Made in Ukraine. Для внутрішнього користування

На тему жорсткого насадження української мови у східних регіонах країни не писав тільки ледачий. І засуджували, і підтримували, і просто аналізували якісь цифри, суми і прецеденти, так і не доходячи якогось чіткого висновку. В ідеї превентивної популяризації державної мови на сході країни, зокрема в Запоріжжі, — величезна армія противників. Воно й зрозуміло: силою не бути милою. Єдиний висновок, до якого дедалі частіше схиляються задіяні в процесі грамотні люди, такий: необхідно робити ексклюзивний український культурний продукт. Чудово, коли гарні газети, фільми й телепрограми доступні обома мовами — вибирай собі потрібну. Ми з сином, приміром, страшенно любимо український переклад «Симпсонів». Але суто український продукт — дещо інше, на ньому лежить особлива відповідальна місія. Ми з братом раніше любили українських «Тореадорів з Васюківки»; а тепер, надибуючи на прилавках російський переклад дитячого бестселера, я відчуваю ревнощі, мені здається, що мене обдурили! Ні, той український продукт, про який ідеться, має бути недоступним для споживання в перекладі і, крім усього іншого, повинен не просто використовувати українську як мову оповіді, а й бути побудованим на українській сутності, менталітеті, своєрідному українському гуморі, на культурі цієї землі. І на історії — хоча якщо в плані історичного просвітництва помітні бодай якісь кроки, то сучасна українська дійсність залишається майже незайманою.

Спроби створити справді український продукт зрідка — о диво! — робляться не тільки в Києві, а й у провінції, що, на мій погляд, значно складніше через певну містечковість та інертність середовища, а тому — й значно почесніше. Проте більшість починань, на жаль, закінчується для їхніх авторів розчаруванням: «піпл не хаває», а отже, немає рентабельності, немає ресурсів для продовження проектів. У цій ситуації, здавалося б, руку ентузіастам має простягнути сам уряд, покликаний популяризувати і навіть якоюсь мірою насаджувати державну ідеологію. Ба ні, жодної підтримки культурним революціонерам не надають, попри їхні численні прохання і навіть вимогу.

Збираючи матеріал для цієї статті, я була вражена ще одним відкриттям: виявилося, що прийшлі — представники так званих національних меншин України, яких і закон захищає в мовному та культурному плані, — частенько виявляють стосовно української культури і української мови більший інтерес та ентузіазм, ніж самі українці! Певне, відчуваючи свою інакшість, ефемерний статус гостя, вони прагнуть засвідчити повагу до землі, на якій живуть, зрозуміти й прийняти те середовище, в якому опинилися. А може, їхній інтерес просто більш помітний — продемонструвати таку свою позицію їм у певному сенсі вигідно.

В очікуванні Годо

Художній керівник театру-лабораторії Vie Віктор Попов — сам людина іншої культури. Він приїхав до Запоріжжя 1981 року і майже відразу вжахнувся українським провінційним театром, котрий різко контрастував зі звичним Вікторові рівнем, і тому років десять подібних закладів просто не відвідував. Доля склалася так, що він і сам став режисером, керівником театру. Перше, що зробив, — здійснив постановки «Серцю сниться Різдво» із музикою Лисенка та «Ніч, чарівна ніч» за Гоголем, засновані на українській містиці, легендах і традиціях. Як і чимало не українців, котрі оселилися в цих краях, він виявив цікавість до культури нової батьківщини значно більшу, ніж її виявляють чимало корінних запоріжців. Ревності «москаля» не зрозуміли, зробити вистави цілісними, самобутніми не дали, а тому сьогодні Віктор зараховує ці проекти до провальних, хоча вони йдуть донині.

2000 року до рук тоді вже художнього керівника сучасного театру Vie потрапили українські вірші місцевої журналістки Олени Піддубної, котрі «підказали» ідею дуже цікавої фольк­лорної постановки. Почали шукати відповідний літературний матеріал, поступово скелет ідеї обростав плоттю фактури. В основу постановки було покладено схему «Пори року»: зима, весна, літо, осінь на священному острові Хортиця. Легенди і міфи — наприклад, про вовкулаків, про захований на острові скарб, що його охороняє привид запорожця, перемежовувалися старовинними народними піснями, котрих співають, коли українець народжується і коли він умирає, коли сватається і коли чекає вже свого нащадка. «Замріяна Хортиця» була унікальною, насиченою, напрочуд атмосферною постановкою, — згадує колишній актор театру Владислав Лебедєв. — Грали в ній російські актори, але вони зуміли чудово передати український дух».

Постановка йшла протягом семи років — з 2000-го по 2007-й.
І все ж Віктор Попов теж вважає її неуспішною. «У мене були великі надії на цю виставу. Думав, на неї ходитиме молодь, школярі, але мої очікування не виправдалися — у Запоріжжі постановка не була затребувана, — сумує він. — Я досі вражений цим. Для мене дивно, що школи, начебто покликані виховувати культуру в дітях, не скористалися цією можливістю. Перемогти цю інертну структуру мені, певне, не дано». В його голосі справді вчувається не лише гірке розчарування, а й щире здивування. Він упевнений, що популяризувати культуру і мову потрібно правильно, і просто обурений надзвичайно низькою якістю кінодубляжу й телевізійного титрування, в яких переклад часто-густо не тільки не відповідає первісному текстові, а є просто безграмотним.

«Тут має з’явитися сучасний український театр. Але, крім вистав Андрія Жолдака, хоч як би до нього ставилися, нічого в цьому сенсі так і не відбувається. А тим часом народ треба виховувати. Потрібно мати мужність, щоб повстати проти смаків публіки, зараженої пристрастю до серіалів. Я не хочу працювати для простої публіки — я просто не знаю, хто це. Якщо відповіді так і не буде, розмови взагалі може не вийти». Та все ж, відчуваючи, як кожна по-справжньому творча людина, свою особливу місію, Віктор Васильович не зупиняється під тягарем невдач. Він готує новий експеримент — двомовну адаптацію п’єси Тітле «Повернення Годо», в якій головні герої, росіянин і українець, розмовляють кожен своєю рідною мовою.

«Просто» про складне

2007 року на насиченому, але одноманітному, гомогенному ринку ЗМІ Запоріжжя з’явилося несподіване, унікальне україномовне видання — газета «Просто». Ні, тут, звісно, й до того видавали газети українською. Але «Просто» не тільки розмовляла з читачами українською, вона була українською за духом, за суттю. Якісні тексти, як історичні, так і на сучасну тематику; гарна правильна мова, яка захоплювала навіть мене, росіянку за національністю; яскравий, але стриманий європейський дизайн і верстка — ч/б, жодного кольору й глянцю, без яких не обходиться сьогодні кожне нове видання. До речі, один досвідчений видавець пояснив мені, звідки в цього гламуру ноги ростуть: нинішній рекламодавець поки що недостатньо освічений, він платитиме скоріше газеті «гарній і з блискітками», ніж орієнтуватиметься на нормальні критерії, а саме на точність і «скупченість» обраної аудиторії, потенційний резонанс від актуальних матеріалів, якість текстів та ілюстрацій. Так-от, газета «Просто» ризикнула обійтися без «люрексу» і зробила ставку на якість і самобутність. Результат сумний: нещодавно газета припинила своє існування, хоча її інтернет-версія поки що підтримується.

Та сайт сайтом, а особисто мені цієї газети бракує. Прикро, що я більше не можу купити й прочитати її. Як і для багатьох інших, газета для мене — паперовий виріб, який можна почитати перед сном. «Просто» писала про цікаві речі, цікавих людей, її позиція була чітко націоналістичною, але аж ніяк не нацистською. «Слово «націоналізм» у нас перекрутили, наповнюють його переважно агресивним смислом, а воно означає всього лише любов до своєї нації і батьківщини», — каже головний редактор газети Тарас Василенко. У виданні публікувалося безліч матеріалів з історії краю, причому подавалося все в оригінальному, глибокому ключі на противагу «козацькій легенді», яка в цих краях давно замінила собою справжню історію. Так, Хортицю визнали дивом, і до неї завжди виявляли показово-зворушливе ставлення. Ну то й що? «Історія і культура Запоріжжя і Хортиці як серця міста, — каже Тарас, — штучно збіднюється! Це ж не тільки козаки! Це і багатюща історія аріїв, і численні мовні й поняттєві перегуки із санскритом, і історія одного з найпотужніших осередків УПА. І культура наша — це не тільки козацькі марші, а й мистецтво характерників, вражаючий багатоголосний та горловий спів. А подивіться, що зараз на Хортиці коїться: за незрозуміло ким вигаданим маршрутом прокладено «Тарасову стежку», встановлено скульптурне яйце, гідне авторства Церетелі, з гаслом «Козацькому роду нема переводу». А тим часом на Хортиці чудеса відбуваються, там енергетичний розлам проходить, шамани з усього світу збираються».

Для творців газети не було дивним, що багато людей відреагували на ідею негативно — Запоріжжя все ж таки, не Він­ниця якась. «Ми бандерівської газети не братимемо!» — заявляли деякі розповсюджувачі. Теле­фонували пенсіонери, ветерани, проклинали, лаяли на всі заставки. Хоча половина з них навіть не знає, хто такий цей Бандера.

«Але якраз стариків я зрозуміти можу, — каже Тарас, — вони сформувалися за системи, їм уже багато чого з нової реальності не зрозуміти, тому їхня позиція мене не ображає. Просто шкода їх, що опинилися на узбіччі життя. А от молодих людей, котрі нічого не знають і, головне, не хочуть знати, мені не зрозуміти. Ви ж живете на древній землі, вам пишатися б цим! Але народ у нас темний, його треба просвіщати, от ми й намагалися це робити. Чому народ, маючи під носом диво, якесь «Криве дзеркало» дивиться? Тому що він не знає, що буває краще. І ми хотіли це «краще» показати. Але в нас склалося враження, що нам навмисно не дають цього робити. Адже від знання виникають незручні для когось запитання. А темним народом значно легше управляти». Тарас зауважує, що нащадки вихідців зі старих татарських, болгарських, німецьких поселень, яких багато в Запорізькій області, просто приїжджі люди іноді виявляли значно більший інтерес до газети, ніж місцеві українці. Хоча які українці в Запоріжжі — знаменитий Дніпробуд свого часу сплутав усі етнографічні карти...

Тижневик «Просто» навіть зробив власним коштом передплату на квартал для всіх сільських бібліотек, сільських учителів, які викладають історію України, українознавство, — загалом півтори тисячі примірників. Але спливли три місяці, і ніхто з цих людей та організацій не передплатив газети — уже за свої гроші. До речі, коштувало це зовсім недорого...

Чому проект не підтримала державна або місцева влада, котра приділяє пропаганді патріотизму так багато уваги й виділяє на це серйозні кошти, — незрозуміло. «Ми куди тільки не зверталися по підтримку, — розповідає Тарас. — Нам потрібно було всього тисяч 170 гривень на рік, не такі вже й великі гроші. Але нас вислуховували й казали: так, ідея, звісно, цікава, але... під ким ви? Ніяк не могли повірити, що ми самі по собі. Багато місцевих чиновників і бізнесменів обіцяли підтримку, але так і не надали її, посилаючись на складну політичну ситуацію. Ми зверталися до міністерств культури та освіти України, котрі, як здається, мали бути зацікавлені в таких продуктах. Жодної реакції. Ми претендували на гранти, але в неофіційних бесідах нам казали: усі гранти заздалегідь розподіляють між своїми людьми і дають за відкоти».

Проте здаватися Тарас і його однодумці не збираються. «Чекати, як дехто пропонує, доки з нинішніх дітей виростуть україноорієнтовані, культурні, патріотичні люди, безглуздо: самі по собі вони такими не виростуть, їх треба виховувати. Якщо вже ми обрали цю професію — ми повинні формувати громадську думку, хай як складно це буде».

Хихоньки та хахоньки

Нещодавно в Запоріжжі завершився ювілейний, десятий, фестиваль СТЕМів «Студентські жарти-2008». Спілкуючись із членами журі — колишнім «Хо­хлом» із «Маски-шоу» Володи­миром Комаровим, автором і душею «Шоу Довгоносиків» і «Ма­маду» Віктором Андрієнком, сценаристом і капітаном команди КВК «Харківські менти» Олек­сандром Пугачовим, знаменитим російським комедійним актором Ігорем Письменним, який багато працює в Україні, я з подивом виявила, що мовне питання їх страшенно хвилює! «Ми з Васи­лем Гендасом з 96-го року працювали корпоративки лише українсь­кою мовою, — згадує Віктор Андрієнко. — І ніхто не ставив запитань, що й чому. А тепер одні вимагають виступати тільки українською, інші — лише російською! І мені це не подобається. А взагалі я вважаю, що українська мова — найгарніша: вона м’яка, романтична, і їй від природи притаманний гумор. Але в нас має бути гарна, правильна державна мова, а не мова якогось села на Заході». Володимир Комаров узагалі з прикрістю зізнається, що тільки зараз починає пізнавати українську культуру, — адже майже все життя прожив за «соцреалізму». Але він упевнений, що цю культуру просто-таки необхідно виховувати. «І найважливіші люди в цьому — працівники мистецтва, журналісти та педагоги, — вважає він. — Потрібно виховувати нове покоління з правильними мізками, інакше нічого не буде. А це зараз дуже складно робити: у дітей немає вибору, у них є лише те, що показують по телевізору».

Олександр Пугачов, російськомовна людина, демонструє непогане знання української мови і не самовідгороджується від української культури та гумору: «Поставлю таке запитання: чи можете ви з ходу розповісти бодай один анекдот українською? Так отож. Тобто гумор має живитися й проявлятися в народній творчості. Але скільки ми одне з одним жартуємо українською? Анекдоти про москалів доходять до нас у невеличкій кількості з Західного регіону — тут їх не чути. Москальські стосунки не популярні, а на інші теми ми жартуємо російською. Звідси бачимо, що українська культура, як і український гумор, перебувають десь на дальньому полі».

У запалі Олександр видає свій секретний спосіб популяризувати українську мову та культуру через гумор: «Відкрию вам таємницю: от зараз приїхав Ігор Письменний, тривають переговори, і вже найближчим часом почнуться зйомки скетч-шоу, 30 серій якого вже готові саме українською мовою. Ми спробуємо це робити, ми хочемо поширювати українські жарти!». Олександр зізнається, що для створення ексклюзивного українського гумористичного продукту йому довелося подолати певні труднощі. Наприклад, довелося «перезапустити» свій мозок: він чудово знає українську, але думає по-російськи, тому писати сценарій українською було складно. Проте він упевнений, що обраний ним метод — максимально ефективний для популяризації української мови. «Це треба робити розумно, — хвилюється гуморист, — а не так, як це робиться в нашій країні! Ви дайте гідний продукт українською, це буде значно ефективніше! Жорстке нав’язування, яке сьогодні відбувається, у деяких регіонах спрацьовує як фактор відторгнення. Зараз ми, одесит і харків’янин, розмовляючи в Запоріжжі, розуміємо, про що говоримо. А десь у Вінниці — ні. А в Києві намагаються вдавати, що не розуміють, там навіть не хочуть знати, про що ми говоримо».

Але його соратник Віктор Андрієнко категорично проти оригінального проекту! «Я зараз воюю із Сашком Пугачовим з приводу його нового скетч-шоу, — зізнається він. — Я пропоную йому дочекатися моменту, коли ми зможемо собі це дозволити. Завтра знімуть мера Києва — і навіщо був той жарт про нього?». Віктор — прибічник очікування правильних рішень від політиків: «Людина, котра вкладає в культуру, повинна мати пільги з податків!». Піднімати культуру «знизу» він вважає неможливим, звідси й неприйняття скетч-шоу Пугачова. «Коли в людини немає домівки, їй начхати на культуру, вона думає, де їй попоїсти, як вижити», — каже він. Ураховуючи, що Андрієнко сьогодні — практично гуру українського гумору і його думка є надзвичайно важливою, а також те, що він мав виступати співавтором проекту, незрозуміло, чи втілиться в життя шляхетна ідея колишнього члена КВК...

Чи реальним є шлях створення ексклюзивного українського культурного продукту, якщо до цього часу першовідкривачів спіткали невдачі й розчарування? Відповідь дають вони самі: скаржаться, ремствують, обурюються, але тут-таки із запалом говорять про нові ідеї і знову повторюють, що мусять це робити! Бо якщо не ми — то хто ж?