ЛЮТИЙ. ЛІЛІАН ГІШ

Сьогодні телеканал «Культура» демонстрував американську документальну стрічку, присвячену Ліліан Гіш, зірці американського німого кіно. Я спеціально чекав цього фільму. Дуже давно прочитав мемуари Гіш «Кіно, Гриффіт і я» — це було, можна сказати, моє знайомство з німим кіно, із мрією великого режисера Девіда Гриффіта створити мистецтво, яке було б спільною мовою для всього світу (все вийшло!), і я усвідомлював, що буду дивитися стрічку про Ліліан Гіш як екранізацію тих мемуарів. До того ж, торік мені пощастило подивитися — також на телеканалі «Культура» — ретроспективу фільмів Гриффіта. І я, чесно кажучи, був приголомшений тим, що дивився фільми, яким скоро виповниться 100 років, зі справжнім зацікавленням: стежив за сюжетом... А от і старенька Ліліан Гіш на екрані. Я навіть не вважаю, що це відпочинок — неділя, можна не думати на політичні теми і замість цього послухати інтерв’ю старої актриси. Людина, яка культурно не розвивається, потроху перестає мислити. А суспільство, яке не дбає про культуру, починає продукувати саме таких людей...

Ми завжди пояснюємо нашу ситуацію «традиціями» пострадянського простору: от, мовляв, чого від нас прагнути, ми ж нічим не відрізняємось від Росії... І справді — з точки зору розвитку демократичних інституцій, з точки зору розвитку високих технологій — майже нічим. Але ж «Культура»! Московський телеканал. Коли його створювали, було чимало критичних висловлювань, говорили, що краще б віддати це місце в ефірі якомусь популярному комерційному каналові, демонструвати серіали... Я зовсім не вважаю «Культуру» бездоганним телевізійним каналом. Однак він є — транслює концерти класичної музики, нагадує про історію світового кінематографу. Жоден комерційний канал не може собі цього дозволити: у культурницьких програм не дуже велика аудиторія. Я ніколи не був прихильником державного телебачення, однак цілком впевнений — держава може дозволити собі саме культурний телеканал. Серіали, шоу, навіть політичні програми завжди знаходитимуть своїх рекламодавців і величезні аудиторії глядачів. У програм про кіно і живопис аудиторія менша, однак це саме та аудиторія, яка рухає країну вперед. Бо цивілізована, освічена країна в наш час може бути створена тільки культурними допитливими людьми...

Інша річ, що сьогодні наша еліта зовсім не тягне у масі своїй на зібрання інтелектуалів. Так і результати її діяльності очевидні — прогаяні роки, ціле десятиріччя незалежності, розкрадена країна, війна хижих кланів... Телебачення в цій війні — всього лише знаряддя пропагандистів. Або ж, як у випадку з нашим державним телеканалом, — вікно в кабінет одного глядача: те, що решта 50 мільйонів забули про «головну кнопку», менеджерів «першого національного» якось не турбує... Але ж там працює чимало енергійних обдарованих людей. От якби їхню енергію та в мирних цілях! Не знаю, чи вистачає УТ-1 наших з вами грошей, однак на телевізійний канал, який розповідав би про українську і світову культуру, їх безумовно б вистачило... І ми маємо усвідомити — як, скажімо, Росія і Україна відстають від Заходу з погляду комп’ютерної освіченості, так ми починаємо відставати від Росії (про Захід я вже й не кажу) з погляду освіченості культурної... Бо ж росіяни не вигадували велосипед. У Європі давно вже існує телеканал «Arte», який транслює свої програми французькою і німецькою мовами — і для подолання історичного провалля між німцями та французами це не менш важливо, ніж домовленості політиків...

Я завжди сподівався, що в Україні рано чи пізно виникне інтелектуальне телебачення. Серед своїх телепроектів завжди ностальгічно пригадую «Персону» — біографічну серію, яку я робив на СТБ. Однак усвідомлював, що звертаюсь до зовсім іншої аудиторії — можливо, тієї, яка передусім читає книжки, а вже потім дивиться телебачення... І я чомусь вірю, що телебачення для такої аудиторії у нас буде і я для нього ще попрацюю... Увійду до студії сивим, однак непереможеним...