Лютий. Белфаст

У Белфасті я прожив кілька неймовірно приємних днів. Надовго запам’ятаю доброзичливу атмосферу цього міста — тим більш вражаючу, що ти готуєшся потрапити у столицю бунтівної провінції, відомої терористами, роз’єднаним суспільством, похмурими перехожими... Замість цього на тебе чекає майже взірцевий європейський мегаполіс, що надихає на довгі прогулянки, каву у вуличних кав’ярнях, недовгі подорожі на приміські курорти неподалік. Життя прекрасне! Так що знаменитий конфлікт сприймається скоріш як історія, до якої можна долучитися у спеціальному архіві Белфастської бібліотеки. Бібліотека, до речі, також знаходиться в історичній будівлі, тут відкрито стильну кав’ярню, так що знайомство із минулим Ірландської республіканської армії і пресою недавніх часів може відбуватися з перервою або на екскурсію, або на смачний ланч, або можна просто замовити каву з тістечками і читати собі далі, скільки там було вибухів... Адже життя солодке і за вікном — вируючий гостинний Белфаст, а ще далі — вражаючі пейзажі Північної Ірландії... І на ірландські прапори, вивішені на найвищих будівлях католицького західного Белфасту, ти майже не звертаєш уваги, як і взагалі на те, що тут, у північноірландських містах, взагалі дуже-дуже багато різних прапорів... До чого б це?

Можливо, турист і не повинен цього помічати. Адже для того, щоб усвідомити, яким є суспільство Північної Ірландії, сюди потрібно приїздити не на кілька днів, не на кілька тижнів і навіть не на кілька місяців. І тоді стане очевидним — хоча терор, на щастя, вдалося приборкати, однак лінії розподілу між католиками і протестантами у провінції нікуди не зникли. І не змінилася атмосфера у місцях окремого проживання — як не зникли самі ці місця і кордони, так, кордони, які їх оточують. Можливо, з часом їх вдасться подолати. Можливо, іноземець нічого в цьому особливого не помітить, бо з ним радо будуть спілкуватися і в протестантських, і в католицьких кварталах, а в центрі Белфасту він зустрічатиме католиків і протестантів, які спілкуватимуться між собою. Однак ми говоримо не про туристичне враження і не про майбутнє. Сьогоднішній день Ольстеру складний, хоча Белфаст і намагається посміхатися — і в нього непогано виходить!

Той образ України, який сьогодні знають у світі, — це образ Майдану Незалежності. Радіймо, що саме завдяки цьому «образу» у людей у багатьох країнах взагалі з’явилося бажання дізнатися, що ми є. Однак ми не маємо права бути туристами у власній країні. І не усвідомлювати, що лінії суспільного розподілу, які існували під час президентських перегонів, зникли безслідно. Насправді живемо в суспільстві, яке розділене конфесійно не менше, а то й більше, ніж у Північній Ірландії. Тільки ця роз’єднаність не релігійна, не національна, а скоріше політична. Одна частина наших співгромадян уже живе в Україні, інша ще мешкає в Радянському Союзі. Одна вірить у Державу, яка створить добробут, інша — у Добробут, заради якого можна пожертвувати державою. Одна сподівається на допомогу Заходу, інша — на поміч зі Сходу. Я не намагаюся знайти рецепт швидкого об’єднання інтересів цих двох громад, я навіть не дорікаю політикам, які не знають цього рецепту, — я просто закликаю усвідомити, що такий поділ існує. І подолати його можна тільки наполегливою і компетентною роботою. Однак яким має бути результат цієї роботи? Держава, яка створить європейський добробут, — на це ж сподівалися на Майдані? Або, в разі поразки сьогоднішніх переможців, — добробут, який позбавить нас права самим визначати майбутнє України — адже до цього закликали архітектори євразійської інтеграції?

Я б хотів, щоб результатом стала поява Людини і Громадянина — вільної людини, не обтяженої кріпацькими і колоніальними забобонами. Людини, яка не сподіватиметься на поміч зі Сходу чи Заходу, не створюватиме собі кумирів, не житиме власними стереотипами і не нав’язуватиме їх іншим. Людини, яка сподіватиметься не на державу, а на себе, власною працею будуватиме свою країну, а політику залишить фахівцям, бо від перипетій парламентської боротьби небагато що змінюватиметься у її особистому і професійному житті.

...Бо й сам

Уже не панський, а на волі;

Та на своїм веселім полі

Свою-таки пшеницю жнуть...