Лютий. Березовський

Приїде, приїде! Обіцяє! І всі сполошилися, всі чекаємо, всі навіть не віримо своєму щастю. «К нам приедет, к нам приедет Борис Абрамыч дорогой!» Готуймо чарчину, хліб-сіль, гарного рушника й народний хор — влаштувати таку зустріч, щоб і в Росії нам позаздрили, як ми гостей вітаємо. А чого? І варто позаздрити. Бо тепер, коли до нас їздять такі гості, ми можемо дозволити собі жити, як в Росії. Бо тільки велика держава гідна великих комбінаторів. Борис Абрамович нудиться у Великій Британії, і я його розумію — що там комбінувати? Вівці, підстрижені газони, «Таймс» і Блер — так, здається, вже три сторіччя з перервою на Тетчер. Нуднуватенько. А у нас. А у нас. Ні, Борис Абрамович майже усвідомлює, що тут все ж таки не Росія. Але йому, здається, тепер не дуже й потрібна Росія. Йому потрібний Радянський Союз. Це його батьківщина, і йому, як царю Мідасу, вдається перетворити на цю свою батьківщину все, до чого він торкається. Вітаємо, вітаємо, Борисе Абрамовичу! Бо ми вже якось скучили. Революція закінчилася, ось сформуємо уряд — і не знатимемо, про що писати. А тут ви. Дорогий...

Поки ви мешкали в Росії, в мене ну просто щотижня була якась цікава тема — я навіть і не уявляю, як ви все це так вигадували, як у вас фантазії вистачало. В мене не вистачало фантазії все це так гарненько оповісти, а ви вже щось нове вигадали, вже якусь нову партію створили, якогось нового спадкоємця знайшли. Поки ви були з нами, не були потрібні жодні політтехнологи, навіть політики не були потрібні... Я й не помітив, як вашими невтомними зусиллями було створено суспільство, яке виявилося небезпечним уже для вас самого. І коли написати щось таке, про що раніше можна було тільки у виданнях, якими ви не володієте, стало можливим тільки у виданнях, якими ви володієте. На жаль, вам не так багато залишили, Борисе Абрамовичу. Може, щось і в нас бажаєте створити? Адже тепер ви демократ. Як і всі ми. Ми тепер також усі демократи. Як ви, Борисе Абрамовичу. І чого дивуватися? Адже, скажімо, в радянський час ми всі також були демократами. І ви були, Борисе Абрамовичу. У нас є спільні знайомі, то вони кажуть, ви таким були демократом, так усе розуміли. Ну, що ви все розуміли — я й не сумніваюсь, дай Боже кожному. Золота голова. Ви — якось так сталося — не були демократом, тільки коли допомагали найдемократичнішому в історії російському президентові — тому, який виступав з танку. Ну якось так сталося. Напевне, ви були дуже зайняті, гроші там, СНД, розбудова держави. Тепер ви звільнилися, стало якось більше часу. Можна і про Україну подумати. Тим більше що з президентами-демократами у вас якось краще виходить, ніж із директорами і чекістами. Президенти-демократи люблять дійства і швидко забувають, що дорога до пекла теж уся в добрих намірах... А в яку таку гру ви могли б зіграти, скажімо, з Леонідом Даниловичем? Так він, перепрошую, вміє перетворювати шахи в доміно не гірше за вас — ну, ви знаєте... А тепер... Я просто млію від передчуттів. Мені здається, в Україні навіть і не кожен уявляє собі ту яєчню, яку ви можете приготувати, якщо будете в доброму гуморі. А ви ж обов’язково будете, правда? В Україні гості завжди чудово себе почувають — ми гостинний народ. Цікаво, коні у вас будуть чи ні? Тут православні аристократи люблять на конях. У нас недорого.

А може, все ж таки пожалієте нас, Борисе Абрамовичу, може, ще почекаєте? Врешті-решт, у Росії все не навічно, там ще знадобиться ваш неабиякий хист. Нащо вам на Україну найкращі роки розтрачувати. Відпочинете ще ну трішечки...а ми вам будемо ну такі вдячні, такі вдячні... Ну будь ласка...