ЛЮДИНА Й ОТРУТИ — ТРИВОЖНА РІВНОВАГА. РОЗДУМИ НАД НОВОЮ КНИГОЮ АКАДЕМІКА І.ТРАХТЕНБЕРГА

Якщо легенда про те, що гусаки Рим урятували — припущення, то руйнівна роль свинцю в його занепаді — реальність. «Справді, у Давньому Римі водопровідні труби виготовляли зі свинцю. Крім того, у заможних римлян було прийнято покривати тонким шаром цього металу внутрішню поверхню питних посудин. У багатих будинках свинцевими плитками вкривали дах. Широко застосовувалися в античний період і свинцеві фарби, зокрема й у косметичних засобах. Та й цукор з виноградного соку випарювали у свинцевих ємностях. Населення Риму епохи Августа налічувало 2,5 млн. чоловік. І хоча тут не спостерігалося значних спалахів інфекцій, згодом Вічне місто почало танути, причому й у політичному сенсі, відбувалася поступова, зовнішньо непомітна астенізація гордих громадян столиці імперії. І тон у деградації, розумовій і фізичній, задавала еліта. Сильні світу цього в цій імперії дедалі більше вражали млявістю, апатичністю, інтелектуальною неміччю — тим, що сьогодні називають синдромом хронічної втоми».

Цей обвинувальний вердикт свинцю я цитую за працею академіка АМН України Ісаака Трахтенберга «Книга про отрути й отруєння» (К., «Наукова думка», 2000). Ясна річ, зводити всі чинники й обставини занепаду Римської імперії до однієї лише фатальної спокуси свинцем не можна. І все-таки ця тривала невидима атака — неспростовний таємничий чинник зникнення однієї з перших цивілізацій...

«Усе є отрута й усе ліки, відмінність лише в дозі» — ці слова Парацельса стали майже афоризмом. Видання, про яке хочеться розповісти, спростовує цю заспокійливу істину. Сьогодні є підстави висловитися інакше й точніше: «Усе є отрута, але не все ліки». У багатоплановій монографії, написаній у вільному жанрі доказової наукової публіцистики, докладно й широко, причому на сучасному світовому фактологічному рівні, висвітлюються проблемні питання токсикології як фундаментальної галузі знань і водночас животрепетної прикладної науки про отрути й отруєння. По суті, перед нами запобіжний маніфест щодо загрожуючої життю та здоров’ю поколінь ще небаченої досі антропогенної хімічної експансії, розглянутої в контексті драматичних протиріч між техносферою та природою. У книзі аргументовані й описані заходи профілактики основних гострих і хронічних інтоксикацій, характерних для сучасності, зокрема побутових, фахових, медикаментозних.

Представляти автора читачам «ДТ» не потрібно: саме на сторінках тижневика не раз публікувалися його наукові огляди й полемічні виступи. Відгук викликали і його вражаючі мемуари «Запізнілі замітки». І, проте, саме «Нариси токсикології», що становлять основу нової книги, можна назвати суспільним внеском у захист здоров’я мільйонів на тлі плідних наукових пошуків ученого. Адже Заслужений діяч науки і техніки України Ісаак Михайлович Трахтенберг — ветеран битв з отруєннями. Найгострішою й, очевидно, найважливішою галуззю профілактичної медицини він як лікар і дослідник займається ось уже п’ять десятиліть. Проблемам токсикології в їхній повсякденній конкретиці присвячені його кандидатська й докторська дисертації, ряд монографій і довідників.

Посада автора, — а він завідує в Інституті медицини праці АМН України відділом токсикології та гігієни праці при використанні хімічних речовин, очолюючи водночас проблемну комісію «Токсикологія» АМН і МОЗ України та представляючи як член-кореспондент НАН України вперше заснований тут розділ «Медична екологія», — ясна річ, спонукає й навіть зобов’язує до наукових узагальнень. Але скільки таких відомчих збірок, адресованих досить вузькому колу фахівців, корисних для професіонала, проте, кажучи відверто, нудних для непосвяченого, лежать на полицях! Тим часом, на багато складних питань можна, виявляється, подивитися зовсім інакше — інтригуюче й цікаво. От то й удалося творцю нарисів.

Ідею видання чудово ілюстрованої книги обсягом понад 20 друкованих аркушів і тиражем 3000 примірників здійснено за підтримки спонсорів — Наукового товариства токсикологів, Інституту екогігієни й токсикології, Одеського державного медичного університету, інших організацій. І, поза сумнівом, праця на основі багаторічної систематизації матеріалу виправдала себе. Досить сказати, що деякі читачі, навіть не знайомі з автором, приходять до нього в інститут, аби отримати автограф. А медичні вузи в Києві, Дніпропетровську й Івано-Франківську закупили партію видань для студентів, хоча формально це не підручник...

Не підручник? Висловлю єретичну думку: преамбула до того чи іншого навчального курсу, навіть найспеціальнішого, має бути такою — своєрідним науковим бестселером. І саме він спонукає читача заглибитися в академічні сторінки. А нариси саме такі — без повчань, але часом із пригодницькими сюжетами.

У книзі три основні розділи — «Хімічні речовини в оточенні людини в минулому й сьогоденні», «Факти, версії, домисли», «Наука про отрути на межі тисячоліть». Варто навести назви лише кількох розділів і підрозділів — «Отрути в руках отруйників», «Хімічні отруєння в побуті», «Як вижити під металевим пресом», «Пестициди в сьогоденні й майбутньому», «Біогеохімічні провінції», «Що означає мікромеркуріалізм», аби переконатися — книга сповнена таємниць. Епоха отруєнь була довгою й нещадною. Калігула, Клеопатра, Локуста, Чезаре Борджіа, Катерина Медічі — всі ці постаті й нині викликають дрож, так само, як і майстри підлих отруєнь із відомства Генріха Ягоди й невідомий убивця болгарського дисидента Георгія Маркова, котрий зовсім «випадково» вколов його начиненою отрутою спицею парасольки на лондонському мосту Ватерлоо.

Говорячи про класифікацію отруєнь, автор особливо зупиняється на важких ситуаціях раптових алергічних реакцій, які цілком вписуються в подібний діапазон. Ось один з епізодів. Відомий британський легкоатлет Росс Бейлі потрапив до лікарні безпосередньо з ресторану, де він обідав у компанії Марка Фостера, чемпіона світу з плавання. Вони замовили гарячі бутерброди з куркою, і раптом Бейлі стало погано. З’ясувалося, він не переносить арахісу, а при виготовленні бутербродів, очевидно, використовувалася арахісова олія. Це коштувало спортсменові життя.

Продовжуючи висвітлення проблеми «неотруйних отрут», автор підкреслює: літні рослинні алергії передусім на пилок рослин — дуже небезпечне і при цьому поширене явище. Книга розвінчує поширену думку про те, що лікарські рослини — мало не загальна панацея, наводячи відповідні протипоказання й побічні ефекти, зокрема при застосуванні нібито нешкідливих «грандів фітотерапії», скажімо, алое, граната, материнки, калини, цибулі, м’яти, морської капусти, буряка, солодки, термопсису, хріну, часнику, чистотілу.

Давно відомі класичні рослинні і тваринні отрути — від соку анчара, яким напоювали стріли, до «зброї» скорпіонів, тарантулів, змій. І тому своєрідна втішлива нота в аналізованій енциклопедії інтоксикацій і протидії їм — дані про антидоти, тобто протиотрути. Одна з них — БАЛ (британський антилюїзит, тобто щит проти смертоносної хімічної зброї). А в 50-х роках, вказує автор, у Київському санітарно-хімічному інституті (попереднику нинішнього Інституту фармакології й токсикології АМН України) відомі фармакологи А.Черкес і Б.Петрунькін створили ефективний антидот унітіол, широкі антитоксичні можливості якого й у сьогоднішній медицині не лише великі, а й перспективні. Потім на Уралі було створено антидот сукцимер. У тридцятих роках «І.Г.Фарбеніндустрі» запатентувала ЕДТА. Виявилося, що всі ці антидотні засоби помітно прискорюють виведення з організму важких та інших металів.

Метали як отрути... Тут ми переходимо до однієї з магістральних тем книги, оскільки перед читачем постає основна наукова лінія пошуків І.Трахтенберга, починаючи з проблем токсикології ртуті, де він є видатним фахівцем. Розділ про шкідливі промислові речовини відкриває в книзі есе про Бернардіно Рамацціні з Модени.

Шістнадцяте століття... В Європі одночасно працюють видатні лікарі Агркола та Парацельс. Обидва вони, по суті, вперше звертають увагу на фахові шкідливості. Так, Парацельс, запроваджуючи в цю сферу профілактику, прозорливо вказує: «Знати, що служить рудокопу, що шкірянику, що ковалю й іншим». Агрікола вперше застосовує в шкідливих умовах виробництва захисний одяг і взуття, а Парацельс, котрий тяжів до алхімії, залишає світові вже згаданий універсальний афоризм: «Усе є отрута й усе ліки». Так сприймається і пролог до праць Рамацціні — творця професійної гігієни, до дивовижної книги «Міркування про хвороби ремісників». От цитата з цієї праці, наведена в синопсису І.Трахтенберга: «Недавно мені довелося спостерігати молодого позолотника: після двомісячної хвороби він помер. Не звертаючи уваги на випари ртуті, які виділяються, він спочатку впав у стан кахексії. Потім у нього з’явилася мертвотна блідість, випинання очей, важка задишка, стан оглушення».

Але в тім то й річ, що треба звертати увагу! Обгрунтовуючи розділ «Основні промислові отрути», розповідаючи про свинець і ртуть, марганець і миш’як, сурму та вісмут, фтор і оксиди азоту, автор розкриває не лише клінічні риси таких, як правило, фахових отруєнь, а й наводить заходи профілактики.

Проте не тільки сучасне виробництво, за відсутності належного захисту, загрожує здоров’ю — в Україні чимало геохімічних аномалій, коли жителі, самі того не знаючи, потрапляють в умови надлишку чи дефіциту тих або інших хімічних елементів, що далеко не безпечно для здоров’я. Отже, перед нами абсолютно оригінальна наукова новела про біогеохімічні провінції. Разом з автором ми ніби проходимо такими «провінціями». Починаючи з «кобальтової аномалії» в Австрії, «хромового надлишку» в Північному Казахстані, «грунтового перебору миш’яку» у Швейцарії.

Зрозуміло, автор завдяки своїй професії справжній знавець і авторитет у таких питаннях. А деякі з подібних життєво важливих проблем вирішувалися на благо людини й суспільства за його особистої участі. Візьмімо колізію, яка виникла кілька років тому в ртутній геохімічній провінції в Гірському Алтаї. Якось до автора звернувся доктор Є.Єгоров із проханням допомогти розібратися у виниклій медико-соціальній дилемі. Вміст ртуті в грунті згаданої провінції перевищував аналогічний показник у контрольному районі у 80—100 разів. Позаяк тут мав місце і брак йоду в грунті, було зареєстровано ендемію зоба. Однак у «ртутному кільці» осіб із токсичними формами зоба було вп’ятеро більше! Масове попереднє насичення організму йодом (за порадою автора рецензованої книги) призвело до того, що за три роки кількість осіб із токсичним зобом знизилася тут удвічі.

Ясна річ, І.Трахтенберг досконально знайомий і з проблематикою українських біогеохімічних провінцій, зокрема в гірничопромисловому районі поблизу Червонограда на Львівщині, виїжджав туди. Як захистити в зоні особливої небезпеки — Сосновці на Галичині — здоров’я дітей і дорослих: від збереження зубів до запобігання гіпоплазії щитовидної залози? Автор висловлює своє бачення ситуації. Можливо, причина захворювань — накопичення токсичних металів в організмі дітей, передусім внаслідок надходження їх із продуктами харчування та водою, підкреслюється в книзі. Відомо, що до 70% важких металів надходить в організм з інгредієнтами харчування, з урахуванням чого й встановлено гігієнічні нормативи для 25 ксенобіотиків, зокрема, для ртуті, кадмію, свинцю, миш’яку, міді, цинку, заліза, хрому, фтору, алюмінію, йоду. Глобальний висновок, зазначає вчений, зводиться до того, що підвищений фоновий вміст металів та інших хімічних елементів у біогеохімічних провінціях ускладнюється техногенними забрудненнями їжі, води, повітря. Тому необхідний єдиний геохімічний та еколого-гігієнічний моніторинг, на основі якого мають будуватися профілактичні заходи, зокрема обов’язкове включення до раціону відсутніх хімічних елементів.

Напевно, усю книгу можна порівняти зі своєрідним, зрозуміло, токсикологічним детективом. І все-таки розділ «Ртутні отруєння колись і нині» заслуговує в цьому сенсі на особливі слова. «Божевільний як капелюшник» — так казали в Англії про зміни в психічному стані робітників, котрі обробляли фетр за допомогою нітрату ртуті. Ще на початку минулого століття, помічає автор, В.Левицький писав: «Значна група населення піддається повільному, але вірному отруєнню та приречена на виродження. Не можна спокійно дивитися на цю картину». Щоб запровадити безртутний спосіб обробки фетру, розповідається в книзі, В.Левицький спеціально їздив до Парижа.

І от ми дізнаємося про маніпуляції алхіміків із ртуттю, про дослідження, проведені після «хвороби Мінамата» (спалаху ртутного ураження в Японії після вживання риби з водойм, заражених «живим сріблом»), про змінений почерк як критерій у діагностиці ртутних отруєнь, про роботу шведських дослідників, на підставі чого в багатьох сферах виробництва в Скандинавії заборонено використання ртуті. Одну з книг І.Трахтенберга з проблеми ртутних отруєнь не випадково переклали саме в Швеції. А переклав її професор Гунар Нордберг, котрий спеціально приїхав до Києва, аби познайомитися з автором.

Сюжети з життя. Автор посилається на записки професора Юрія Сергійовича Сапожникова, свого колеги під час викладацької роботи обох у Київському медичному інституті. Якось Ю.Сапожников робив розтин трупа дитини, котра померла в приватній лікарні під час різких диспептичних явищ. Характер тканини нирок та інших змін наштовхували на підозру про отруєння сулемою... Лікарі, присутні під час аутопсії, поставилися до припущення з певним скепсисом — Сапожникову, мовляв, усюди ввижаються отруєння... Але він виявився правий. Мати дитини, котра приготувала розчин сулеми для певних побутових цілей, поставила чашку на столі, а нянька, залишившись сама з дитиною, вирішила, що то вода, а позаяк маля плакало, дала йому, аби заспокоїти, фатальну чайну ложечку...

Токсикологічні версії. Автор, приміром, розмірковує про феномен Григорія Распутіна, якого, на подив вбивць, не зміг уразити цианістий калій. Юсуповські тістечка, просякнуті похідними синильної кислоти, так і не подіяли на нього внаслідок наявності уродженої акаталазії — зниження активності ферменту каталази. У таких осіб, при спробі їхнього отруєння, виникає біохімічний ланцюжок — підвищення рівня перекису водню в крові, що призводить до окислювання заліза метгемоглобіну, а останнє «жадібно» з’єднується з ціанід-іоном, запобігаючи різкому пригніченню тканинного дихання. Ця гіпотеза, наведена в книзі, належить відомому київському нейрофармакологу професору Л.Громову. Цікаво, що про наявність такої природної «протиотрути» свідчить голубінь райдужної оболонки ока старця. Звідси й загадки «демонізму» Распутіна.

А от самогубство Гітлера й Єви Браун, очевидно, — як вважає автор, виходячи з описаних посмертних поз, — не було здійснено з допомогою використання цианістого калію. Препарат лише поклали до рота...

Підозра в навмисних отруєннях спричиняла сенсаційні судові процеси. Автор описує одну з таких драм зі звинувачення «чорної вдови» Марії Бесмер у смертоносному використанні миш’яку. Процес тривав дванадцять років, як експерт у ньому брав участь Жоліо Кюрі. Використання новітніх на той час радіоізотопних методів дослідження дозволило, зрештою, спростувати наклеп.

Але зупинимося на головному в книзі — концептуальному уточненні предмета токсикології, її змісту й завдань. На початку XX століття Пауль Ерліх зазначав, що «хімічний напрям — це вісь, навколо якої обертаються найважливіші устремління сучасної медицини». XX століття поряд із розвитком атомної енергетики й космічних технологій увійшло в літопис буття як марафон бурхливого розвитку хімії. Марафон благотворних досягнень і водночас величезних небезпек. XXI століття підхопило естафету, і звідси особлива значущість токсикології. Ми з вдячністю вдивляємося в наведені в книзі портрети видатних вітчизняних токсикологів Івана Цитовича, Миколи Правдіна, Миколи Лазарєва, Олександра Черкеса, знайомимося з їхніми позиціями. Автор узагальнює ці найцікавіші дані, характеризуючи сучасні токсикологічні напрями. У зв’язку з цим він пише і про лікарів-добровольців, котрі випробовують на собі визначувані отрути.

«На варті громадського здоров’я» — так названо підсумковий розділ книги. Автор тут виклав свою етичну й професійну позицію, своє кредо. Мабуть, одним із перших він звертає увагу на антропологічну експансію, пов’язану не лише з промисловими викидами, а й із неконтрольованою автомобільною агресією, у результаті чого багато хто справедливо каже про хронічне отруєння вихлопними газами. А декларуючи пріоритет профілактики, автор нарисів наводить вислів М.Амосова, сформульований не без сарказму: «Медики скажуть: ми за профілактику! У деклараціях — так, але не на практиці».

Завершальні рядки чудової книги... Вони, мабуть, символічні. «Завершуючи нариси, об’єднані розповіддю про потенційно токсичні речовини та про предмет токсикології», вказує автор, наведемо висловлювання одного з відомих наших сучасників: «Технічний прогрес у наявності. Наука рухається вперед небаченими темпами... Але чи стає сама цивілізація людянішою, кращою, обережнішою? Безумовно, ні». Ці слова належать Альберту Швейцеру. Але водночас лікар-гуманіст, африканський анахорет медицини, підкреслив: «Це аж ніяк не означає, що ми позбавлені будь-якої можливості змінити світ. Нехай не відразу й не увесь, нехай у межах свого безпосереднього впливу». Саме до такої мудрості, використовуючи весь потенціал своїх величезних знань, і закликає автор.

Який же висновок можна зробити з його книги? Залишитися неушкодженими у світі отрут, максимально зберігаючи здоров’я, можна і треба. Потрібно лише усвідомити, що щит у цій ламкій, тривожній рівновазі — воля до профілактики, помножена на її бездоганні закони.