дорослий світ відкритий для нових умінь та висот. Якщо ж мама дратівлива, образлива і злопам’ятна, якщо зациклена на роботі або побуті, якщо вся її «любов» зводиться до турботи про їжу та контроль над слухняністю, - шанс стати щасливим у дитини зменшується.

Особливо важливо, як близькі сприймають труднощі і будують стосунки одне з одним. Не зашкодить нагадувати собі, що в спілкуванні з людьми потрібно зосереджувати увагу на їхніх перевагах і досягненнях, а в труднощах утішати й підтримувати. Якщо батьки бажають собі й дитині розвитку та радості, стосовно одне одного їм потрібно свідомо бути у стані «так».

Дітям дуже боляче чути зауваження від рідних людей. Вони шукають схвалення. Батьки його спочатку дають, коли дитина маленька, а потім починають обмежувати, поки, зрештою, не перекривають зовсім. Уже на етапі «дозування» відбувається замикання зв’язку. Ми відкриті до рідних людей, тому що до певного часу вони для нас - джерело позитивної енергії, дзеркало, в якому власний образ привабливий. Та ось дзеркало викривляється, з життєдайного джерела раптом бризкає отрута. Саме так сприймаються зауваження і критика. Тоді до «джерела» з’являється недовіра, воно вже напружує очікуванням небезпеки. З нього перестають «пити», його починають уникати. Дорослим добре відомі психологічні уникання дитини: вона просто мовчить і дивиться в підлогу; в неї у присутності батьків псується настрій, - тут весело говорила по телефону або жваво прощалася з друзями біля під’їзду, - а щойно батьки ввійшли в зону контакту, «закрилася», заглибилася в себе; на всі запитання відповідає односкладово.

Як не втратити душевного контакту з дитиною, допомагаючи їй давати раду труднощам та недосконалості? Є три етапи позитивного навчання будь-чого. Спочатку демонструємо взірець. Другий етап навчання - спільні дії дитини і навчаючого батька. Коли дитина може діяти самостійно, слід перейти до третього етапу. А батьки натомість відразу вказують на вади, помилки та промахи. До цього моменту в дитину через канал довіри спрямовувалася енергія знання й уміння. Їй було важко, але вона опановувала нову модель поведінки. Її мозок виробляв гормони, які викликають позитивні емоції. Нарощувалася енергія успіху, з’являлася впевненість у собі. Раптом - критика, і в джерелі, котре раніше давало енергію, виникає вирва, що відбирає енергію і бажання діяти. Так замість рефлексу досягнення формується рефлекс уникання. Тепер дитина цурається не тільки навчання складного, а й навчаючого батька. Часто таким учителем виявляється батько. Один хлопець розповідав, що в присутності матері його батько стає нетерплячим - осаджує сина, сварить, дратується через його невміння й нібито радий щоразу вказати на вади. Коли ж мама їде до бабусі або у відрядження, в них із батьком налагоджуються довірливі стосунки. Повертається мати - і знову все псується. Мати за хлопця завжди заступається, вони з батьком сваряться, а йому прикро, що через нього всім зле. Батько критикує сина, мати критикує батька, а той, своєю чергою, критикує її. Син, батько, мати - кожен незадоволений одне одним і собою. Цьому є своє, на перший погляд - універсальне, пояснення. Але воно нічого не дасть без особистого пошуку та налаштованості на позитивні зміни. Інколи досить усвідомлення одним із батьків необхідності змінити стандартний сценарій. І тут дуже доречними можуть виявитися поради, як поліпшити стосунки в сім’ї, що ними наповнені книжки та статті про позитивну психологію.

Повернімося до третього етапу, який, в ідеалі, має настати після спільних дій того, хто навчає, і того, кого навчають. Називається він «радісне співпереживання успіху». Саме радість потрібно демонструвати, а не давати оцінку. Як же бути з помилками? Це нове вміння, яке слід спеціально опановувати і дорослому, і дитині, бо ми, дорослі, такого теж не вміємо - не навчав ніхто. Отже, спочатку запитуємо себе: «Що особливо добре мені вдалося?» і радіємо, перелічуючи якомога щедріше. Наступне запитання: «Що можна було зробити краще?» І вказуємо на недосконалість, не відчуваючи при цьому жодної досади до себе й того, хто нам це завдання «підкинув». І третє запитання: «Що хочу далі?» Відповідь, зрозуміло, залежить від якості виконання, від настрою, який нам вдалося не зіпсувати, від наших інтересів. Коли виникає спокуса зробити зауваження дитині або собі, завжди слід звернутися до цієї схеми: похвалити за все вдале, порадіти просто так, висловити любов і вдячність, а потім запитати про можливе поліпшення, якщо воно потрібне.

Звісно, мед смачніший за дьоготь. Однак народна медицина рекомендує вживати не тільки приємне на смак, а інколи - в невеликих кількостях - і натуральну гіркоту, яка міститься в деяких продуктах та рослинах. Так поліпшується травлення.

Ми повинні навчитися сприймати прикрощі, не акцентуючись на них. У тому числі прикрощі через власну недосконалість і недосконалість наших близьких. Адже любов до себе й людей виявляється саме в тому, що наші і їхні достоїнства для нас набагато важливіші за вади. Це істина, яка зовсім не заважає індивідуальній життєтворчості. Це не готовий рецепт, тому що форм і варіацій акцентування і самих достоїнств - безліч. Важливо підходити до цього правила творчо, а не поблажливо-повчально. Передбачуваність - ознака технології, а в мистецтві - це ознака несмаку. Сімейні життєдайні стосунки, виховання дітей - велике мистецтво, засобом якого є любов. Учитися любити потрібно все життя, бо це - найбільша сила і найбільша таємниця. Це і блаженство спонтанності, і усвідомлена праця, і захоплююча гра одночасно. Можна вивчати чужий досвід, включати його елементами у власне щастя, але найцінніше - те, що винаходимо ми самі. Щасливі люди схожі тільки усмішками, але душевний досвід у кожного свій.