АвторЮрій ШаповалПрофесор, доктор історичних наук.
У нашій попередній публікації «Чи був Лаврентій Берія українським націоналістом?» («Дзеркало тиж...
Як бачимо, «гільйотина» Політбюро працювала швидко й ефективно. Працівники МДБ, які «полетіли» зі своїх посад і з партії або одержали догани, відчули це на собі і, зрозуміло, проклинали того, хто, власне, спричинив усе це.
Винуватець
Винуватцем, як ви вже здогадались, був Мирон Васильович Матвієйко. Згадаймо коротко його біографію. Народився 24 січня 1914 року в с. Беримівці Зборівського району на Тернопільщині в родині греко-католицького священика. Освіта — незакінчена вища медична. Член ОУН з 1930 року. Організаційні псевдо — «Див», «Жар», «Рамзес», «Усміх». Від початку війни між фашистською Німеччиною та СРСР перебував у Львові, служив у спецоргані — абвер-3 (контррозвідка вермахту), брав участь в акціях проти радянських партизанів і підпільників. З 1944 року працював у Мюнхені в референтурі Служби безпеки (СБ) 3Ч ОУН, а з 1947 року очолював СБ. Під псевдо «Модді» навчався в англійській розвідшколі. Належав до близького оточення Степана Бандери. Дружина Матвієйка Євгенія Кошулинська — хрещена мати сина Бандери Андрія. Прихильник жорстких методів роботи СБ. За свідченням (даним пізніше) тодішнього керівника підпілля ОУН на західноукраїнських землях (ЗУЗ) Василя Кука, Матвієйко «здатен на провокацію, може добитися зізнання навіть від безневинної людини». Отже, особа серйозна.
Саме за завданням Бандери в ніч з 14 на 15 травня 1951 року Матвієйко та ще п’ять розвідників-емісарів приземлилися неподалік села Бишки у Тернопільській області. Їх скинув англійський військовий літак, що стартував з острова Мальта в Середземному морі.
Щоб зрозуміти причини ризикованого «гостювання» керівника спецслужби 3Ч ОУН на Галичині, розгляньмо умови існування ОУНівського руху опору в Україні та поза її межами.
Попри величезні втрати від оперативно-військових ударів комуністичних силових структур, у Західній Україні тривала боротьба озброєного підпілля націоналістів. Влада не могла вважати себе повноправним господарем там, де діяли ланки Львівського, Карпатського, Волинського крайових проводів (КРП), відповідних структур на Волині, Поліссі, а також кілька десятків окружних, надрайонних та районних проводів, численні «легальні» осередки ОУН у населених пунктах, різних організаціях та навчальних закладах. З острахом ставився режим і до потенційно «активних бандпособників» — майже 80 тисяч боївкарів ОУН—УПА, які прийшли з каяттям, та 300 тисяч родичів загиблих або засуджених учасників руху. Протягом повоєнного десятиліття сили ОУН— УПА здійснили близько 14,5 тисячі різного роду акцій проти режиму, у тому числі 195 диверсій, 457 нападів на представників силових структур, 4912 терактів.
Верхівка підпілля намагалася гнучко перебудовувати його тактику, аби зберегти сили до вибуху «Чуми» — так у документах ОУН зашифровувався початок збройного конфлікту між країнами Заходу й СРСР. Запроваджуються тактичні схеми «Орлик» (створення позицій у східних областях УРСР), «Олег», що передбачала виховання молоді для поповнення організації (тільки протягом січня—вересня 1950 року ліквідовано 335 молодіжних груп ОУН, у яких нараховувалося 2488 учасників і 340 одиниць зброї). Провідною була схема «Дажбог», що передбачала перехід до глибокого підпілля, легалізації членів ОУН, укорінення їх в офіційні структури. Вимоги цих документів конкретизувалися в численних інструкціях на зразок «Мурашки», «Бджоли» або «Ігумена» (тактика дій в умовах міста).
Опір підпілля породжував у закордонних центрах ОУН сподівання на можливість повалення комуністичної влади (надії при цьому покладалися на глобальне зіткнення Захід—СРСР, а ескалація «холодної війни», монополія США на ядерну зброю давали на це підстави).
Згадані центри мали власні структури безпеки, розвідки та зв’язку із ЗУЗ.
Державна безпека в еміграції
У складі 3Ч ОУН діяла референтура СБ. Її ланки створювалися в країнах, де проживало чимало українців-емігрантів, у різноманітних громадсько-політичних об’єднаннях, таборах для переміщених осіб. Агентурні позиції запроваджувалися в структурах політеміграції, що конфліктували із 3Ч. На СБ покладалася й охорона «провідника Бийлиха», тобто Степана Бандери.
Наведемо приклад з таборами. Табірний «кущ» СБ 3Ч ОУН об’єднував кілька «ланок» (з п’яти осіб кожна), мав кущового есбіста, що акумулював відомості про підозрілих осіб, настрої емігрантів, їхнє ставлення до «ворожих» націоналістичних формувань, і передавав інформацію «нагору» до заступника М. Матвієйка Івана Кашуби («Чад», «Пластун»). Референтуру розвідки та зв’язку 3Ч ОУН очолював Б.Підгайний («Аскольд»). Вона відповідала за збирання розвідувальної інформації на ЗУЗ та за кордоном. Розвідників 3Ч поселяли навіть у США (між іншим, їм надавали вельми оригінальний пароль: «Яка твоя питома вага?» — «Як у доброго вола»). Перелік спецорганів 3Ч доповнювали створена згодом референтура зв’язку з Краєм («К-3») та «дисциплінарна комісія»— внутрішня безпека СБ.
Власні спецпідрозділи формує і Закордонне представництво (ЗП) Української головної визвольної ради (УГВР) під проводом Миколи Лебедя та Лева Ребета. Це представництво стало в опозицію до Бандери. З початку 1946 року в ЗП УГВР організовано політичну інформаційну службу, яка відповідала за розвідку на ЗУЗ та в середовищі політичних опонентів. Її очолив Василь Охрімович.
Провід ОУН (Андрія Мельника) на початку 1946 року створює референтуру зв’язку з Краєм — «Одинку» (Яр. Гайвас), СБ, референтуру розвідки (Ф. Омецинський — «Крвавич»).
За принципом «ворог мого ворога — мій друг», спецоргани закордонних центрів руху українських націоналістів співпрацювали зі спецслужбами основних противників СРСР — Англії та США. Ще 1944 року представники англійської розвідки Сікрет інтелідженс сервіс (СІС) встановили контакт із командуванням УПА, бо майбутню конфронтацію з союзником по антигітлерівській коаліції (з приводу перерозподілу сфер впливу в Європі) передбачити було неважко.
У лютому 1945 року нарада Центрального проводу ОУН(Б) у Відні ухвалює: не розриваючи остаточно зв’язків із німцями, увійти в контакт з англо-американськими зацікавленими органами. Що й було зроблено того самого року в Римі. Влітку 1945-го представники ЗП УГВР досягають домовленості з командувачем американських військ у Європі Д.Ейзенхауером про співпрацю. Керівника розвідки 3Ч Б. Підгайного «акредитують» при СІС. А з осені 1946-го розпочинається тісна співпраця ЗП УГВР з американською розвідкою. Відтак виникає своєрідний розподіл праці — СІС опікується 3Ч ОУН, а розвідка США патронує ЗП УГВР. Одночасно Центральне розвідувальне управління (ЦРУ) залучає до спільної праці й мельниківців. Координували цю роботу кадровий розвідник О.Гола (у недалекому минулому — обер-лейтенант абверу) та колишній курінний УПА «Макс» (М. Скорупський).
Звісна річ, взаємини СІС і ЦРУ навколо контролю закордонних центрів ОУН супроводжувалися відчутними «ревнощами». Однак поступово дійшли висновку про потребу порозуміння, що відбилося в скликаній у Лондоні (квітень 1951 року) нараді представників обох спецслужб з питання активізації спільного використання ОУН у розвідувально-підривній діяльності проти СРСР. Відтак спецоргани 3Ч—ЗП почали виконувати завдання щодо збирання розвідвідомостей підпільною мережею ОУН на ЗУЗ.
Вже у травні 1947 року у вбитого референта СБ Закарпатського КРП «Вірмена» знайшли інструкцію стосовно збирання розвідданих про Збройні сили, мобілізаційні ресурси та військово-промисловий потенціал СРСР. Інформаційній службі СБ в Україні ставиться завдання збирати відомості про промислово-транспортний комплекс та війська в регіоні. Водночас наказувалося приховувати від рядових підпільників, що розвідка ведеться в інтересах США.
У ліквідованого МДБ УРСР рогатинського надрайонного провідника «Шувара» знаходять запитальник щодо вивчення східних регіонів СРСР (промисловість, шляхи, летовища, порти, система ППО). У бункері боївки «Дубка» (Львівщина) зберігалися відомості... про Забайкальський (!) військовий округ. Захоплений у липні 1951-го емісар-парашутист М.Яремко засвідчив, що в англійській розвідшколі у Міттенвальді (Німеччина) йому доручалося збирати інформацію про війська, промислові об’єкти й залізниці, уранові копальні, шахти Донбасу та систему Протиповітряної оборони Одеського порту.
Нарешті, не можна оминути питання взаємин самих закордонних центрів. Конфлікт між ними визначався протистоянням 3Ч ОУН і ЗП УГВР. Як свідчив пізніше Матвієйко, 1948 року розлючений критикою ЗП Бандера навіть був наказав фізично ліквідувати «розкольників», і лише найближчому оточенню ледве вдалося його розраяти. До речі, Служба безпеки ОУН підтримала «Бийлиха» і влаштувала «чистку» 3Ч від прихильників УГВР.
Як писав у лютому 1950 року на ЗУЗ «провідникові Лемешу» (Василеві Кукові) сам «Усміх», «усю цю емігрантську нісенітницю оплутала мережа більшовицької агентури і вправно використовує її... В демократичному «гуляй-полі» Заходу МДБ почуває себе як удома, українські політичні партії більше борються проти ОУН, ніж проти більшовиків». А ось як характеризувалися процеси в середовищі еміграції в доповідній записці МВС УРСР (листопад 1953 року): «Відносини між ЗП і 3Ч мають безпринципний характер і ведуться за безпосередній зв’язок з розвідувальними центрами і отримання від них грошей».
Отже, приїзд шефа СБ в Україну мав, зокрема, на меті забезпечити контроль над підпіллям з боку Закордонних частин ОУН і С.Бандери. Не гаяли часу й конкуренти: 20 травня 1951 року з такою самою місією прилетіла на ЗУЗ група на чолі з керівником розвідки ЗП УГВР Василем Охрімовичем.
Скажемо і про нього. Народився 1914 року в с. Дачків Великобірківського району Тернопільщини в родині греко-католицького священика. Закінчив юридичний факультет Берлінського університету (1940 p.). До руху ОУН прилучився гімназистом. 1935 року — засуджений поляками до 10 років ув’язнення за співучасть у вбивстві міністра внутрішніх справ Польщі Б. Перацького. З 1939-го працював у Головному військовому штабі ОУН, навчався й викладав на організованих німцями курсах розвідників ОУН. З 1941 року очолював Тернопільський провід ОУН(Б), був призначений німцями воєводою Тернопільщини. З квітня 1943 року — голова КРП «Галичина», член Центрального проводу ОУН. З другої половини 1944-го керував мережею ОУН у Польщі. У серпні 1945-го його обрано головою регіонального проводу в Аугсбурзі, членом Баварського КРП ОУН(Б). У складі опозиції Лебедя — Ребета (1946 p.) критикував Бандеру за вождизм, порушення демократичних принципів внутріпартійного життя, висунутих III Надзвичайним великим збором ОУН 1943 року. Очолив розвідку ЗП УГВР. Дав письмове зобов’язання про співпрацю з ЦРУ, навчався у США на курсах розвідників під псевдо «Евалд».
Отже, аж два керівники двох конкуруючих емігрантських спецслужб опинилися в Україні.
Зустріч на рідній землі
Посланців з-за кордону чекали. Товариш «Том» (радянський розвідник Кім Філбі), обіймаючи високу посаду в СІС, регулярно інформував розвідку СРСР про підготовлені до закидання групи емісарів ОУН (це він згодом опише у книзі «Моя німа війна», виданій 1982 року в СРСР під назвою «Моя таємна війна»). Крім того, 1950 року «польські друзі» надали в розпорядження МДБ УРСР свого агента «Владека» (Тут і далі псевдоніми агентів і назви оперативних ігор змінено. — Авт.). Спритний «Владек», недавній функціонер ОУН, очолив кур’єрську групу Центрального проводу, доставляв пошту від «Лемеша» Бандері до Мюнхена. Нагороджений Срібним хрестом бойової заслуги 2-го класу.
Після чергової ходки з поштою і порцією дезінформації агент дав згоду на пропозицію Б.Підгайного (провідного вербувальника для СІС у 3Ч ОУН) здобути освіту в англійській розвідшколі для подальшої роботи на ЗУЗ. У спеціальному навчальному закладі агент потрапив в одну групу з Матвієйком. Кадрові працівники таємної служби її величності викладали методи шпигунства, конспірації, способи виявлення стеження, користування засобами тайнопису й шифрами. Майбутні емісари студіювали структуру, форми роботи радянських органів держбезпеки, радіосправу, тренувалися у стрілянні з різної зброї.
Навесні 1951-го було проведено парашутну підготовку на летовищі в Абінгдоні. Відтак напередодні бойового завдання з випускниками зустрілися провідник «Бийлихо» та «Аскольд». Уже на Мальті вихованцям розвідшколи видали автомати «Стен» (командирам груп — із пристроєм для безшумного вогню), по два пістолети «Іспано-Лама», гранати, ампули з отрутою, фіктивні документи, гроші, рації та пошту до керівників підпілля на ЗУЗ. «Усміх» мав передати В.Кукові особисте послання провідника «Бийлиха».
У череві чотиримоторного літака розмістилися дві групи по шість осіб. До першої потрапили Матвієйко з «Владеком». У другій групі був ще один агент МДБ УРСР — «Кара», завербований раніше. Літак перетнув повітряний кордон УРСР з боку Румунії. Система ППО, завчасно попереджена, його не чіпала. Було створено десятки постів стеження (за повідомленням «Владека», «гостей» чекали 10—15 травня), проте не вдалося точно визначити місце «десантування» груп. До масштабних пошукових заходів залучили майже 11 тисяч учасників оперативно-військових груп, винищувальних батальйонів, 14 літаків ПО-2. На залізниці розвідники зовнішнього стеження намагалися впізнати «Владека», який мав приїхати до Львова під безпечним приводом. Так і сталося.
Двадцять другого травня поїздом №41 до Львова прибув молодик: темно-синій піджак, брунатне кепі. У вокзальному буфеті замовив сто грамів горілки, закусив бутербродами. Тут його й упізнала розвідниця 7-го відділу Управління МДБ по Львівській області. Незабаром об’єкт «Свій» («Владек») зустрівся із заступником міністра генерал-лейтенантом Вадісом та представниками опергрупи МДБ УРСР у Львові, докладно повідомив про склад, завдання та озброєння закинутих в Україну груп.
Захопити «Усміха» доручили опергрупі Управління 2-Н МДБ УРСР з участю 19 кваліфікованих агентів-бойовиків, на рахунку яких уже були десятки ліквідованих або затриманих недавніх підпільників. Органи безпеки мали неабиякий досвід застосування легендованих груп. Щоправда, попервах бували й курйози. Так, 1945 року командувати агентурно-бойовою групою Дрогобицького УНКДБ доручили молодшому лейтенантові Н-ку, який... не знав української мови. Перебуваючи в таборі противника, офіцер мусив удавати глухонімого і замість розробки «бандватажків» чистив картоплю на кухні.
На Матвієйка вийшли люди з місцевого легендованого проводу ОУН із підробленою «посвідкою» від «Лемеша». Поведінка агентів була така природна, що шеф СБ погодився піти з радистом на їхню лісову базу поблизу Кального у Зборівському районі Тернопільщини. Розчулений «Усміх», розповідаючи про поневіряння, щиро радів зустрічі з «друзями-боївкарями». Агенти пригостили емісарів вином, медом і — водичкою зі спецпрепаратом «Нептун». За кілька хвилин пролунала умовна фраза («Давайте закуримо»), і обидва «гості» без опору опинилися в наручниках на траві. Це сталося 5 червня 1951 року.
Незабаром «без шуму» взяли решту людей «Усміха». Групу «Кари», з якої вміло вивели цього агента, було ліквідовано. «Грузина» (Охрімовича) не знайшли. Він дійшов до «Лемеша» у вересні 1951-го, зимував у його криївці й остаточно схилив однодумця на бік ЗП УГВР. Охрімовича все-таки затримали, але сталося це пізніше, 6 жовтня 1952 року.
«Четвертий»
З «Усміхом», що перебував під вартою, поводилися зловісно чемно. На перших допитах (а вони відбувалися в Києві і в Москві) його схилили до свідчень про закордонні центри ОУН та організацію співпраці з іноземними розвідками. Це створило передумови для подальшої роботи з ним на конфіденційній основі. У результаті кваліфікованої обробки, агентурний апарат МДБ УРСР поповнився спецагентом «Четвертим». Це одразу відбилося на раціоні «в’язня № 50». Матвієйкові купували якісні харчі. А для «душі» було запропоновано «Краткий курс истории ВКП(б)». Ця книжка в переліку закупленого чомусь значилася після туалетного паперу...
Зрозуміло, що ідейного підгрунтя таємної співпраці бути не могло. Переконаний націоналіст, брата якого комуністи стратили як члена ОУН, а батьків запроторили до Сибіру ще 1940 року, «Четвертий» аж ніяк не симпатизував «ленінській національній політиці в СРСР». На передній план виходив мотив самопорятунку, адже шефові СБ розраховувати на милість влади, щонайменше, було наївно. Проте могли датися взнаки і душевний надлом та певне розчарування в тих людях, які свого часу слугували неофітові ОУН за ідеал «підпільника-революціонера».
Матвієйко почав «співати». Він розповів слідчим чимало пікантних подробиць із життя провідника «Бийлиха», інших соратників (згодом це оприлюднять з пропагандистською метою).
За свідченням «Четвертого», Бандера поставив йому такі завдання: активізувати підпілля на ЗУЗ, налагодити канали зв’язку із Заходом, збирати інформацію про обороноздатність СРСР, розслідувати обставини загибелі Романа Шухевича в березні 1950-го. Крім того, він мав переконати «Лемеша» визнати верховенство 3Ч ОУН, а в разі відмови — усунути останнього й самому очолити рух опору.
Матвієйка поселили під наглядом у конспіративному особняку Львівського управління МДБ. Для відпрацювання завдань і виховної роботи з «Четвертим» спілкувався заступник начальника відділення Управління 2-Н І.Купрієнко. Оперативник володів українською мовою, особисто брав участь у ризикованих оперативно-військових заходах — свого часу навіть зимував у бункерах із ватажками підпілля.
Наприкінці червня 1951 року з участю Матвієйка розпочинається радіогра з англійською розвідкою та 3Ч ОУН (російськомовна назва гри — «Метеор»). Ця масштабна радіогра вважається класичною в історії оперативного мистецтва органів безпеки України. Її основні завдання були масштабні: підпорядкувати «Четвертому» підпілля в регіоні; дезінформувати відомі закордонні структури ОУН; вивести на територію УРСР лідерів та емісарів зарубіжних центрів ОУН; укоренити власну агентуру в СІС та 3Ч ОУН; скомпрометувати перед іноземними розвідками і 3Ч ватажків націоналістичного підпілля на ЗУЗ.
Перед закордоном агентурно-бойові групи (АБГ) ретельно імітували перебування «Усміха» на базах «вірного зверхникові Бийлиху» Львівського КРП. «Діяли» легендовані Яворівський, Дрогобицький, Добромильський надрайонні проводи, Північний окружний провід, лінії кур’єрського зв’язку. У вересні 1951-го розгортається ще одна радіогра («Вызов») з СІС від імені «Дрогобицького КРП ОУН». У березні 1953 року на базі спецвідділення Управління 2-Н для ведення радіоігор створюється 3 відділ 4 Управління МВС УРСР у складі «англійського» й «американського» відділень (19 оперпрацівників, які мали на зв’язку сім спецагентів і 14 агентів).
Лише з 2 липня 1951-го по 18 травня 1952 року в рамках гри «Метеор» від лондонського розвідцентру надійшло 29 радіограм, натомість радіоцентр у Кельні прийняв 32 дезінформаційні передачі від «Усміха». І що характерно: обумовленого слова «борщ» («працюю під контролем МДБ») у текстах не було...
Англійців цікавила насамперед обстановка в підпіллі, його готовність співпрацювати з СІС і ЦРУ, умови закидання нових кур’єрських груп, відомості про Прикарпатський військовий округ, підприємства регіону, можливості придбання джерел інформації в центрах оборонної промисловості СРСР (на зразок міста Горького), тактико-технічні характеристики радянської військової техніки, транспортна інфраструктура тощо.
Для зміцнення довіри до Матвієйка організатори гри з санкції Москви поруч із «дезою» передавали другорядну й зовні правдоподібну інформацію військово-економічного змісту. Формувалася також думка про труднощі підпільної боротьби. Водночас повідомлялися «пункти прийому» нових груп емісарів. Лідерів 3Ч закликали особисто очолити «визвольні змагання в Краї». Для колег-есбістів «Четвертий» надсилав дані про вже знайомі підпіллю форми й методи роботи радянських органів і «контрзаходи СБ» та про гостру потребу перекидання на ЗУЗ досвідчених працівників СБ.
...Щоденний розпорядок «Четвертого» передбачав підготовку радіограм, коригування перебігу гри, навчання за програмою вечірнього відділення теплотехнічного факультету Київського політехнічного інституту, відвідування лекцій товариства «Знання», студіювання праць класиків марксизму-ленінізму, вже згаданого «короткого курсу» й офіціозної «Історії Української РСР». Двічі на місяць для Матвієйка проводились екскурсії на підприємства та в передові колгоспи (щоб «бандватажок» особисто переконався в «докорінних перевагах соціалістичного ладу»), культпоходи в кіно, театр. Окремо рекомендувалося переглянути певні кінострічки, опери «Богдан Хмельницький», «Запорожець за Дунаєм», «Борис Годунов». Усе, звичайно, в супроводі двох оперпрацівників і бригади «зовнішнього спостереження».
Було важко визначити справжній рівень впливу цих виховних заходів на свідомість Матвієйка. Тоді до «Четвертого», за перевіреним усіма спецслужбами рецептом, підвели жінку, тобто агента «Одарку». Її повідомлення свідчили: він не вірить у реабілітацію, співпрацю розглядає як єдиний можливий спосіб вижити, націоналістичних переконань не зрікся. Тим не менш оперативники, які працювали з «Четвертим», демонстрували показні доброзичливість і коректність.
Втеча
І тут стався випадок, який досі із жахом пригадують ветерани органів держбезпеки. Мирон Матвієйко втік! Покарання не забарилося. Розпорядженням міністра держбезпеки С.Ігнатьєва полковник І.Шорубалка був заарештований на 15 діб, ще кількох співробітників, включно з вартовим Латиповим (саме повз нього «Четвертий» вийшов з особняка), заарештували на 20 діб. Група працівників центрального апарату МДБ СРСР розпочала слідство, підсумки якого значною мірою відбило цитоване вище рішення Політбюро ЦК КП(б)У. У цьому рішенні підкреслювалось:«Ответственные работники Министерства государственной безопасности УССР, непосредственно работавшие с ним, забыли, что они имеют дело с крупным государственным преступником, сжились с ним, всячески угождали ему, выдавали крупные денежные вознаграждения, устраивали различные угощения, вечеринки (именины, встреча Нового года), в которых принимали участие заместитель министра Шевченко В. Г., начальник управления 2-Н Шорубалка И. К. и некоторые другие ответственные работники МГБ УССР.
Преступнику преподносились подарки, цветы, вместе с ним за одним столом питались охранявшие его оперработники, играли с ним в волейбол, устраивались выпивки; приобрели ему комплект слесарного инструмента якобы для того, чтобы он мастерил различные безделушки, а на самом деле он мастерил самодельный пистолет и ключ к сейфу с совершенно секретными государственной важности документами. Предоставили ему половину сейфа, в котором он хранил свои деньги, документы и различные вещи (во второй половине сейфа хранились совершенно секретные оперативные документы); преступник не был поставлен в условия, при которых он искупал бы свою вину за совершенные им злодеяния против нашего государства и народа, а охрана его была организована преступно неумело, давая ему возможность бежать в любое время».
Втім, втеча Матвієйка не була тривалою. Спочатку він подався до Янівського цвинтаря, де заночував. Наступного дня намагався розшукати старі явочні квартири, але скрізь його зустрічали незнайомі люди. Він зрозумів, що приречений, оскільки все одно його розшукають. Тоді біля кас попереднього продажу залізничних квитків Матвієйко звернувся до якогось сержанта і запитав, чи не працює той в МДБ. Діставши ствердну відповідь, він заявив, що озброєний і що хоче добровільно здатися. Сержант С.Таранюк відвів його в Управління МДБ, але тут заявили, що треба чекати, бо в них перерва (!) до восьмої години. Сержант оцінив усю складність ситуації і гукнув собі на допомогу перехожого майора. Вони удвох обшукали «Четвертого» і нарешті офіційно передали його емгебістам.
Історія із втечею вийшла на союзний рівень, а Політбюро ЦК КП(б)У роздало причетним до охорони «Четвертого» чекістам «по заслугах». Матвієйка спецрейсом відправили до Москви, де з ним спілкувалися відповідальні працівники МДБ СРСР. До речі, генерал Павло Судоплатов згадує «Усміха» у своїх мемуарах.
До України «Четвертий» (потім він став «Весняним») повернувся у квітні 1953-го. Тепер уже тиск на нього був здійснений фронтально, і він почав-таки грати за тими правилами, які йому запропонували. З 1960 року Матвієйка залучили до активних пропагандистських заходів: влаштовували прес-конференції, публікації в газеті «За повернення на Батьківщину», у галицькій пресі, виступи в навчальних закладах, трудових колективах (до речі, у 1960—1961 роках змушені були виступити з «викриттями» свого минулого понад 200 активних учасників ОУНівського підпілля). Побачили світ кілька його брошур (зокрема «Чорні справи ЗЧ ОУН». К., 1962), у яких колишній шеф СБ «таврував» діяння цієї структури.
Годі й казати про конфуз, який пережили тоді 3Ч та СІС! Під тиском нищівної критики в закордонній пресі «полетів» з посади і наступник «Усміха» І.Кашуба. Така вже була у Матвієйка «руйнівна» вдача...
Замість епілогу
Нам залишається додати до сказаного лише кілька штрихів. Насамперед, несправедливо буде не згадати про долю Василя Охрімовича. Він також після арешту погодився на співпрацю з МДБ. «Виховували» його за приблизно тією ж методою, що й Матвієйка. Однак «Грузин» виявився міцним горішком. Його також водили в оперний театр, і одного разу під час антракту опери «Богдан Хмельницький» він заходився пояснювати оперативному працівникові, який його супроводжував, що возз’єднання України з Росією фактично не було. Та й взагалі історичної правди в цій опері немає. Пояснення були настільки експресивні, що зібрався чималий гурт слухачів і довелось терміново виводити темпераментного «Грузина» з театру.
Звісна річ, його долю визначили не ідейні переконання. У липні 1953-го перехоплено «грипс» (послання) «Лемеша» крайовому провідникові «Орлану» (В.Галасі, якого захопили 11 липня того самого року). «Леміш» повідомляв, що «Грузин» веде гру не від власного імені, але автор послання поки що її підтримуватиме. Після засудження в грудні 1953-го Л.Берії факт затримання Охрімовича набув розголосу. Оскільки сам він неодноразово ухилявся від виконання завдань органів держбезпеки, з санкції ЦК КПРС гру з американською розвідкою («Ловушка») було припинено. Військовий трибунал КВО 23 березня 1954 року засудив емісара до найвищої кари. Українське радіо 19 травня повідомило про виконання вироку.
А радіогра «Метеор» тривала. З 1955 року вже Італія, союзниця Англії по НАТО, готувала в римській розвідшколі емісарів ОУН. На той час було знешкоджено кілька закинутих груп (частина з них на території Польщі та Чехословаччини). Степан Бандера, як і раніше, довіряв «Усміху» і на підставні пункти надсилав йому пошту.
У бункері Іванцевицького лісу Одеського району Львівщини 23 травня 1954 року АБГ захопила «полковника Коваля» — Василя Кука. Це був останній із членів Центрального Проводу ОУН в Україні. Фактично підпілля припинило існування, за винятком окремих озброєних нелегалів. Ставало політично невигідно імітувати перед закордоном наявність руху опору ОУН в Україні. Тому в жовтні 1960 року гру «Метеор» припинили. Тільки з 1951-го по 1954 рік органи держбезпеки захопили чотири кур’єрські групи (вісім осіб), ліквідували 33 агенти СІС і ЦРУ (10 з них убито); здобули трофеї — 10 радіостанцій, зброю, цінні оперативні документи. П’ять емісарів використали в оперативних іграх.
Матвієйка за допомогу у ліквідації націоналістичного підпілля 19 червня 1958 року спеціальним Указом Президії Верховної Ради СРСР було помилувано і звільнено від кримінальної відповідальності. Після бурхливих подій, пов’язаних із тавруванням «ворогів-націоналістів», він захопився археологією і творчістю художника Мурашка, облаштував особисте життя. У Києві йому дали однокімнатну квартиру. Однак доживав свій вік «мальтійський сокіл» не в столиці, а на Волині, у близькій його душі сільській місцевості. Згодом він переїхав на Львівщину, де і помер у селі Павлові Радехівського району 10 травня 1984 року.
Через сім років буде проголошено незалежність України. Цікаво, як би він прокоментував цю подію...
Підтримати
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google