Лютий. Єльцин

На перший погляд, урочисте святкування ювілею Бориса Єльцина у Кремлі може видатися милістю його наступника, який вирішив потішити відставника шикарною церемонією, гістьми-ветеранами і теплими словами на телебаченні. Але святкування єльцинського 75-річчя аж ніяк не вичерпується цими знаками уваги. Хоча б уже тому, що сам колишній президент Росії аж ніяк не обмежився словами вдячності на свою адресу, а дав інтерв’ю, яке продемонструвало: він залишається не просто учасником політичного процесу, а й людиною, котра не боїться давати оцінки іншим учасникам. І якщо не главою, то, в кожному разі, наставником могутньої групи, що пам’ятає про наявність у неї опонентів і не забуває про спроби опонентів втрутитися у її сфери впливу.

На день народження Єльцина прибули не тільки ветерани, такі як Клінтон, Коль або Кучма. А й діючі президенти. Нурсултану Назарбаєву та Олександру Лукашенку не закинеш надмірної сентиментальності, вони точно знають, хто чого вартий і до кого слід приїхати на свято. І якщо я вже згадав про цю пару гостей Єльцина, то нагадаю, що на недавній інавгурації Назарбаєва перший президент Росії був присутній і сидів поруч із першою леді Казахстану Сарою Назарбаєвою. А ось Лукашенка на тому святі не було...

Ювілей Єльцина найменше схожий на ювілей пенсіонера. Він дає оцінку дій свого наступника — хай позитивну , але хто сумнівається в його можливості висловити щось інше, якщо виникне потреба? Він приймає поздоровлення не тільки від колишніх, а й від нинішніх, причому серед цих нинішніх є чимало людей, котрі явно йому не симпатизують, але мусять із ним рахуватися. І тут постає запитання — хто ж він, Борис Єльцин? Пенсіонер із Рубльовки чи вічний третейський суддя, що маскується під пенсіонера?

Відповідати на це запитання не обов’язково хоча б уже тому, що після 75-річчя — ось побачите — про Бориса Миколайовича знову вдало забудуть і сприйматимуть його як дідуся на риболовлі. Це коли згадають. Бо все зроблено таким чином, аби ми ніколи не згадували про Бориса Єльцина і думали, що його — як політика, зрозуміло, а не як мирного дідуся — не існує.

На наше велике щастя, люди, які керують Росією, все ще живуть, звіряючи час не тільки з вибудованою ними ж віртуальною телевізійно-газетною реальністю, а й із власними уявленнями про престиж. Іноді ці уявлення вкрай старомодні. Вони кажуть, що найдорожчого й найважливішого гостя на інавгурації необхідно посадити на почесне місце поруч із власною дружиною. Вони кажуть, що людину, котра не тільки розуміється на риболовлі, а тямить у складній науці узгодження корпоративних інтересів, варто поздоровити по-людськи. По-людськи — на такому рівні — це по-царському. По-царському — це в Кремлі. Хто б сумнівався.

Так на кілька коротких годин завіса справжньої російської політики відсувається, пропонуючи стороннім подивитися на сцену й переконатися, що на ній усе зовсім не так, як про це розповідають по телевізору і навіть у приватних розмовах. Але сторонні не хочуть нічого цього бачити. Вони зневажливо відвертаються від запропонованого видовища, навіть не намагаючись відстежити, коли важка завіса знову все закриє й залишить на підмостках знайомих зі щоденних новин виконавців. Стороннім зручніше стежити за політикою закритої завіси. Жителі Росії Єльцина, вони настільки впевнені, що живуть у Росії Путіна, що навіть сам Путін не переконає їх в іншому...