«МАМО, А ВІН МЕНЕ Б’Є...»

Мої діти ніжно люблять одне одного: кожен із них ревно стежить, щоб брата не обділили чимось смачненьким, узяли на прогулянку, обидва із задоволенням граються разом, нудьгують одне без одного і навіть гостювати до бабусі їздять удвох. Проте жоден вечір не проходить у нас спокійно — постійно спалахують палкі суперечки та бійки. При цьому трирічний Павлик анітрохи не поступається в забіякуватості й напорі восьмирічному Жені.

Ось і цього вечора я наївно сподівалася, нагодувавши гавриків, відпочити в улюбленому кріслі перед телевізором. Конфлікт розгорівся, хоч як дивно, через потяг дітей до знань: захотіли одночасно читати одну й ту ж книжку — кожен тягнув її до себе, при цьому молодший видавав звуки, що дуже нагадували автомобільну сирену.

Чесно кажучи, захотілося обом врізати. Але я відразу передумала, причому винятково з прагматичних міркувань. Уявивши себе в ролі бійця «Беркута», зарюмсаних бешкетників, які намагаються продовжити ратне діло і після прочуханки, я зрозуміла, що доведеться витратити забагато часу та сил. До того ж через якийсь час вони до мене ж і прийдуть «жалітися». А оскільки улюблений серіал починався за чверть години, вирішила відразу перейти до заключної частини «концерту».

— Давайте почитаємо книжку разом, — запропонувала я, рішуче забираючи злощасне видання і саджаючи нащадків, які трохи опиралися, обіч себе.

Ми разом прогортали книжку: щось я їм читала, про щось розповідала своїми словами, щось просила розповісти їх («Павлику, це хто — ведемедик? А ти пам’ятаєш про нього віршик?»). Хвилин через десять усі заспокоїлися і вирушили в іншу кімнату: старший читав молодшому книжку, записуючи усе на магнітофон, а потім плівка прокручувалася знову, викликаючи тим обопільний захват. І що я тільки робила б без техніки!

Проглянувши проти ночі відповідну літературу, я виявила, що вчинила цілком правильно, хоч і не намагалася переслідувати якісь педагогічні цілі. Діти досить часто влаштовують удома справжню виставу, у якій неприглядна роль приділяється дорослому. Призвідник — частіше молодший — починає зачіпати і провокувати на сварку старшого брата або сестру. Він абсолютно упевнений, що його приймуть за нещасну жертву. Після нетривалої серії нападок у хід йдуть кулаки, після чого лунає пронизливий лемент — у відповідь на отриману здачу. Втручаючись у конфлікт, у результаті якого перший виявляється покараним, а другий отримує заохочувальний приз у вигляді поцілунку та слів розради, мати чи батько готують грунт для наступної вистави.

Тому гірше за все, вважає відомий російський психолог професор Юлія Гіпенрейтер, якщо батько чи мати до дитячого лементу додає свій підвищений голос: «Зараз же перестаньте!», «Ось я вас обох...» Мабуть, ще гірше, коли вони стають на бік одного з дітей, і ним, як правило, виявляється молодший. Це може розпестити молодшого і виробити стійку образу у старшого. В більшості випадків непогано залишати розбиратися самих дітей. Можна сказати приблизно так: «Мені не подобається, коли в домі здіймається такий лемент», «Мені подобається, коли діти розбираються зі своїми справами самі».

Але, швидше за все, діти все одно намагатимуться залучити батьків до вирішення їхнього конфлікту. Якщо нічого особливо страшного не відбувається, то найкраще зовсім самоусунутися, зачинившись, наприклад, у ванній. Діти спробують переказати те, що трапилося, і поскаржитися одне на одного крізь двері, але мати, пославшись на зайнятість, може пообіцяти вислухати їх пізніше. Швидше за все, через п’ятнадцять хвилин образи забудуться й у домі запанує мир. Можна розвести дітей у різні боки, але й у цьому разі краще не з’ясовувати, хто правий, а хто винний. Коли діти остаточно заспокояться, із ними можна буде поговорити.

Трапляється, що батько чи мати усе ж таки втягується у вирішення дитячого конфлікту в ролі посередника. Тоді конструктивний спосіб виявляється дуже корисним. Почати тут потрібно, звісно ж, із вислуховування кожної сторони. Дуже важливо при цьому, зазначає професор Ю.Гіпенрейтер, дотримуватися такого принципу: якщо ви в даний момент слухаєте одну дитину, і вона починає відчувати, що ви вникаєте в її проблему, дайте якимось чином знати іншій, що і її настільки ж уважно вислухають. Будьте упевнені, інша дитина дуже ревниво стежить за тоном вашої розмови, а з відсутності догани і миролюбних ноток у вашому голосі вона може зробити висновок, що ваші симпатії — на боці «противника». Тому, намагаючись вислухати переживання одного, добре поглядом, доторком, кивком голови посилати іншому сигнали: «Так, я пам’ятаю і про тебе теж, і незабаром буду готова уважно вислухати».

До мирного вирішення внутрішньосімейних конфліктів закликають і західні вчені. При цьому, вважає канадський психолог Барбара Колорозо, у жодному разі не потрібно вчити дітей уникати конфліктних ситуацій. Конфлікт є невід’ємною частиною нашого життя. Ті діти, пояснює вона, котрі не б’ються, намагаючись уникати конфліктів і з’ясовування стосунків, виростають у пасивних дорослих. Тому вміння поводитися в конфліктних ситуаціях набагато важливіше за вміння підтримувати мир у домі.

Здатність «не втрачати голови» у складній ситуації, підходити до вирішення проблеми конструктивно, враховувати інтереси іншої сторони — усьому цьому потрібно вчитися з дитинства, на власному досвіді і прикладі своїх батьків. Адже коли під час розбору домашнього конфлікту мама в пориві люті кидає на підлогу перший-ліпший посуд, що трапився під руку, не слід дивуватися, коли син у школі шпурне підручник математики через весь клас — адже поведінці він вчиться вдома. Тому одна з перших рекомендацій психологів: перш ніж виховувати дитину, виховай себе.