«Мамині сердечка» і щаслива зірка...

«Невже це реальність? І те, що відбувається зі мною, колись відбувалося з кимось іще? Хтось відчував щось подібне? …Ти тихо спиш, а я не можу випустити твоїх рученят зі своїх рук. Стрілки годинника мчать із шаленою швидкістю, але з іще більшою швидкістю б’ється моє серце. За кілька годин почнеться новий день. День незвичайний. Ми проведемо його разом! Будуть іще дні, тижні, роки. Щось буде змінюватися, але щось залишатиметься незмінним — я завжди любитиму тебе. Я завжди пригортатиму тебе. Я завжди захищатиму тебе. Буду тут, поруч з тобою...»

Ці прості й водночас душевні рядки написала Владислава Ульянцева тієї ночі, коли в їхній сім’ї з’явився перший малюк із дитячого будинку. Сьогодні, через три роки, в дитячому будинку сімейного типу Ульянцевих мешкає вже дев’ятеро дітей у віці від восьми місяців до 15 років, двоє з яких рідні і ще двоє — всиновлені (п’ять дітей під опікою). Сергієві і Владі дуже не подобається, коли про їхню велику сім’ю кажуть як про ДБСТ. Але на сьогодні це єдина форма сімейного виховання, завдяки якій подружня пара чи людина, яка не перебуває в шлюбі, може взяти на виховання до десяти дітей (враховуючи власних) і отримувати кошти на їхнє утримання.

Нагадаємо, що в ДБСТ можуть бути влаштовані лише діти, котрі мають статус дитини-сироти, або діти, позбавлені батьківської опіки, причому кровним братам-сестрам віддається перевага. Теоретично все, як завжди, красиво, але на практиці у двох із трьох випадків директори дитячих будинків та інтернатів віддають своїх підопічних дуже неохоче. Вони «прикрашають» їхні медичні картки букетами неіснуючих захворювань або «ефектно» підносять справді наявні; вміло акцентують увагу на психологічних особливостях дитини, яка встигла чимало пережити, а усиновителям-одинакам кажуть, що таким діткам потрібна тільки повноцінна сім’я — тато і мама. Коли ж поріг цих пряникових будиночків переступають люди, які бажають узяти дітей у ДБСТ, їм розповідають, що в такий спосіб дитину позбавляють шансу бути всиновленою. Якщо ж там з’являються потенційні усиновителі, то у відповідь на свою зацікавленість конкретною дитиною чують стару історію про те, що її статус іще не визначений і невідомо, чи скоро визначиться.

Це — українська реальність. З одного боку, наша держава вкладає величезні кошти в деінституалізацію інтернатних закладів, пропагуючи сімейні форми виховання і національне усиновлення через створення соціальної реклами, відеозамальовки, упровадження механізмів, завдяки яким гроші ходять за дитиною, а не навпаки. А з іншого — працівники кожної другої дитячої інституції в Україні, ледь почувши фразу «подаруй дитині мамине світло і татову ласку», тихо здригаються. Чому? Для когось це бізнес, для когось — робота, а хтось просто вірить у те, що таким дітям краще залишатися в «нейтральній ситуації». Фактично кожен бажаючий вирвати дитину з цієї системи змушений сьогодні долати безліч бюрократичних зволікань. Сім’я Ульянцевих не стала винятком. Можливо, тільки завдяки чудесним збігам, які знаменували появу в їхній сім’ї кожного нового сердечка, вони не зупинялися перед труднощами і зробили все можливе, щоб стати мамою і татом для дев’ятьох дітей.

«...поки я піднялася від кабінету лікаря в дитяче відділення — усі сходинки залила слізьми»

— Ще до весілля ми з чоловіком вирішили: коли завагітнію, усиновимо дитину приблизно такого ж віку, — розповідає 32-річна Влада Ульянцева. — Але про велику сім’ю я не мріяла ніколи. Я була вже на четвертому місяці вагітності, коли ми прочитали в газеті, що поруч із нами є дитяча лікарня, якій потрібні підгузники, харчування, одяг, пелюшки, тому вирішили з мамою піти туди. Мама знала, що ми хочемо усиновити дитину. Коли ще тільки піднімалися сходами до лікаря, вона казала: «Владочко, я тебе прошу, давай тільки після того, як ти народиш». Ви знаєте, ми з чоловіком молилися за нашу дитину (чекали дівчинку Владу), а коли я прийшла до лікарні, то побачила там двомісячну Владочку. Мене настільки це вразило, що поки я піднялася від кабінету лікаря в дитяче відділення, усі сходи залила слізьми. Через місяць Владочка була вже вдома, і я буквально не могла надихатися на неї...

— Дивовижно! Як вам удалося так швидко все оформити?

— Все склалося чудесним чином. Навіть у службі нам сказали, що так швидко документів іще ніхто не збирав. Коли я побачила Владочку то, попри свою вагітність і спеку, у мене з’явилося таке натхнення, стільки енергії і сил, що все вдалося влаштувати дуже швидко. Крім того, всі бачили моє становище і намагалися допомогти. Діти повинні бути в сім’ї. Без сім’ї нічого зробити неможливо. Коли ми ще приходили до Владочки в палату, вона постійно поверталася і дивилася на двері — настільки швидко ці діти встигають звикнути до того, що коли двері відчиняються, щось змінюється в їхньому житті. Взагалі вже тоді ми відчували, що Влада не остання наша дитина. Почали молитися, щоб Бог відкрив очі й іншим сім’ям, щоб вони почали забирати дітей, котрі часом мають такі проблеми, що у звичайної дитини навіть складно уявити. Моя знайома взяла дитину, яка пробула в лікарні до року і двох місяців. Виявилося, вона настільки звикла жити в обмеженому просторі, що не могла переступити через жоден поріг.

Взагалі у мене не вкладається в голові, як можна дев’ять місяців носити під серцем дитину, щоб потім її покинути. Але я була дуже вдячна жінці, котра народила Владу. За що? За те, що вона її не вбила. Хоча перший час, звісно, у мене було інше почуття — «не віддам»! Потім почала думати інакше і вирішила виховувати Владу так, щоб у неї не було негативу до жінки, яка її народила.

«Ти все одно всіх не забереш... »

Чесно кажучи, щойно я переступила поріг гарного триповерхового будинку Ульянцевих у Донецькій області і поглянула на дітей, котрі обступили мене, то чомусь відразу подумала, що ясноока дівчинка в червоній із зеленим рюшиком сукні напевне рідна донька Сергія і Влади. Але, як з’ясувалося пізніше, я помилилася так само, як і всі, — Владочка (сьогодні їй два роки і десять місяців) справді виявилася неймовірно схожою на Владиславу. За її словами, після народження Саші племінники ще довго казали, що Владочка знову народила Владочку — настільки несподіваною і водночас знаковою стала поява в їхній сім’ї цієї дівчинки. Добре, коли близькі сердечно підтримують сім’ю, котра вирішила створити ДБСТ. Але так буває не завжди. У кращому разі це мовчазний протест, у гіршому — повне небажання спілкуватися. Як правило, рідні таких пар не розуміють, навіщо брати інтернатівських дітей, якщо сім’я може мати і дюжину власних. Відповідь тут потрібно шукати в духовній сфері, де словосполучення «чужі діти» немає.

Сидячи на просторій кухні в оточенні діток, Владислава розповідала про те, як часто їй казали: «Ти все одно всіх не забереш», але коли вона бачила цих дітей, уже не могла залишатися бездіяльною, найбільше їм потрібні любов і ласка. Працівники інтернатних закладів навіть фізично не можуть приділити увагу всім дітям. Турбота і любов... До речі, коли з вітальні ми стали дружно переміщатися в кухню, я очікувала, що зараз усіх малюків доведеться розсаджувати на високі стільці. Але всі вони самотужки вмостилися на свої місця і, хто із сосками, хто з пупсами в руках, приготувалися слухати. Найдоросліші дівчатка — 13-річна Руслана і 15-річна Даша трохи ніяковіли, зате п’ятирічна Аня вже за півгодини вийшла у вітальню і заспівала пісеньку.

Аня у Владислави і Сергія з’явилася разом зі своєю сестрою Настею, котрій сьогодні вже три роки. Якщо раніше в дівчаток були великі проблеми з емоційною сферою і мовленням (Настя, наприклад, практично не розмовляла), то зараз, завдяки атмосфері любові і захищеності, що панує в сім’ї, вони багато вже надолужили і розвиваються більш гармонійно. Хоча їм, як і іншим дітям, потрібні медичні огляди, відповідне лікування.

«Мамині сердечка»

А ще серед дев’яти «маминих сердечок», як називає дітей Влада, є дві дивовижні дитини з дуже цікавою, хоча й непростою долею — це Костя (сьогодні йому три роки і шість місяців) і Оля (один рік і три місяці).

У Костянтина були два дуже серйозні діагнози. Нам казали, що він, можливо, навіть не розмовлятиме. Але за той час, поки Костя у нас, він виріс на сім сантиметрів (!) і знає вже багато слів. Він дуже життєрадісний, до того ж йому увесь час хочеться з’їсти якомога більше. У два роки нам казали не давати йому більше, як півбанана, хоча в цьому віці мої діти могли з’їсти і два. Ну і як йому тоді рости, якщо можна з’їдати тільки півбанана?

Олю, як і Костянтина, ми чекали півроку. Коли я познайомилася з нею, їй було два тижні, а забирала вже семимісячною. Олечка була худенька, маленька. У неї був порок серця. Від неї відмовлялися двічі: першого разу — коли вона народилася, і другого — коли потенційні усиновителі дізналися про її діагноз. Я читала, що порок серця виникає в дітей тоді, коли вони недоотримують любові батька, але в нас потрібна терапія вийшла сама собою, адже Олечку і Костика ми взяли за три дні до моїх других пологів — народження Тоні (сьогодні їй 8 місяців. — Авт.). Тобто поки я була в пологовому будинку, з дітьми порався Сергій. І так пішло, що навіть уночі до Олечки вставав саме він, тому вона більше татова, і навіть коли кличе його, каже «мама». Нещодавно ми пішли робити їй УЗД і виявилося, що сталося чудо — порок серця став незначним. Ми так раділи! Обдзвонили всіх своїх родичів...

— Владо, це просто неймовірно!

— Лікарі сказали, що це справжнє диво, що ми належимо до числа щасливчиків. Мама потім призналася мені, що були знайомі, котрі радили їй умовити мене відмовитися від дитини з таким діагнозом, адже вона може померти. Хоча мені здається, що якби таке сталося, дитині все одно було б краще пожити в сім’ї, ніж провести цей час у дитячому будинку чи інтернаті.

Дуже тяжкий момент ми пережили після знайомства з двома дітьми — Дашею і Русланом. Ми відвідували їх раз на тиждень і дуже чекали в сім’ю. Але одного разу нас попросили поки не приїжджати, мовляв, має визначитися їхній статус, оскільки дитячий заклад начебто вчинив неправильно, показавши нам дітей без статусу. За цей час дітей усиновили. Чому з більш як 150 дітей усиновили саме наших, незрозуміло. Ми їх полюбили, хлопчик уже називав нас мама-тато. Було дуже тяжко. Влада і ми молилися за них, і Бог відповів на наші молитви, хоча тих дітей і немає з нами. Влада просила: «Бог, дай нам Олю, Костю, Дашу, Руслана...». Оля і Костя вже є, а Влада продовжує молитися, щоб Бог дав іще Дашу і Руслана. Як їй пояснювати? Нам самим це дуже боліло. Але вийшло так, що в нас тепер дві дівчинки — Руслана і Даша.

«Неймовірно? Уявіть, таке буває...»

Протягом трьох років сім’я Ульянцевих із двох осіб збільшилася до 11. На початку минулого року їм запропонували оформити дитячий будинок сімейного типу й у перспективі мали виділити житло. На той час сімейст­во, котре вже почало розростатися, жило у двох більш ніж скромних кімнатках, які слугували одночасно і дитячою, і вітальнею, і спальнею. В усі стіни і стелі було забито гаки, на які Сергій чіпляв дитячі драбини, гойдалки і кільця. Зрозуміло, що на таку житлоплощу нових дітей узяти ніхто не дозволив би. Тому сім’ї Ульянцевих пообіцяли незабаром виділити будинок, але, як це часто трапляється в Україні, фінан­сування раптом не стало. Нагадаємо, що, відповідно до чинних у сфері сім’ї і дитинства нормативно-правових актів, батьки-вихователі, котрі створили ДБСТ, гарантовано мали отримати в користування від держави будинок або багатокімнатну квартиру, обладнані всім необхідним — від побутової техніки до меблів і предметів домашнього вжитку. Крім того, за бажання, дитячому будинку сімейного типу може бути надано земельну ділянку для садових робіт, а також транспортний засіб.

Владислава і Сергій сподівалися тільки на диво, і воно сталося! Якось їх запросили в До­нецьк на співбесіду у благодійний фонд «Розвиток України», і вже наприкінці минулого року сім’я Ульян­цевих переїхала до нового триповерхового будинку, спо­рудженого спеціально для них. Неймовірно? Уявіть, таке буває. Тільки до мети потрібно йти із чистим серцем і вірити в чудеса.

Насамкінець мамі «дев’яти сердечок» я поставила таке запитання: «Якби у вас була можли­вість реформувати існуючу сьогодні систему інтернатних закла­дів для дітей, що ви змінили б насамперед?». І Влада, котра вистраждала кожного зі своїх дітей, відповіла, що, на її погляд, насамперед потрібно взяти під контроль статус дітей, які перебувають у цих закладах. Адже дуже часто його починають встановлювати тільки тоді, коли дитиною хтось зацікавився. Але навіть якщо в дитини протягом якогось часу не буде чіткого статусу, слід запровадити такі механізми, які дозволили б узяти її на певний час у ДБСТ або при­йом­ну сім’ю. Звісно, глибина і мотиви такого бажання мають ретельно перевірятися. Але якщо под­ружжя щиро бажає допомогти дитині, держава повинна зробити все, вважає Владислава, щоб вона якнайшвидше потрапила в сім’ю, тим більше що за кордоном така практика вже давно існує. Крім того, у пологових будинках завжди є жінки, котрі бажають забрати залишену біологіч­ною мамою дитину, а отже, процедуру передачі потрібно полегшити. «Коли жінка тримає на руках свого малюка і бачить, що поруч із нею лежить такий самий згорточок без любові і пестощів, вона починає мислити інакше, — каже Влада. — Нехай це буде тим­часове оформлення, але дітей не можна залишати самих після народження. У мене була можли­вість годувати Олечку груддю — її це дуже оздоровило б, але, на жаль, вона не відразу потрапила до нас. Ще один момент пов’язаний з тим, що діти з ДБСТ перебувають у банку даних сиріт, а це означає, що до дитини, в якої вже є мама і тато, можуть прийти ін­ші батьки. Так вийшло з нашою Олею. Нам зателефонували із соц­служби і сказали, що на неї прийшов запит з департаменту від усиновителя. Ми були враже­ні. Тому, довго не роздумуючи, вирішили удочерити її і Владочку. Ми завжди хотіли тільки дівчаток, хоча зараз наш тато начебто вже хоче й хлопчика, правда, Сергію?»