ЛЮТИЙ. МОНЕ

Персональна виставка Клода Моне у Пушкінському музеї... Щодня довжелезні черги, однак черги досить доброзичливі, без агресії, властивої радянським чергам. Колись саме в такому чеканні ми відпочивали від безсоромності і беззмістовності черги до мавзолею Леніна або від істерії черги за ковбасою... Тепер, це, здається, остання черга, що залишилася, — справді наша величезна перемога над цивілізацією колективного чекання... Втім, не можу назвати себе патріотом музейної черги. Досить кепсько почуваюся в галереях живопису, де в одному залі інколи десятки картин різних майстрів і десятки екскурсантів, які прогулюються за каталогами. Це все одно що симфонічний концерт, під час якого оркестри одночасно гратимуть кілька творів, а десь збоку сцени піаніст намагатиметься виконати власне соло... Як на мене, живопис — процес інтимний, і мали б створюватися музеї однієї картини. Чи, принаймні, одного живописця. Так важко отримати враження від твору, однак є можливість уявити собі особистість... За все життя чомусь я запам’ятав найбільше три такі персональні виставки, абсолютно незрівнянні — литовської художниці Марії-Терези Рожанскайте у Вільнюсі, офортів Гойї у мадридському музеї Прадо та Карла Брюллова в Російському музеї у Петербурзі. Картини Рожанскайте, можливо, були насамперед моїм величезним дитячим враженням тому, що це був нерадянський живопис, перемога людини над епохою. Героями цих картин були не люди, а ляльки — цілий світ мертвих, а проте живих ляльок. Гойя в Мадриді — це, швидше, книжкове враження, збіг очікуваного з побаченим. Я так багато читав про ці офорти у Фейхтвангера та інших біографів Гойї, що чекав цього чорного залу із білими прямокутниками кошмарів. І нарешті, парадна виставка Брюллова чомусь запам’яталася мені невтомним пошуком. Пошуком знаменитого портрета Жуковського, завдяки якому викупили Шевченка. Для мене це була навіть не картина, а якась сакральна річ. І не можна сказати, що я того портрета не бачив, — звичайно ж, бачив у Києві. Однак мені чомусь неймовірно закортіло побачити його саме тут, зараз, поруч з «Останнім днем Помпеї», іншими велеречивими роботами Брюллова, бо насправді це була та петербурзька атмосфера, в якій виховувався справжній Шевченко — не гнівний стилізований кобзар з дерев’яних тарілок, а петербурзький інтелігент, жадібний до розвитку і нових вражень, здатний до переосмислення і власного минулого, і майбутнього свого народу... Однак портрета не було. Ввечері я поїхав у Таллінн...