ЛЮТИЙ. МІНСЬК

Коли я був у Бєларусі кілька років тому — це був розквіт симпатій до Лукашенка. Люди тепло відгукувалися як про свого президента, так і про Росію, з якою він збирався об’єднуватися... Логіка цих симпатій не виглядала якоюсь романтичною. Якщо в Москві люди могли щось говорити про відновлення великої держави і про слов’янське братерство, в Мінську все було більш конкретним і простим. Росія — велика держава, ми — маленька. У них є газ і нафта, у нас — немає. Вони нам допоможуть, а ми забезпечимо їх тракторами... Тому наш президент має рацію, коли бажає об’єднатися з росіянами...

Минулого року «голос вулиці» виглядав вже дещо інакше. Симпатій до Лукашенка я не відчув. Симпатії до Росії, втім, залишалися, хоча і зберігся «господарський» характер цих симпатій... Ось запровадять у нас російський рубль, будемо жити, як в Росії — говорили мої випадкові й невипадкові співрозмовники. Всі мої зауваження щодо того, що Росія навряд чи погодиться запроваджувати свою валюту на білоруських умовах, із двома емісійними центрами й величезним кредитом, сприймалися із здивуванням: адже ми — свої. Які можуть бути проблеми?

Виявилося, втім, що проблеми можуть бути. А тепер над російсько-білоруськими взаєминами вдарив дзвін припинення постачання газу. Я, звичайно, не збираюсь обмірковувати економічній аспект цієї ситуації. Є очевидним, що Москва не може радіти з приводу внутрішньої ціни на газ, який постачається в іншу країну. І є нормальним, що Мінськ не бажає віддавати сусіду свою газову компанію за безцінь. Адже красиві слова про братерство й інтеграцію — це одне, а реальні економічні інтереси — щось зовсім інше. Проте я пропоную подивитися на ситуацію очима звичайного білоруса — того, хто голосував за Лукашенка як за інтегратора, того, хто звик вважати, що Бєларусь — це «майже» Росія. Або без п’яти хвилин Росія. І раптом виявляється, що сусідня братерська країна готова його, відданого білоруса, заморозити тільки за якісь там нещасні ціни і енергокомпанії. З психологічної точки зору цю ситуацію можна порівняти хіба що з Тузлою. Це і є така собі «білоруська Тузла». Бо Москва знову доводить населенню, яке вважає себе «майже своїм», що воно — чуже. Я навіть не буду стверджувати, що ставлення такого населення до Росії істотно змінюється після таких уроків. Воно продовжує в масі своїй симпатизувати сусідній країні, тільки вже розуміє — «там» його своїм не вважають. І взагалі — з’являються поняття «там» і «тут». «Там» у них, може, й краще. Але ми живемо «тут»...

Чи переслідує Росія мету довести цю свою відчуженість українцям і білорусам? Звичайно ж, ні. Мета — зовсім інакша. Продемонструвати, хто є господарем на пострадянському просторі, до кого варто прислухатися, кому не слід суперечити... А те, що результати таких дій виявляються фатальними для сприйняття Росії та її справжніх позицій у сусідніх країнах, — також передбачуване. Але російська політична еліта бажає сприймати життя таким, яким його демонструють у випусках новин державного телебачення. Бо саме таке життя дозволяє приймати прості тактичні рішення, не замислюючись про їхні стратегічні наслідки...