Люди цієї професії...

Люди цієї професії йдуть у натовпі поруч із нами. Вони заходять у наші під’їзди й будинки, вибираючи для своїх візитів найбільш неблагополучні в парадному квартири. Щойно переступивши поріг того чи іншого помешкання, вони можуть оцінити глибину людського горя, яке осіло на його стінах. І дуже часто саме від проникливості й фахового такту соцпрацівників, день яких святкуватимуть в Україні 1 листопада, залежить якість надання допомоги.

Хто такі соцпрацівники? Як після всіх емоційних бур і потрясінь реабілітуються самі? Про це та багато іншого ми говорили з головним спеціалістом відділу соціального інспектування та соціальної роботи з сім’ями Київського міського центру соціальних служб для сімей, дітей та молоді Любов’ю Лоріашвілі:

— У нашій професії завжди є ситуації, які зачеплять так, що починаєш запитувати себе: «А чи не змінити роботу?». Стати, наприклад, бібліотекарем і бачити тільки книжки, а не «заморожених» дітей, котрі навіть плакати не вміють. Дуже багато хто з нас неодноразово згоряв емоційно. Це найнебезпечніше. Коли клієнт стає для тебе просто тілом без імені та потреб, ти й сам уже не приховуєш, наскільки байдужі тобі всі його успіхи. І добре, якщо колеги, помітивши це, зрозуміють тебе й не осудять. Хоча вони й самі знають, як це, коли тобі сняться ті, кому не зміг допомогти, ті, хто помирав на твоїх очах, хто плакав без сліз, потребуючи твоєї допомоги. Бувають настільки неординарні ситуації, що тобі, людині досвідченій, усе, що відбувається, здається нереальним. Щоб працювати у соціальній сфері, потрібно мати високе людинолюбство. Можливо, самому пережити якісь травми і втрати. Інколи це єдиний ресурс для розуміння іншої людини, допомоги їй у вирішенні проблеми.

— Те, що за один день вам доводиться відвідувати кілька проблемних сімей, хіба не накладає певного емоційного відбитку на якість вашого візиту?

— Коли ми проводимо соціальне інспектування, то «переключаємося», заходячи в кожну сім’ю. У соцпрацівника, як у гравця за шахівницею, щоразу вибудовується нова стратегія. Тільки опинившись на робочому місці, ми починаємо все обмірковувати й заповнювати необхідні бланки, картки. Поріг помешкання кожної алко- або наркозалежної сім’ї насамперед треба переступати людяно. Нам усім приємно, коли в нас не тикають пальцем, тому що ми якось не так живемо, а запитують: «Як ви почуваєтеся?» або кажуть: «Я готова вам допомогти». Це зовсім інша розмова, в якій соцпрацівник є майже духівником — приймає, допомагає, співчуває. Більше того, дуже багато батьків розкриваються тільки тоді, коли ви починаєте говорити виключно про них. Чому? Бо вони, як і їхні батьки, були травмовані власною сім’єю: я сама з інтернату, мої діти з інтернату, діти моїх дітей теж будуть з інтернату. Розірвати цей ланцюжок неймовірно складно. Сьогодні, навіть живучи в одному під’їзді, люди не готові сприйняти ситуацію з неблагополучною сім’єю і допомогти їй просто по-сусідськи.

— Чим і як соцслужба може допомогти «інтернатним» мамам?

— Зазвичай мами, вихідці з інтернатів, не мають відповідних навичок догляду за дитиною, тому, навідавшись до них, ми насамперед з’ясовуємо рівень їхніх знань, показуємо, як купати й сповивати малюка, розповідаємо, що і як готувати. Це звичайна життєва ситуація. У нас навіть був випадок, коли мама-підліток розбавляла манку водою й годувала нею свою дитину. Як з’ясувалося, їй ніхто не казав, що манну крупу потрібно варити. У пологовому, оскільки вона всім грубіянила, її ніхто нічого не навчив. Випускники інтернатів не мають необхідних навичок соціальної презентації, їм простіше огризнутися, ніж впустити у свій світ, розповісти комусь про свою проблему. У них не формується прив’язаність до людей, адже любити когось — означає бути вразливим, а вони як ніхто інший знають, наскільки це небезпечно.

— А чи не простіше було б для нашої соціальної сфери адаптувати якісь міжнародні програми і проекти, взяти європейські «скелети»?

— Не завжди нам ці «скелети» підійдуть. Ментальність і культура різні. Ту ж таки американську програму підготовки прийомних батьків і усиновителів — PRIDE — в Україні «обкатували» аж вісім років. У травні нинішнього року я була в Литві, де соцслужбі тільки третій рік, і працює вона лише з сім’єю в кризі. Решта роботи лежить на сертифікованих громадських організаціях, які, отримуючи гранти від міста, працюють лише зі «своїми» категоріями сімей.

— Наскільки мені відомо, серед соцпрацівників дуже мало чоловіків, точніше — їх практично немає. Ця особливість пояснюється лише рівнем заробітної плати?

— Чоловіки — менш емоційні, тому в них зовсім інший підхід до роботи, вони зразу починають вирішувати проблему, яка є в тій чи іншій сім’ї. Це непогано, але інколи людину, котра сидить перед тобою, треба просто пожаліти, тоді вона відкриється й зрозуміє, що ви бачите її не другосортним невдахою, а особистістю, в якої на певному етапі виникли труднощі. Добре, якщо команда фахівців, які йдуть у сім’ю, складається з молодих і старших чоловіків та жінок. Це дає можливість кожному члену родини вибрати того, хто йому ближчий або кому він більше довіриться. 20-річну дівчинку ви не пошлете в наркозалежну сім’ю і не відправите до молодої, вихованої в інтернаті мами. Чому? Зазвичай у дівчинки – соціального працівника ще немає розуміння глибини тієї або іншої життєвої проблеми. Дуже часто клієнти «відкриваються» перед соцпрацівинком старшого віку саме тому, що той має певний досвід за плечами. У молодій сім’ї таку людину починають сприймати як маму, бабусю, якщо, звісно, в подружжя були нормальні стосунки з рідними. Зате там, де є маленькі діти й підлітки, незамінні саме молоді спеціалісти. По-перше, вони ще не розучилися гратися, а по-друге, й самі недавно бунтували проти авторитету дорослих. Хоча трапляються ситуації, коли з дітьми в сім’ї загалом усе нормально, але через соціальну безграмотність мами хтось із її дітей — не зареєстрований, хтось — не отримує допомоги тощо. Нам доводиться пояснювати дітям, що з мамою треба піти в РАГС і зробити таку-то довідку. Потім в них же й уточнюємо, що та як вдалося зробити. У таких сім’ях діти бувають дуже відповідальними і беруть на себе роль дорослого, через що в прийомних родинах, куди їх розміщують, їм буває дуже важко. Адже там намагаються знову зробити їх дітьми, оточити любов’ю, не розуміючи, що в біологічній сім’ї вони були рятівниками і тепер для них дуже важливо піклуватися про когось. Тому, готуючи прийомних батьків, ми навчаємо бачити роль дитини. Якщо це був рятівник — тоді, будьте ласкаві, делегуйте йому якісь повноваження, інакше ви його просто втратите.