«Лицарі» та «подарунки»

Чоловіки почувають себе або лицарями, або подарунками, яких кожна жінка очікує з нетерпінням — незалежно від стану подарункової обгортки. Лицарі упадають біля предмета свого кохання, «подарунки» дивуються, чому та чи інша жінка відмовилася їх прийняти, особливо якщо ця жінка самотня. Навіщо залицятися, дарувати квіти, читати вірші чи, боронь боже, стояти навколішках? Усі ці атрибути кохання й галантності родом із XIX століття, а в нинішньому столітті, коли й у Росії, і в Україні на «десять девчонок по статистике девять ребят», достатньо просто прийти й урочисто (чи не дуже) вручити себе зшаленілій від самітності жінці. І вона прийме цей убогий подарунок у надірваній обгортці, зітхне, але прийме, бо лицарів у нашому прозаїчному столітті залишилося небагато і їх, як солодких пряників, на жаль, не вистачає на всіх. Або зітхне й виставить «подарунок» за двері, щоб підібрали інші — менш педантичні й втомлені боротися за щастя.

Відмовитися від «подарунка» важко, немислимо важко, так само важко, як зберегти власну гідність у світі, який забув про принципи. Дуже важко зачиняти за «подарунком» двері, залишитися одній і сподіватися на те, що лицарі ще не перевелися і один, на змиленому білому коні, опиниться просто біля твого віконця. Напевно, доведеться самій скочити на коня й вирушити в далеку мандрівку — назустріч кораблю з червоними вітрилами. Однак, по-моєму, запекла, божевільна надія краща, ніж безнадійність із «чоловіком-подарун­ком» на руках, котрий, як і личить подарункові, буде лише пишатися собою й ніколи не зверне дорогоцінної «подарункової» уваги на біди й турботи жінки.

Поваги до жінки в наше «залізне» століття залишилося небагато — не більше, ніж віри в лицарські чесноти чоловіка. Представникам свого часу сильної, але ослабілої статі доводиться бути лицарями, незважаючи на всі зусилля європейських і доморослих феміністок, яким не терпиться примірити зброю Жанни д’Арк. Щойно якийсь лицар відкриє гаманець, щоб оплатити ресторанний рахунок дами, чи поступиться їй місцем в маршрутці, як доморосла амазонка скаже: «Я сама!» — й відштовхне простягнену руку. Не звинувачуйте цю бідолажку, вона просто відвикла від галантності, оскільки на своєму тернистому життєвому шляху зустрічала лише «подарунків». Вона не вірить у галантність і бажання допомогти, бо надто довго оплачувала чужі рахунки й простягала «руку допомоги» слабким чоловічим пальцям. Вона просто не вміє жити по-іншому, ця феміністка в залізних латах, якій, незважаючи на всі заповіді фемінізму й упевненість у власних силах, хочеться плакати над романсами й дивитися романтичні фільми, в яких іще водяться лицарі. Одного прекрасного чи жахливого дня, зневірившись в існуванні лицарів, вона вирішить стати лицарем сама й поскаче «битим шляхом долі» на самоті, коли жоден здатний на лицарські вчинки чоловік не простягнув їй закуту в залізо руку.

Та світ, позбавлений лицарів, поступово втрачає дам. Гордих і прекрасних дам, чиї погляди непохитні, тих самих дам, які відкривають своє серце лише гідним і за відсутності лицарів не заводять шури-мури з пажами. За­мість лицарів і дам ми отримуємо інфантильних чоловіків-«подарунків» і слабких жінок, які не знають собі ціни, готові все життя доглядати чоловіка-дитину. Тих самих жінок, які у відповідь на заяву «подарунка» про те, що серйозних стосунків він запропонувати не може, оскільки по черзі вручає себе ще кільком самотнім страдницям «бізнес-леді», згодні на його половинну чи четвертинну увагу. Цілком природно, що в такій ситуації чоловіки-«подарунки» бачать у жінці тільки слабку, позбавлену почуття власної гідності істоту, котра залишить біля себе будь-яку особину в штанях, навіть якщо нові штани для «шер амі» їй доведеться купувати самій.

«Мені так хочеться іноді, щоб вона дала мені по пиці у відпо­відь на чергове знущання, але вона все одно жити без мене не може...», — розповідав мені один молодий «подарунок». У цього «подарунка» було кілька дівчат у різ­них містах, і періодично вони до нього приїжджали. Одна з таких «подруг», у відповідь на зізнання в тому, що «ты у меня не одна, словно в ночи луна», сказала: згодна на гарем, тоді як «подарунок» марно очікував, що в нього жбурнуть хоча б черевичком із гострим каблучком. Чекав-чекав і не дочекався, а потім остаточно переконався в тому, що він — подарунок, який буде прийнято за будь-яких обставин будь-якою особою жіночої статі.

Чому ж «подарунки» так упевнені у власній неперевершеності? І чому ми так боїмося повірити деяким уцілілим лицарям, коли ці лицарі опиняються біля наших дверей з букетом розкішних лілій? Чому Роксана віддала перевагу розумнику Сірано де Бержераку перед дурнуватим Крістіаном, який піднявся до її балкона, щоб подарувати себе, щойно закоханий Сірано відчитав належні вірші й до сліз розчулив красуню? Жінки приймають «подарунків», бо немислимо важко дочекатися лицарів, особливо коли ці лицарі в походах. З «подарунком» легко, він просто підкочується під твої двері, потім вкочується до кімнати, а лицар десь вічно б’ється, кудись вічно поспішає й не завжди приїжджає вчасно. У лицаря руки увесь час у саднах і подряпинах, як у Сірано де Бержерака з п’єси Ростана, він за щось бореться, чимось захоплений і, щойно відгулявши весілля, може залишити кохану, щоб вирушити в черговий похід — боротися за істину. А «подарунок» завжди під рукою, як і належить подарунку, він щохвилини потребує жіночої турботи, за ним потрібно доглядати й улещувати його щомиті. Щоправда, у відповідь жінка не отримує ні кохання, ні ласки, зате її чоловік при ній, ситий і улещений, нічим особливим не зайнятий.

Та при такому «подарунку», який, ніби будні, завжди з тобою, жінка раптом починає нестямно мріяти про лицаря. Про сильного та доброго чоловіка, який допоможе їй, візьме на себе хоч частину її турбот і проблем, навіть якщо потім йому доведеться вирушати в черговий похід. І розуміє, що миті щастя, які подарував їй лицар, дорожчі, ніж роки трудових буднів, проведених в обслуговуванні «подарунка». Тоді потрібно або змиритися з тим, що в лицаря багато праці й турбот і, відповідно, він не зможе кожну хвилину бути біля ніг дами, або погодитися на щоденну присутність обридлого «подарунка». Кожна жінка робить свій вибір і обирає або звичку, або щастя.

«Привычка свыше нам дана — замена счастию она», — казав класик. Та чи варто відмовлятися від щастя заради звички? За будні не варто боротися, вони завжди з нами. Варто боротися за щастя, яке, подібно до жар-птиці, у кращому разі залишить нам лише пір’їнку, але, повірте, золоту... Сподівайтеся на жар-птицю, вона не обдурить! Однієї її крихітної пір’їнки нам, смертним, вистачає на все життя. Вона вічно сяє — блаженним світлом, яке не занепадає. І світло це називається коханням, яке рухає і сонце, і зорі.