Людина, яка може,-2

Наше суспільство впродовж останнього часу встигло пережити масу метаморфоз. Після розвалу Радянського Союзу ми почали будувати інше світле майбутнє — як нам спочатку здалося, за образом і подобою так званих розвинених країн. Утім, відмовитися від всіх уроків радянських часів, вивчених нами, до того ж далеко не на «відмінно», виявилося не так уже й просто. Незважаючи на те, що вже понад десяток років ми живемо у вільній і незалежній державі й самі намагаємося відповідати ідеалам демократії, деякі пережитки минулого продовжують панувати над нашою свідомістю. З-поміж інших хочеться вирізнити нашу нелюбов до людей «не таких», до не схожих на інших або ж просто до тих, кого можна зарахувати до певної категорії. І не дивно — адже нас так довго вчили боятися й не любити євреїв, німців, американців, рудих. Ми, як і колись, лякаємо дітей дядьком міліціонером і так далі. Нарешті, ми, як і раніше, боїмося різного роду інвалідів. Як людина, котра нічого не бачить, я хотів би поділитися своїм досвідом виживання в нашому суспільстві й водночас поміркувати над тим, що ж можна зробити в зазначеному конкретному випадку. Хоча мій випадок — це лише маленька крапля у величезному океані, яким є ця проблема.

Народження сліпої дитини у зрячих або ж втрата абсолютно нормальною дитиною зору батьків жахає. Мені навіть здається, що в такому разі батькам набагато важче, ніж дитині. Принаймні людина, котрої безпосередньо торкнулося це лихо, має можливість боротися з життєвими обставинами, тоді як її батьки, не маючи досвіду сліпоти, опиняються в повній розгубленості. Вони б і раді допомогти, а ось чим — не знають.

По досягненні дитиною шкільного віку батьки починають замислюватися, що ж робити далі, й дізнаються про таку систему як УТОС — Українське товариство сліпих. До цієї системи входять кілька шкіл-інтернатів у найбільших містах України — туди й потрапляє дитина. А батькам стає начебто трохи легше — все-таки їхнє чадо перебуває під наглядом людей, які добре знають, що потрібно робити.

Але саме в школі закладається основа майбутніх відносин людини з суспільством. На перший погляд, школа-інтернат хороша тим, що людина з дитинства звикне до самостійності. Проте не все так однозначно. У цих навчальних закладах закритого типу дитина перебуває серед таких самих, як і вона, у спеціально створених для неї умовах. Але ж так не триватиме вічно — вона закінчить школу, доведеться вступати до вузу, шукати роботу, та й просто ходити в магазин і спілкуватися з оточуючими, для чого слід мати уявлення про те, як світ влаштований. Ось саме цих знань і навичок наші школи-інтернати для сліпих дітей та дітей зі слабким зором якраз і не дають. Хоча кожен працівник такого роду закладів вам розповідатиме, що в їхній школі проводиться колосальна робота з реабілітації незрячих дітей та інтеграції їх у суспільство. Найчастіше викладачі намагаються уникати надмірної діяльності, намагаються, наскільки це можливо, тримати дітей за зачиненими дверима, і успішно. Адже набагато простіше захистити дитину від зовнішнього світу, ніж дати їй про нього уявлення.

Отож, закінчивши спеціалізовану школу, людина зіштовхується зі світом реальним, якому, за великим рахунком, плювати на те, що хтось там не бачить або не чує. Перед випускником постають закономірні запитання — як бути, що робити? І кожен відповідає на них по-своєму. Частина опускає руки й вирішує не робити нічого, жити на соціальні виплати, які дає держава, нікуди не виходити з дому. Дехто намагається прикинутися значно безпораднішим, ніж він є насправді, користати зі співчутливості оточуючих, намагаючись перекласти свої турботи на їхні плечі: зробіть для мене покупки, заплатіть за мене за квартиру, бо бачте, який я нещасний, нічого не можу. Інша частина незрячих вирішує піти торованою стежкою і влаштовується працювати на створені спеціально для них заводи, де в не найкращих умовах і крутить гайки до кінця життя. Тут варто зауважити, що заводів таких в Україні чимало, але майже всі вони не працюють і, відповідно, гроші там заробити нереально. Є одиниці серед таких підприємств, на яких людина може заробити собі ну хоча б на їжу, а коли захоче — й не тільки. Серед них хочеться назвати дніпропетровське і сімферопольське підприємства. Проте переважно директори таких заводів теж роблять усе, щоб не перетруджуватися. Навіщо залучати інвесторів, намагатися знайти якісь цікаві замовлення — і так прокотить? А в результаті працівники або сидять без роботи взагалі, або одержують зарплату, яка нечасто перевищує сто гривень на місяць.

Усі ці категорії незрячих, за великим рахунком, погоджуються з поширеною в суспільстві думкою, що вони неповноцінні й ні на що не спроможні. Проте досить багато й таких, хто, закінчивши школу, прагне довести собі й іншим протилежне. І ось перед ними і виникає завала труднощів. Не тому, що сліпому фізично важко щось зробити. Сліпій людині доступне майже все те, що й будь-якій іншій. Просто суспільство не готове прийняти незрячого як свого повноцінного члена. Відверто кажучи, я дуже вдячний своїм батькам за те, що вони не відправили мене в школу-інтернат, якої в моєму рідному місті не було, а віддали у звичайну середню школу. Саме тому мені тепер значно легше, ніж тим, хто весь час провчився у спецшколі.

Ну так, звичайно, спочатку дражнили, очкариком величали. Потім потроху звикли, почали запитувати, як влаштована моя фізіологія, причому просили не ображатися. І страшенно дивувалися, коли з’ясовувалося, що так, як і в усіх людей. Потім почали сприймати мене як нормальну людину, навіть навчилися в мене списувати. В одному була заковика — жодна дівчина не звертала на мене уваги. Ну і їх можна зрозуміти... Тим більше не факт, що в когось іншого на моєму місці з особистим життям усе склалося б так само жалюгідно.

Втім, про інтернат я теж маю уявлення, оскільки відучився в такій школі два останні роки. Зараховуючи себе до тієї частини незрячих, котрі намагаються чогось у своєму житті досягти, я хотів би розповісти про труднощі, які доводиться долати протягом дня цій категорії людей, якщо, звичайно, вони не поставили на собі хрест, не опустили руки й не сидять із нещасним виглядом вдома, чекаючи, коли все за них зроблять оточуючі.

Отож, спробуйте уявити себе на місці такої людини. День починається як в усіх. Ви вийшли з дому, і все йде просто відмінно. Настрій — чудовий, але тільки доти, доки ви не вирішите перейти дорогу або куди-небудь звернути з прямої лінії. Річ у тому, що, наскільки я помітив, на думку обивателя, сліпа людина ходить як пішак — прямо, з тієї лише різницею, що навскоси не б’є. І якщо ви це правило порушуєте, відразу з’являється маса доброзичливців, котрі намагаються пояснити, що вам, мовляв, не туди, вам прямо треба, а там — дорога, і робити там абсолютно нічого. Я, правда, добре розумію, що вони хочуть як краще, і до кожної конкретної людини, окремо взятої, претензій не маю, але ця тенденція виводить із рівноваги. Припустімо, ви змогли довести, що йдете саме туди, куди потрібно. Ви прийшли на зупинку й чекаєте свого автобуса. Боже збав стояти просто так — бажано, щоб ваші руки були зайняті або заховані в кишені. Це, звісно, у тому разі, якщо не хочете, щоб вам почали давати милостиню. Повірте, відбитися буває ой як нелегко! Її дають дуже наполегливо, причому незалежно від того, як ви одягнені! Нарешті прибуває ваш автобус, ви намагаєтеся в нього зайти, та де там. «А я вас не пущу! — каже кондуктор. — А якщо ви впадете й щось собі зламаєте? Я за вас відповідати повинна?» Марно намагатися пояснити, що впасти ви маєте такі ж самі шанси, як і будь-яка інша людина. Подумки з досадою плюнувши вслід транспортному засобу, ви залишаєтеся на зупинці чекати наступного. Згодом він усе ж таки приходить. Ви цікавитеся в кондуктора, який це номер. Не дивуйтеся, якщо вам у вухо гучно закричать. Річ у тому, що, на думку багатьох, людина, котра не бачить, просто-таки зобов’язана бути до того ж ще й глухою, кульгавою і розумово неповноцінною. Нарешті ви все-таки зайшли в автобус і їдете. Але розслаблятися рано. Зараз хтось почне обурюватися, що, мовляв, молодь нині пішла жахлива — все їй байдуже! А ну поступіться сліпому місцем. Вам стане страшенно незручно, й ви почнете пояснювати і доводити, що ноги у вас не болять, що ви можете постояти... Доїхали ви до станції метро, припустімо, й хочете ввійти туди. Знову заковика: вас зупиняє контролер і цікавиться, куди, мовляв, ви йдете? Повідомляєте, що не відмовилися б проїхатися в метро. «А де ж ваш супровідний?» — цікавиться у вас контролер. На це запитання відповісти справді нелегко. І тоді вам повідомляють, що без супровідного вас пустити в метро ну ніяк не можна, при цьому навіть посилаються на якийсь закон. Хоч носи з собою Конституцію і звід законів. Загалом, доведеться вам або прорвати лінію захисту, просто вирвавшись із рук працівників метрополітену, розраховуючи на те, що вони за вами не поженуться, оскільки не можуть залишити свій пост. Або вийти з метро і спробувати зайти з іншого входу, якщо, звичайно, такий є.

Зі мною одного разу трапився взагалі смішний випадок. Заходжу в метро, а жінка-контролер дуже чемно каже мені: «Почекайте, юначе!» Я зупиняюся й цікавлюся, чого мені треба чекати. «Як чого? Я зараз покличу міліцію!» — «Навіщо ж, — запитую, — таких суворих заходів вживати?» — «Як навіщо? — у свою чергу, дивується моя співрозмовниця. — Вони вас опустять і посадять!»...

А один мій знайомий, котрий також нічого не бачить, зайшов у метро з наміром пройти через турнікет, але його теж зупинили. Повідомили, що тут ескалатор і проїхати на ньому він не зможе, а тому повинен вийти й зайти з іншого входу, де ескалаторів немає. Слід зауважити, що для цього моєму приятелю довелося б вийти з метро, пройти через великий ринок, перейти дорогу, і тільки тоді він потрапив би до іншого входу. Ось приблизно так виглядає дорога, яку доводиться долати щодня. До всього цього, звичайно, можна ставитися з гумором, та й не кожен день буває настільки насичений такого роду пригодами...

Ось коли ви намагаєтеся вступити до вузу чи влаштуватися на роботу, тоді вже зовсім не до жартів. І особливо несолодко буває, якщо люди, з якими ви матимете справу, раніше спілкувалися зі сліпими, які з тієї чи іншої причини справили на них погане враження. Адже всі вважають, що якщо перший незрячий, який трапився їм на життєвому шляху, не зовсім хороша чи розумна людина, то й решта такі ж самі. Коли я вступав в університет, у приймальній комісії відразу заявили, що зарахувати мене не зможуть і документи можна не подавати. «Чому ж?» — запитав я. «А в нас уже вчився один ваш. Після нього ми нікого з вашої школи не приймемо!»... В університет я все ж таки вступив... Відучився й почав намагатися влаштуватися на роботу. Вирішив залишити своє резюме у якомога більшій кількості рекрутингових агентств і розпочав реалізацію цього свого плану. У першому ж агентстві в мене резюме прийняли, поставилися чемно і з розумінням, однак сказали те, що мені довелося почути і в решті агентств: «Ми візьмемо ваше резюме, проте особливих надій на нас не покладайте. Річ у тому, що роботодавці, які є нашими клієнтами, платять нам за пошук претендентів на робочі місця. І самі поміркуйте, куди нас пошлють, якщо ми запропонуємо вашу кандидатуру. Так, резюме у вас може бути й непоганим, і досвід роботи є, але щойно вони дізнаються, що ви незрячий, то і вас на роботу не візьмуть, і від наших послуг відмовляться. Тож ви не ображайтеся, але допомогти ми вам навряд чи зможемо».

Ходив я й за оголошеннями в Інтернеті та в газетах. Проте результат був приблизно однаковий. Мене уважно вислуховували, проводили співбесіду, говорили, що задоволені її результатами, проте їх цікавить ще кілька питань. Я приготувався відповідати. «А ось у нас потрібно працювати з комп’ютером, — сказала мені інтерв’юер. — Як ви це робитимете?» Я з готовністю розповів їй, що існують програми, які озвучують усе, що відбувається на екрані. Якщо ж це заважатиме працівникам в офісі, то я просто можу одягнути навушники. «Гаразд, я задоволена результатами співбесіди, — сказала вона. — Поговорю з начальством, і, думаю, вас приймуть, ми вам передзвонимо». Звичайно, ніхто не зателефонував. Я, звісно, не виключаю, що співбесіда зі мною не справила належного враження (я себе не переоцінюю). Але головна причина, здається, полягала в тому, що я не мав можливості продемонструвати самому роботодавцю, як працюватиму.

Розповідям про те, що сліпа людина може працювати, хоч і дивуються, але вірять, проте не настільки, щоб узяти на роботу.

Я нерідко спілкувався з різними людьми, прагнучи з’ясувати, що ж саме викликає в них настільки, м’яко висловлюючись, насторожене ставлення до незрячих і що можна з цим вдіяти. Загалом, я зрозумів таке.

1. Елементарне побоювання людей, не схожих на інших. Мабуть, це набагато краще прокоментував би якийсь психолог, але існує, по-моєму, підсвідоме побоювання заразитися, хоч як нерозумно це звучить. Знаєте, те ж саме відчувають окремі люди до жаби, боячись до неї доторкнутися.

2. Негативний досвід, який деякі люди мали у спілкуванні з незрячими, котрі намагалися, можливо, своєю сліпотою виторгувати для себе певні вигоди, або просто з незрячими, які були не дуже приємними суб’єктами.

3. Майже повна відсутність інформації про те, як живуть незрячі, тим більше що в радянські часи вони вкрай рідко намагалися вирватися з лап системи УТОС: тоді держава забезпечувала їх роботою (навіть якщо їхня продукція була зовсім неконкурентоспроможною), а також непоганими зарплатами й соціальними виплатами.

Розбалували людей, за великим рахунком, та й суспільство звикло до того, що сліпі ніколи не з’являються поза своєю системою.

Мій товариш удосвіта повертався додому після нічного чергування. На розі двох вулиць пройшов повз двох молодиків, один із яких звернувся до іншого: «О, диви, сліпий іде! Цікаво, куди це він?» — «Та в УТОС іде, звичайно, куди ж йому ще?»

Просидівши за зачиненими дверми дванадцять років (саме стільки триває навчання у спецшколі для сліпих), людина отримує масу комплексів. Я помітив, що дуже багато моїх однокласників по інтернату навіть у магазині в продавця соромляться щось запитати. Вони гостро переживають із приводу того, що оточення сприймає їх як якусь дивовижу, якщо вони щось запитають, то над ними сміятимуться, знущатимуться і так далі. Втім, частка істини в таких припущеннях є, але я, наприклад, до таких речей звик з дитинства і навчився не звертати на це уваги, а ось мої однолітки, котрі виросли в тепличних умовах, — ні.

До речі, щодо покупок у магазині. Я й мій приятель зайшли одного разу в супермаркет закупитися до мого дня народження. Попросили консультанта нам допомогти. Той допоміг нам усе вибрати і провів до кас. Там і почалася морока. Касир просила не посилати нас до неї. Консультант, який супроводжував нас, навіть сам здивувався. Дівчина пояснила, що вона просто боїться! Зрештою, нас обслужили на іншій касі. Проте на виході із супермаркету нас очікував охоронець, який оторопів від подиву й не зміг стримати вигуку (цитую): «А як це ви сліпі, а горілку вибираєте?!»

4. Ну і, нарешті, література. Пригадайте, як описував Віктор Гюго сліпу Дею в «Людині, яка сміється»! Не коментуватиму, а краще повідаю ще один випадок із життя. Мій приятель ішов одного разу на роботу дворами, там молода мама гуляла з дитиною. Дитина побачила мого приятеля: «Мамо, бачиш, дядя сліпий?» Мама відповіла позитивно. Дитина продовжувала: «Мамо, а сліпий же П’ю теж був в окулярах і з палицею, і він був злодієм!»

Ось після такого стає боляче до сліз. Адже це дитина боїться тебе. Хіба це не жахливо?

Ну, годі нарікати і скаржитися — це кожен може, а краще поміркуймо на тему, що ж усе-таки робити.

Не знаю, можливо, я мислю занадто глобально й замахуюся на те, про що варто міркувати соціологам та психологам, а не мені. Але все ж таки я висловлююся за повну ліквідацію такої системи, як УТОС, насамперед — за скасування спеціалізованих навчальних закладів для сліпих, які перешкоджають отриманню незрячими інформації про світ, а зрячим — про сліпих. У результаті маємо ставлення до незрячих як до якихось дивовижних тварин. Знову ж, дозволю собі проілюструвати. Одного разу я запізнювався на роботу, а тому викликав таксі. Вийшов із будинку після того, як мені повідомили, що машина прибула, і намагаюся визначити, яка ж із припаркованих біля під’їзду мені потрібна. Підійшов до найближчої — не схожа. Напевно, там нікого немає й давно не було: машина дуже занесена снігом. Підійшов до іншої, з якої лунала гучна музика, і стукаю у віконце. Музику вимикають, із віконця за мною вочевидь пильно стежать, не допускаючи навіть можливості, що саме я й викликав таксі. Через кілька секунд віконце все ж таки опускається: «Що вам потрібно?» — «Вибачте, ви зі служби таксі?» — відповідаю запитанням на запитання. Мій співрозмовник явно ошелешений. «Це я вас викликав», — повідомляю водію. Той, ще не зовсім оговтавшись від подиву, не дуже впевненим тоном пропонує мені сісти в салон, але відразу спохвачується: «А як же ви машину обійдете?» Я кажу, що такий досвід у мене є. Сідаю, називаю адресу і, ще більше дивуючи шофера, розповідаю, як туди зручніше під’їхати. Він певний час мовчить. Потім починає розмову зі звичайного в таких випадках запитання: «А ви зовсім не бачите?» Отримавши позитивну відповідь, продовжує цікавитися: «А як же ви... Що, завжди на таксі їздите?» — «Ні, — кажу, — в основному громадським транспортом». Мій співрозмовник довго уточнює подробиці, як я дізнаюся, коли під’їжджає автобус, звідки знаю, який номер, де двері і як східцями піднімаюся. Отримавши відповіді на всі свої запитання, замовкає, думає. Але через кілька хвилин знову цікавиться, з якоюсь, я б навіть сказав, надією в голосі: «Слухай, а ось якщо тобі їсти захочеться, тоді що?» Я кажу, що нічого надприродного в такому разі не відбувається: я або готую собі їжу, а якщо немає бажання чи можливості це зробити — то купую щось готовеньке. Співрозмовник знову перетравлює отриману інформацію. Курить. І тут його осяяло, він із ще більшою надією в голосі запитує: «Слухай, ну а ти п’єш, тобто спиртне?» Я відповідаю, що, мовляв, коли є привід, бажання й можливість — то чому б не випити! І тут мій співрозмовник не витримує, вигукує: «Ну ти дивись!» — «Скажіть — прямо як у людей!» — сміюся я у відповідь, сам того не бажаючи засоромивши співрозмовника, який починає виправдуватися, що нічого такого на увазі не мав.

Але ж так найчастіше буває — якщо простий громадянин з нашого з вами суспільства, котрий ніколи раніше не мав справи зі сліпими, раптом дізнається, що незрячі можуть читати, або, понад те, писати, — це викликає в нього такий подив, а потім і замилування, наче побачив перед собою дебіла, який («Ну ти поглянь!») уміє математичні задачі вищої складності розв’язувати в умі! А вже якщо дізнаються, що цей сліпий університет закінчив — то тут замилуванню меж немає. Пригадайте хоча б торішній галас, який зчинився навколо того, що в нашому Харківському педагогічному університеті незряча людина захистила кандидатську дисертацію, — сенсація була на всю Україну! Так, знову ж, я цілком усвідомлюю, що люди хочуть підтримати, намагаються зробити як краще, — але насправді дуже образливо. Мені б хотілося, щоб такі речі сприймалися як щось звичайне. Але так не буде доти, доки наша система УТОС функціонує в її теперішньому вигляді. А перебудувати її не можна, повірте моєму слову. Або майже не можна. Річ у тому, що кожен, хто там працює, тримається за своє місце: вчителі в школах одержують за свою роботу надбавки. Зарплати у спецшколах вищі, ніж у звичайних (за шкідливість), а якщо працівник ще й сам не бачить, то він тим паче зацікавлений зберегти своє місце, адже на інше влаштуватися буде ой як нелегко! А ось виконувати свої обов’язки мало хто хоче, оскільки контроль за такими закладами суто формальний: так і державним чиновникам простіше. Для чого вникати у проблеми цих сліпих, ще дізнаєшся щось таке, що примусить до якихось дій, адже набагато простіше всунути їм у зуби трохи більше грошей — нехай куплять для дітей удвічі більше картоплі, ніж торік. А навіть якщо й не закуплять — наше діло дати. А там — нехай крутяться як хочуть.

Я переконаний у тому, що всю систему потрібно скасувати, а на її місці мають з’явитися зовсім інші організації, які справді допомагали б незрячим. Ну, скажімо, спеціалізовані бібліотеки або комп’ютерні зали, де люди, які не спроможні купити комп’ютер, одержували б доступ до електронної інформації (а це найпростіший спосіб отримання інформації незрячими), агентства з працевлаштування тощо... Втім, на папері деякі організації такого роду вже існують, але не в реальності.

Змінилася влада, однак проблема незрячих у суспільстві залишається незмінною. Підвищили пенсії — і нехай сидять по домівках. Може, влада просто не знає про цю проблему? Ось і хотілося б привернути увагу можновладців та середньостатистичних громадян до цього непростого завдання. Подумаймо спільно, як його можна вирішити, і не забуваймо, що вищезазначена проблема — лише мала дещиця таких труднощів нашого суспільства: є ж іще глухі, інваліди-«опорники» та інші інваліди, яких суспільство знати не хоче, а ми ж вважаємо себе цивілізованими людьми. Тож давайте змінюватися! Змінювати своє ставлення одне до одного насамперед!