ЛЮТИЙ. ШМІДТ

У своїй новій книзі колишній федеральний канцлер Німеччини Гельмут Шмідт говорить про «російське культурне коло», до якого зараховує Росію, Білорусь та Україну. І пропонує народам цього культурного кола спочатку з’ясувати стосунки між собою. А вже потім думати про свою інтеграцію до Європи, приєднання до Європейського союзу.

Багато наших політиків, дипломатів, просто тих, хто завжди вважав Україну невід’ємною частиною Європи, поза всякими сумнівами, такий висновок можуть розцінити як особисту образу. Однак Гельмут Шмідт, один з небагатьох у наші часи політиків-інтелектуалів, і не думає нікого ображати. Ми могли б образитись, якби такий висновок прозвучав 1991 року. Та в нас було аж 10 років, щоб довести, до якого «культурного кола» — у широкому значенні цього слова — ми належимо. Європейського чи російського. І що ми довели?

Наша еліта і досі набагато комфортніше почувається в товаристві російських колег, ніж західних політиків. Наша політична культура — якщо взагалі можна про щось таке говорити — вторинна саме щодо російської, а не щодо європейської. Наші економічні реформи не дотягнули навіть до російського рівня, не кажучи вже про європейський. Наша журналістика йде шляхом бульварної російської, а не бульварної європейської — про якісну, серйозну пресу я вже не кажу, вона в нас репрезентована виданнями, які можна перерахувати на пальцях однієї руки, отже, як явища її не існує. В усіх принципових політичних питаннях ми майже завжди були на боці Росії, а не Заходу, — звісно, ми давали зрозуміти Заходу, що якби він нас краще підтримував, ми б йому за це відплатили... Що тільки збільшувало підозри щодо нашої приналежності до російського культурного кола — адже росіяни завжди вели переговори саме цією мовою — і в прямому, і в переносному значенні слова. Врешті-решт, наше населення залишається неймовірно схожим на російське своїм менталітетом, своєю системою вартостей. Хай це не російське, а радянське, світові цього не пояснити.

Минуло 10 років, і Європа зробила свій висновок, такий важкий для нас і такий очевидний для наших східних сусідів. Прагматики просто почали дивитися в інший бік. Романтики від політики — такі, як її ветеран Шмідт, — почали шукати коріння в історії — і знайшли. Перша російська держава Київська Русь, місія російської церкви, своєрідність політичного устрою... Все це пояснювали таким чином тисячі разів — і завжди не помилялися. Я й гадки не маю полемізувати із Гельмутом Шмідтом, я тільки запитую: а чи могло бути інакше?

І усвідомлюю — звісно, так. Якби в нас відбулися справжні економічні реформи, якби до влади в Україні прийшов не другий неполоханий ешелон старої номенклатури, а справді нові люди з європейським мисленням, якби ми зараз жили бодай на польському чи угорському рівні, а рухалися вперед із балтійською наполегливістю, якби наша еліта усвідомлювала, що має витягти народ з рідної багнюки не за його, а за своє власне волосся... що б тоді писав Гельмут Шмідт?

Що ми є невід’ємною частиною Європи. Що перша українська держава Київська Русь своїм устроєм нагадує йому Священну Римську імперію. Що козацька вольниця була однією з перших військових демократій Європи. Що частина нинішніх українських земель була колись у складі імперії Габсбургів, що позначилося і на їхньому теперішньому культурному та політичному розвиткові. Не забуваймо і про вплив на ці землі Ватикану, і про героїчний національно-визвольний рух українців під час Першої та Другої світових війн: у Німеччині, як ніде в Європі, завжди усвідомлювали важливість цього руху для майбутнього Європейського континенту... Адже Шмідт говорить, що три балтійські держави належать до європейської культури. І навіть не намагається довести цей висновок, очевидно, для всіх на старому континенті зрозумілий.

У балтійських народів було 20 років після Першої світової війни, щоб довести свою належність до Європи. І десять років після відновлення незалежності після краху Радянського Союзу. Обидва рази вони свій іспит складали — не на вищий бал, ні, однак складали. У нас після Першої світової війни було всього два-три роки, та й ті минули у війнах. Тому, коли ми запевняли, що якби не більшовицька навала, ми вже були б європейською країною, нам вірили авансом. Можна сказати, що ми також склали той, перший іспит — заочно. Тому, коли Україна знову з’явилася на карті, європейці стали чекати, що ми виправдаємо наші власні сподівання. І коли з’ясувалося, що на іспиту ми не тягнемо, відібрали його попереднє, заочне складання. Репутація України поневоленої у світі була краща, ніж України незалежної. Тому що на майбутнє тієї України сподівалися, в нього вірили. А ця Україна — просто ми — мала просто жити не минулим, а майбутнім і змінюватись на очах. Не вийшло. Тоді наші сусіди почали змінювати своє уявлення про нас, щоб усе було логічно. Старий німецький політик просто пояснив факти, які йому запропонувало життя. Були б інші факти — було б інше пояснення.

Звісно, тільки у наших східних сусідів нічого стосовно нас не змінилося. Вони здогадувались, у якому ми культурному колі, і те, що ми ні на що інше не здатні, говорили нам в очі. Дарма що це їхньою політичною мовою називається — єдність, усі мають бути разом, як це слов’ян можна розділити кордоном, «вы такие же, как и мы», — ми зажди їх добре розуміли. І заперечувати їм також можна тільки із фактами в руках — а з якими? Отож не вийшло в нас стати європейською країною, станемо провінцією російського кола...

Звичайно, якщо знайдемо в собі сили все змінити, сусіди відразу ж забудуть свої теперішні оцінки. На Заході почнуть згадувати про давні традиції української демократії, на Сході дивуватися, що українці мало відпочивають, занадто багато працюють, «нет сердечности, одни деньги», не такі, як ми, хоча й слов’яни... Ось тільки чи знайдемо в собі сили?