Лютий. Ніязов

В майбутньому про таланти Туркменбаші будуть складати легенди. Він може дозволити собі все, що завгодно, — а його вітатимуть із днем народження, змагатимуться, яка делегація привезе кращий подарунок, який президент зателефонує першим. І це при тому, що практично всі навколо відчувають до Сапармурата Ніязова майже неприховану антипатію. Я не бачив ще людини — маю на увазі, серед тих, хто із Туркменбаші на короткій нозі, — хто б схвально про нього відгукнувся. Але настрій моїх співрозмовників відразу змінюється, коли наступає момент телефонної розмови з Ашгабатом. Вони відразу стають щирими і доброзичливими. Вони відразу його люблять. Тепле почуття не зменшується навіть тоді, коли телефонна розмова стає напруженою. Бо завжди існує сподівання, що з Ніязовим вдасться домовитись, що він ось-ось підпише щось вигідне для інших і невигідне для себе. Коли нічого такого не відбувається, доброзичливість змінюється роздратуванням, а роздратування — сподіванням, що наступного разу все може вийти...

От цікаво, Ніязов і справді справляє враження людини, яку можна ошукати? Або людини, з якою можна про щось надовго домовитись? А якщо ні, то звідки ж всі ці марні сподівання, всі ці безкінечні подорожі до Ашгабата, всі ці подарунки звідусюди? Адже абсолютно очевидно, що Ніязов зробить так, як йому вигідно на даний момент. І ніяк інакше.

Уявляю собі, яке задоволення він отримує, коли чує про наближення до Ашгабата літака із черговим гостем і подарунком. Людина, яка мандрує тільки в особливих випадках, яка дозволяла собі не з’являтися навіть в теплому колі друзів на самітах СНД, завжди може сподіватися на те, що хтось до неї прибуде, хтось буде використаний для чергової телевізійної вистави. А Сапармурат Атаєвич — природжений актор. Таких прочуханів гостям перед телекамерами не дозволяє собі жодний з політиків сучасного світу. Навіть професійні революціонери усміхаються в об’єктиви і тиснуть руки ідеологічним противникам. А колишній інспектор ЦК КПРС спокійно примружується і запитує: де гроші? А оператор вже схоплює розгублені очі чергового візитера, який так не звик до телевізійної зйомки східного базару, що відразу починає виглядати якимсь пройдисвітом. А господар — мудрим і спокійним захисником державних інтересів. Що й варто було довести.

Взаємини із Ніязовим — яскрава ілюстрація того, що безплатний сир буває тільки у мишоловці. Туркменська мишоловка може закритися в будь-який момент і продовжує функціонувати тільки тому, що Туркменбаші добре знає пострадянські правила гри. До того ж йому приємно виглядати останньою надією своїх гостей і одночасно влаштовувати їм « проробку» у кращих радянських традиціях.

Для того, щоб не залежати від примх Ніязова, йому просто слід платити — стільки, скільки коштує те, чим він володіє. Президент Туркменії виглядає саудівським принцом пострадянського простору не тому, що в нього дуже багато газу, а тому, що він реалізує його по дивовижних схемах, іноді навіть йому самому незрозумілих. Можливо, завдяки цим схемам в Ашгабаті отримують менше, проте Ніязов залишається серйозним політиком, людиною, що потрібна всім. І це приносить йому не менше задоволення, ніж гроші...