ЛЮТИЙ. КУНДЕРА

Чеський письменник Мілан Кундера колись писав, що у подіях «празької весни» головну роль відіграла не політика, а культура — культура суспільного реагування, яка дозволила «перетопити» експортований зі сталінщини соціалізм у формацію, що набагато більше відповідала чеським національним уявленням. Звідси, очевидно, й народився міф про «соціалізм із людським обличчям». Сутність ситуації полягала однак не в тому, що у Празі могли запропонувати якийсь універсальний «гуманістичний комунізм», а насамперед у прагненні побудови хай і міфічного, однак більш зрозумілого чехам суспільства. Ніде правди діти, соціалізм мав своєрідне обличчя у кожній з країн, де його намагалися побудувати. І щоразу відмінності диктувалися не так зовнішнім впливом, не так особистістю лідера, як «досоціалістичними» суспільними традиціями.

Однак якщо такий серйозний вплив мав «досоціалістичний» період — який вплив може мати «докапіталістичний»? Чи відрізнявся «український соціалізм» від інших його радянських модифікацій, як це впливатиме на наше подальше життя?

По-перше, це не був соціалізм національний, як у Польщі або Угорщині, — приблизно з часу остаточного розгрому всіх, кого можна ще було вважати «націонал-комуністами», самогубства Скрипника, Хвильового і знищення тих, хто знищив їх. Однак це не був і соціалізм імперський, як у Росії, — це був соціалізм провінційний, без непотрібних мрій про наддержаву або світову революцію, проте з практичними бажаннями переїхати у московський кабінет — ось і вся «світова революція» українського чиновництва. Це був соціалізм без істотної, хоч і прихованої, спілки апарату й інтелігенції, як у Литві. Апарат був здебільшого денаціоналізований, інтелігенція вирішувала насамперед національні завдання. Однак, на відміну від інтелігенції центральноєвропейських країн, наші інтелектуали — і не тільки в Україні, а здебільшого і в діаспорі, — не вирішували суспільних завдань. На рівень усвідомлення обов’язків не тільки перед культурою, мовою та історичною спадщиною, а й перед суспільством та майбутньою державою піднімалися поодинокі люди, які не тяжіли до слави та портфелів, не займалися самопропагандою... Саме тому Україна, яка має в особі Ліни Костенко не тільки неперевершеного національного поета, а й сучасного європейського мислителя, цього факту майже не помічає... Саме тому навіть в радянські часи у Києві набагато більше знали про діяльність Московської Гельсінкської групи і академіка Сахарова, ніж про українських правозахисників...

Отже, це був соціалізм вторинний, колоніальний, соціалізм позасуспільний, соціалізм, під час якого номенклатуру та інтелігенцію розділяло глибше провалля, ніж будь-де. І це не перебільшення: можна уявити собі московського чиновника, який після роботи слухає Висоцького, однак важко уявити собі чиновника київського, який після служби читає Стуса... Своїм соціалістичним досвідом ми «перетоплюємо» перехідний період. Номенклатура займається собою саме так, як це було з часу появи червоноармійських загонів Юрія Коцюбинського в околицях Харкова. Тепер кіннота на пенсії вже не може розраховувати на кабінет у Москві, отож доводиться компенсувати цю втрату грішми в Києві. Інтелігенція продовжує мешкати в резервації, вважаючи, що саме так вона врятує культуру від хижої номенклатури та байдужого народу. Окремі її представники вириваються з цієї резервації, щоб потрапити до парламенту чи якогось міністерства або поїхати на лекції в Канаду... Народ, який за соціалістичні часи привчився жити власним життям, не звертаючи уваги на чиновників і письменників, так і живе, тим більше що тепер можна відвідати передвиборний концерт на Хрещатику — це демократія або придбати відеокасету з американським бойовиком чи російською комедією — це культура... У Центральній Європі намагалися свого часу надати соціалізмові людських рис. Ми надаємо українському капіталізмові до болю знайомих рис навіть і не українського, а радянського провінційного соціалізму. Жінка на майдані Незалежності стає достойною подругою жінці над музеєм Великої Вітчизняної війни, радянський стиль є, імперського масштабу немає... Бюрократи в адміністрації намагаються наслідувати чиновників з ЦК, однак їхні попередники керувалися не лише власними можливостями, а й чеканням комісії з Москви. Здається, професійність зникла разом із цим жахом. Поети продовжують говорити українською, однак тепер українською, тільки трішки покаліченою, говорять і їхні куратори. «Общедоступный язык» годиться тільки для приватних розмов, отож для відновлення статус-кво доводиться підтримувати особисті взаємини... раніше це було потрібно для самозбереження, тепер для самозаспокоєння...Такі знайомі самі з собою, такі зрозумілі собі, спостерігаємо нові часи...