ЛИСТОПАД. РОМЕН ГАРІ

А я дуже люблю цей роман — за фінал... Так буває — читаєш книжку й тільки на останніх сторінках усвідомлюєш, яким гарним і драматичним буває життя. «Чекання на світанку» — роман про материнську любов. Мати Ромена Гарі перед смертю написала безліч листів до свого сина, дія відбувалася в роки Другої світової війни, письменник був у Африці, в Русі Опору, мама — вмирала в окупованій Франції... Її подруга відсилала ці листи щотижня, тільки після повернення додому Гарі дізнався, що отримував листи від давно покійної людини... Мама не хотіла його хвилювати в такий важкий час... Я довго дивився на будинок, в якому проходила молодість цієї жінки, великої у своїй материнській любові...

А коли повернувся до Москви, побачив, що вийшло російською мовою ще кілька романів Гарі. І ось зараз читаю один із них — «Танок Чингіз-Хаїма». На єврейську тему? І чому взагалі Гарі, росіянин з походження, який ще за життя став французьким класиком, так багато писав на єврейську тему? Тому що відчував себе вигнанцем, чужим у країні, яка стала йому принаймні культурною батьківщиною? Або ж тому, що відчував у єврейській трагедії загальнолюдський вимір? Принаймні в цьому романі, — а він написаний нібито від імені вбитого нацистами єврейського коміка, який, втім, залишився назавжди у свідомості свого ката, — я знайшов одну дуже важливу і неймовірно сучасну думку. Німеччина після війни стала всуціль єврейською країною, бо є мертві, які ніколи не вмирають. Звичайно, фізично вони не присутні, однак... їх не можна не відчувати.

Я міркував про це. Цю фізичну присутність можна відчути, скажімо, у краківському Казімежі — а це ж ціле залишене місто, яке продовжує жити тінями тих, хто вже ніколи не повернеться... Або якщо заглибитись у провулки київського Подолу... І, звісно, так відбувається не тільки з євреями.

Ось Росія рік у рік стає все більш чеченською країною. З кожним новим бомбардуванням, з кожним новим автобусом з біженцями, з кожним новим днем своєї нескінченної війни... Мені скажуть, що порівняння недоречне, що чеченці спокійно ходять собі вулицями Москви чи Краснодара і ніхто їх не чіпає, а спробували б євреї під час Другої світової війни прогулюватись по Берліну або Лейпцигу... Що на це відповісти? Що націонал-соціалісти теж ніколи офіційно не визнавали, що ухвалили рішення про «остаточне вирішення» єврейського питання, а останню єврейську школу в самій Німеччині закрили тільки 1943 року, — тоді «табори смерті» вже працювали із перевиконанням плану... Звичайно, московський міліціонер не схожий на есесівця, однак, коли він зупиняє тебе за недостатньо білий колір обличчя і за наявність слова «чеченець» у паспорті протримає скільки завгодно у відділенні, чекаючи грошей, — чи заспокоїть тебе те, що з євреями поводилися гірше й вони навіть не могли відкупитися? І потім: хабар врятує тебе в Москві. А в самій Чечні? Що врятує тебе від бомби, від п’яного змопівця, від тортур у слідчому ізоляторі?

Колись, на зустрічі у телевізійному «Прес-клубі», я вкотре виявився «білою вороною». Влада вже тоді готувалася до війни на Кавказі і матеріал про ро-сійських рабів, яких утримують у чеченських сім’ях, виявився дуже доречним... Це згодом з’ясувалося, що раби були підібраними бомжами, які не хотіли залишати господарів... А потім, під час війни, з’явились і справжні раби, не вигадані... Однак тоді, на «Прес-клубі», кожен вважав за свій патріотичний обов’язок закликати покласти край, притягнути до суворої відповідальності, оголосити війну... Я вирішив розповісти про спогад свого дитинства. Після масового вбивства палестинських біженців у таборах Сабра і Шатіла — вбивства, здійсненого міліцією арабів-християн, яких не зупинили солдати генерала Аріеля Шарона, — я слухав «Голос Ізраїлю». І запам’ятав сповнений відчаю голос коментатора: «Якщо Ізраїль бажає зберегти в собі цінності європейської цивілізації, він має пам’ятати, де географічно розміщений, — на Сході. Ми не повинні торкатися кривавого крюку Сходу!». От і Росія — вів далі я, — якщо бажає стати європейською країною, не повинна торкатися кривавого крюку Кавказу... «Не залякуйте нас!» — патетично перервала мене Кіра Прошутинська...

Що ж, не залякую. А тільки Росія все більше стає Чечнею і все менше — Європою. Чечнею — за моральним станом суспільства, за кліматом у коридорах влади, за взаєминами між державою та суспільством. Якщо суспільство «проковтнуло» другу чеченську війну — отже, проковтне і загибель «Курська»... І ковтає ж! Саме тому мирний процес на Кавказі насправді потрібний насамперед росіянам — щоб їхнє суспільство почало важко одужувати, як наркоман, якого позбавляють звичної дози... Саме так свого часу почала одужувати Франція, коли генерал де Голль розрубав алжирський вузол... Саме так почне — неодмінно почне — одужувати Сербія, коли усвідомить, що Косово по той бік кордону... Гадаю, і в Ізраїлі генерал Іцхак Рабин пішов на мирні переговори із Арафатом насамперед для того, щоб дати можливість своїй країні дихати на повні груди... Я не знаю, чи буде колись на Близькому Сході мир, однак досі впевнений, що тривалий мирний процес кращий за коротку війну...

...Ось я і знову повернувся до улюбленої теми Гарі... Нова війна між ізраїльтянами та палестинцями, своєрідний такий тест на антисемітизм... На одній із прес-конференцій постійний активіст єврейського руху прошепотів мені на вухо : «Ізраїль програє інформаційну війну! Треба щось робити!»... А що тут удієш? Європейці до останнього не вірили у гітлерівські табори, бо точно знали, що європейський політик такого не зробить. Однак Гітлер — не європейський політик... Сьогодні європейці не вірять, що нобелівський лауреат Ясір Арафат може вивести проти армії жінок та підлітків, щоб зміцнити свою позицію на переговорах з Ізраїлем. Жоден європейський політик такого не зробить, бо його кар’єрі настане кінець за кілька днів...

Однак Арафат — не європейський політик. І не варто турбуватися про його кар’єру. «Європейськість» політика — це насамперед повага до ціни людського життя. Треба тільки, щоб ці цінності поділяло сус-пільство. Кожен ізраїльський прем’єр просто змушений прораховувати наслідки смерті кожного ізраїльського солдата... Арафатові легше... Керувати націями, які зневажають ціну життя, взагалі не надто важко... Я дуже сподіваюся, що колись у Росії поставлять пам’ятник комітетові солдатських матерів, — ось хто насправді заслуговує Нобелівської премії! Невже ці жінки не доведуть своїм співвітчизникам, що життя кожного загиблого у Чечні хлопчика — набагато більша цінність для людей, ніж кілька тисяч кілометрів Її Величності Території?

Віталій ПОРТНИКОВ