ЛЮБОМИР ДМИТЕРКО В ЖИТТІ І БРОНЗІ

18 березня минає 90 років від дня народження лауреата Державної премії України імені Т.Г. Шевченка Любомира Дмитерка. Його творчий доробок за півстоліття у літературі складається з великої кількості поезій, п’єс, серед яких не можна не згадати знаменитого «Генерала Ватутіна», та прозових творів, зокрема — трилогії «Міст через прірву». Останнім прижиттєвим виданням став чотиритомник його творів.

У літературу Л.Дмитерко прийшов 1929 р. — поетичною збіркою «Іду». До найважливіших подій, які справили велике враження на молодого поета, була робота на Київській кіностудії (кінець 30-х рр.) де він обіймав посаду заступника директора, тобто — самого О.Довженка. В роки війни (1941—1945) Л.Дмитерко працював кореспондентом фронтової газети, усю свою творчість і публіцистичний дар віддавши справі боротьби з ворогом. Овіяна живим диханням часу, його воєнних часів несе правдиве слово учасника битви: це поезія про людину на її вогненних дорогах.

По війні Л.Дмитерко вів плідну творчу діяльність, яку йому дивом вдавалося поєднувати з адміністративною роботою у СПУ. До важливих віх його життя належать робота у засіданнях Генеральної Асамблеї ООН (1958—1962) та ЮНЕСКО (1972).

Але у багатогранній, багатожанровій діяльності письменника був ще один важливий бік — редакторський. Близько чверті століття Любомир Дмитрович очолював провідний літературний журнал СПУ «Вітчизна».

Ці менш відомі грані життя і праці письменника зберегло для сучасного читача коротке есе Леоніда Єфімова, також, на жаль, вже покійного, котрий чимало років працював під керівництвом Л.Дмитерка в редакції «Вітчизни». З нагоди ювілею публікуємо цю сторінку творчої спадщини.

Ювілейна дата — достатній привід для того, аби накласти на спогади хрестоматійний глянець. Бо час і справді стирає всі несуттєві деталі, залишаючи від людини лише бронзу... Таку, як на Байковому кладовищі, де романтизоване Дмитеркове погруддя належить уже вічності.

Але в пам’яті моїй і усіх моїх товаришів по «Вітчизні», яким поталанило працювати з Любомиром Дмитровичем, він ніколи не буде холодним монументом. Оскільки належав до того досить рідкісного типу життєлюбів, яких називають невиправними.

Народився навесні і, напевно, таки ж під щасливою зіркою. Жив цікаво. У цьому сивому патріархові до останніх днів було щось хлоп’яче, а це завжди свідчить про безпосередність та щирість почуттів. Швидко запалювався, швидко й гальмував себе, і взагалі не мав у характері тієї розсудливості, яка найчастіше приходить з роками.

Коли Любомир Дмитрович був у гарному настрої, то його було якось особливо багато в просторі (був під два метри), заповнював його шумом і сміхом. Не мав і натяку на зарозумілість, і редакційний кур’єр у його присутності почувався так само розкуто, як і «живий класик». Бувало, йдеш до нього в кабінет, а він поводиться так, ніби ти своїм візитом просто ощасливив його. Особливо коли маєш у своїй теці матеріал на кримінальну тематику, яку він любив страшенно.

Дмитерко мав свій світ захоплень й уподобань.

Він ніколи не відмовлявся від товариського застілля, до нестями вболівав за київське «Динамо» і непримиренно ставився до літературних нездар, хоча... зрідка змушений був їх друкувати. Ніхто — ані друзі, ні вороги — не зможуть заперечити, що Любомир Дмитрович завжди міг дозволити собі найбільшу людську розкіш — бути самим собою і говорити те, що думає. Тож і писати про нього треба без найменшого лицемірства.

Узявшись за ці спогади, я не зазирав ні в біографічні, ані в бібліографічні довідники. Не складатиму тут довгого реєстру Дмитеркових романів, поем, п’єс. Зупинюсь лише на тому, яким він бачився усім нам як редактор, як виконував свою важку, невдячну і навіть небезпечну роботу. Бо ще з часів Робесп’єра і до наших днів редакторам погрожують, їх шантажують, у них навіть стріляють. Не кажучи вже про відверту недоброзичливість певної категорії авторів, без яких просто-таки не існує жодна редакція.

Коли виходити з традиційних уявлень, то адміністратором Дмитерко був нікудишнім. Він цілком позбавлений типових керівних комплексів. Не звертав уваги на зовнішні ознаки дисципліни, і йому, зрештою, було байдуже, чи перебувають співробітники на своїх робочих місцях, чи бігають десь у справах — хоча час від часу, особливо «за царювання» Андропова, кидав на літучках «грізні слова», нагадуючи регулярно відвідувати «контору». Та все ж найважливішим було для нього — чи належної якості рукописи і чи своєчасно подаються, оскільки існує виробничий графік. А це, власне кажучи, і становить основний зміст роботи головного.

Дмитерко ніколи не смикав нас через дрібниці, і кожен був справді суверенним за своїм письмовим столом. Ніколи не принижував гідності підлеглих, хоч міг іноді спалахнути благородним гнівом, найчастіше безадресним. З ним завжди можна було сперечатися, але до певної межі. Дмитерко міг бути і непохитним. Органічно не терпів підвищеного тону і лише болісно морщився, почувши, як десь у приймальні галасує «відхилений» автор. Але нічого не вдієш, журнал — це не райсоцзабез... Не проводив тривалих нарад, видавав лише конче потрібні накази по редакції (типу «зарахувати-звільнити») і не любив тинятись по «коридорах влади».

Що ж тоді робив редактор «Вітчизни»? Те, що передусім і належить редакторові: читав і правив рукописи, приймав авторів і ділився з нами своїми думками, яким би він хотів бачити журнал. Журнал, якому був відданий до останнього подиху. Читав рукописи на роботі, читав удома і навіть чекаючи на свою чергу у перукарні. Бувало, напередодні якого-небудь свята вся редакція стоїть сторч головою, лише у Дмитерковому кабінеті панує цілковита тиша. Читає!

До цього зводилася вся редакторська робота — читати і правити? Розгледіти справжній талант й перепинити шлях бездарності. Це коли Любомиру Дмитровичу «викручували руки». Оцінював він рукописи безпомилково. Тим самим визначаючи лінію журналу, хоч вона досить часто й суперечила «генеральній лінії».

Дмитерко досить упевнено вів «Вітчизну» крізь усі політичні бурі, через усі підводні рифи й безперервні окрики з «великої хати». Зараз тільки дивуєшся, як зміг він в умовах тодішньої жорсткої цензури утримувати штурвал «Вітчизни» майже чверть віку, друкуючи при цьому все «крамольне», а отже, все краще, що з’являлось на українському літературному ринку.

Дмитерка неодноразово викликали «на килим». Його «проробляли» у найвищих ешелонах влади, його попереджали. Він мляво виправдовувався, повертався до редакції і... знову підписував до друку літературну «вибухівку». Після чого певний час скоса позирав на телефонний апарат. А дзвінок звідти, звідки й належить, не змушував на себе довго чекати.

Якось за одну публікацію «вліпили» «лише» догану, після чого один з її ініціаторів похмуро пожартував: «Вважайте, що одержали орден». А за друкування творів молодого Григора Тютюнника та «Собор» Олеся Гончара Дмитерка довго «проробляли» на засіданнях Політбюро ЦК КПУ і записали дві догани в особисту справу.

Кажуть, з роками наш редактор став обережніший. Либонь, так воно і було. Особливо під час чергового попередження, що доведеться все ж таки справи передавати. Але розповім про випадок, до якого сам був причетний і який свідчить про те, що і в останні роки життя інстинкт самозбереження у Дмитерка дещо не допрацьовував.

Десь, здається, влітку Любомир Дмитрович зателефонував мені додому, попросивши, щоб я прочитав роман Павла Загребельного «Південний комфорт», який готувався до друку. Прочитав з погляду юриспруденції, якою в ті часи я посилено цікавився. Буквально з перших сторінок я схопився за голову. Зважаючи на те, що це був пік тих «благословенних часів», що їх ми називаємо застійними, вихід роману міг означати і для самого автора, і для редактора лише невідворотне політичне самогубство. То був такий гострий памфлет на органи прокуратури, що за часів Сталіна за це одразу б розстріляли обох — а заодно і рецензента. Що ж до брежнєвської доби, то тут неодмінно мали настати суворі оргвисновки. Але зі своїми застереженнями я запізнився. Не встиг зробити найнеобхідніших правок, які «порятували» б охоронців законності від нечуваних звинувачень у тому, що майже всі вони або дурні, або негідники, або пристосуванці. Що не тільки не захищають права людини, а навпаки — самі на кожному кроці порушують їх. Коли я дуже схвильований прибіг до редакції, виявилося, що «Південний комфорт» ... уже в наборі. Безумство хоробрих!

Не описуватиму тут потрясіння, яке викликала в юридичних колах (та й не тільки в юридичних) поява роману у «Вітчизні». По Києву забігали юристи, збираючи підписи з вимогою піддати остракізмові «диверсійний твір». У Москві при генеральному прокурорі терміново зібрали нараду, власне кажучи, судилище, яке зажадало негайної адміністративної розправи над порушниками юридичного спокою. Не уникла «Вітчизна» розгромної рецензії і в республіканській пресі.

Увесь цей час Дмитерко був стурбований. (Він так і не дожив до виходу «Південного комфорту» окремою книжкою, що стало можливим лише у наші дні). Та ось буря трохи вщухла, і битий—перебитий редактор «Вітчизни» залишився вірний собі. «Покаявся» і схвалив до друку нарис про київську мафію, що теж було досить небезпечно. Бо тоді вважалося, що мафії у нас немає тому, що її не може бути ніколи.

Мабуть, серед усіх талантів, якими природа обдарувала Дмитерка, найбільший його талант — бути людиною. Він завжди клопотався про якихось знедолених, ніколи не забував давніх друзів, незалежно від їхніх місць у суспільній ієрархії, і обожнював свою сім’ю. Проживши на світі три чверті століття, постаріти Любомир Дмитрович так і не встиг. Стареча немічність навіть не торкнулася його. Поки не вразила хвороба. А потім тяжка, безглузда операція — відрізана разом з плечем права рука. І мученицька смерть...

Незадовго до кончини, коли від Дмитерка залишилася сама лише тінь, ми відвідали його з Володимиром Яворівським та Ігорем Малишевським у лікарні. Що ж хвилювало його в останні земні години? Невже, запитував він, доведеться залишити «Вітчизну» та оформляти пенсію? Може, ця думка і добила його остаточно?

Так, його немає з нами вже багато років (помер восени 1985-го). Але, пам’ять про нього залишилася жива і тепла. Ми, «вітчизняни», портретів Любомира Дмитровича зі стін не зняли. Понад те, увесь багатий духовний спадок, одержаний від нього, намагаємося будь-що зберегти. І на звичайних редакційних перекличках його ім’я називаємо серед живих.