ЛЮТИЙ. ЛУМУМБА

Бельгійський уряд офіційно вибачився за участь спеціальних служб і керівників країни у вбивстві першого прем’єр-міністра незалежного Конго Патріса Лумумби. Цю новину практично проігнорувала наша преса, та й не дивно. В радянські роки Лумумба з африканського політика був у нас перетворений на пропагандистський міф, щось на зразок нового Чапаєва або Павлика Морозова... Цікавитись перипетіями розвитку цього міфу якось недоречно, тим більше що в будь-якій нашій книжці про Лумумбу можна прочитати, що його вбили імперіалісти. Та й годі...

А проте ми пропускаємо подію справді історичну. Звичайно, ми живемо в епоху вибачень і починаємо до них звикати. Однак тут інше. Можливо, я скажу щось недоречне, але мені здається, що перед євреями вибачатися якось легше, ніж перед африканцями. Ми завжди були невід’ємною частиною того світу, який нас знищував. Не випадково ж книжка польського публіциста Яна Гросса про горезвісний погром у містечку Єдвабне називалася «Сусіди»... Коли я нещодавно запитував Леоніда Кравчука, чим він керувався, коли вибачався у Бабиному Яру 1991 року, Леонід Макарович згадав про дитячі враження від знищення єврейського населення своїх рідних місць... Тобто це було дуже особистим. Для Віллі Брандта, Кравчука, Кваснєвського це були вибачення своїх перед своїми. Перед сусідами.

Вибачення перед африканцями — це звернення до чужих. Відділених від благополучної Бельгії, від Європи, від нашої цивілізації сторіччями колонізації, глухим муром відмінностей та забобонів. Чужі й далекі — і що нам до вбивства їхнього чергового князька? По смерті Лумумби з нього зробили міф. В СРСР оголосили мало не комуністом, на Заході — радянським агентом. Тим часом правда полягає в тому, що Бельгія, як і інші колоніальні держави, не поспішала залишати колишнє бельгійське Конго. Провина Лумумби полягала тільки в тому, що він ставився до власної країни так, як політики в Брюсселі ставилися до Бельгії. Саме з таким ставленням важко було погодитися. І щоб це змінити, були застосовані такі прийоми політичної боротьби, які ніколи б у житті не стали можливими в Європі. Однак Африка — що таке Африка? І чи варто церемонитися з дикунами?

Тепер, через 40 років після трагедії, можна звинувачувати африканців у нездатності до побудови цивілізованої держави. Однак саме втручання колишньої метрополії у розбудову незалежного Конго — одна з причин того, що Лумумба досі залишається першим і останнім прем’єр-міністром країни, обраним у результаті вільних виборів. Корумпований і скомпрометований диктатор, звичайно ж, влаштовує більше, ніж легітимний лідер, — з ним можна домовитись, поділитись, він завжди дбає про себе, про сім’ю, про клан... Про країну навряд чи...

Для того, щоб усвідомити все це, бельгійському суспільству знадобилося чотири десятиріччя... Брандт ставав навколішки перед пам’ятником жертвам Варшавського гетто, папа Іоанн Павло ІІ вибачався за трагічні помилки церкви, а вбивство Лумумби залишалося фрагментом «дикунської» історії. Знадобилася книжка — чесна й гірка робота бельгійського вченого Лудо де Вітте «Вбивство Лумумби», після публікації якої парламентарі створили спеціальну комісію із розслідування того давнього злочину. І ось у Брюсселі прозвучали офіційні слова вибачення. Прозвучали, хоча перед виступом міністра закордонних справ Луї Мішеля деякі його колеги з кабінету наполягали на пом’якшенні формулювань. Однак совість перемогла політику: Мішель назвав речі їхніми іменами. Очевидно, що цивілізованою можна назвати ту країну, яка забезпечує своїм громадянам не тільки високий рівень добробуту, а й високий рівень відповідальності — за успіх і за злочин, за каяття і за прощення... Як на мене, після бельгійських вибачень усі ми стали на крихітку людянішими...