ЛИСТОПАД. РАЙКІН

...Кілька днів вже не можу потрапити на виставку, присвячену 90-річчю Аркадія Райкіна — кожного разу щось мені заважає... Виставку відкрито у новому Манежі, навпроти Державної Думи — ще кілька років тому я б завітав до неї просто дорогою до російського парламенту. Проте кілька років тому ще не було нового Манежу, а Дума ще мала якесь значення у політиці. Тепер не варто відвідувати парламент, а отже, я не встигаю і на виставку. Прикро. Я зовсім не впевнений, що 100-річчя Райкіна буде такою ж суспільною подією, як цей ювілей — сучасників великого сатирика стає все менше, а людям, народженим поза соціалізмом, буде дуже важко пояснити, ким був Райкін.

З іншого боку — що виставка? Великий фотоальбом, вже не здатний передати руху, пластики, нюансів посмішки, сили особистості — усього того, з чого складається акторський геній. Я ніколи не бачив Райкіна під час виступів, проте протягом кількох років спостерігав за ним під час прогулянок на юрмальському пляжі. Це були останні роки його життя, коли вже не можна було побачити того, що складало величезну частину його образу — оптимістичної енергії завжди молодої, сильної, іронічної людини. І разом з тим з’явилася якась втомлена, добра мудрість...

Одного разу мені навіть пощастило поспілкуватися. Знайомство було трохи дивним, під час прогулянки із єврейським письменником з Кишинева Іхілом Шрайбманом та його дружиною, одним із могікан літератури на ідиш. Шрайбману пощастило власне життя перетворити на сюжет роману. Після довгого подружнього життя він овдовів. З часом одружився знову. Нова дружина, давня знайома подружжя Шрайбманів, була, втім, росіянкою. Однак, для того, щоб чоловік відчував себе затишно, у звичній домашній атмосфері, досконало вивчила ідиш. Це, до речі, непогана ілюстрація до тези про неминучість національних непорозумінь, мовне провалля тощо. Насправді потрібно просто вміти любити. І бажати любити...

Отже, і розмова з Райкіним здебільшого йшла на ідиш. «Голден шпрах», золота мова — говорив Райкін. Несподівано мені вдалося знайти спільну тему для цієї недовгої розмови — виявилося, що обидва ми листувалися із вільнюським письменником Григорієм Кановичем, співцем померлого єврейського містечка. На відміну від більшості своїх колег, які писали на ідиш достатньо радянські і разом із тим недоступні широкому читачеві речі (а цей «широкий читач» назавжди залишився десь в Бабиному Яру чи Освенциумі...), Канович писав російською і розташував своє містечко десь між людьми і Богом. На той час він перетворився на співрозмовника тієї московської, ленінградської та київської інтелігенції, яка не могла забути зруйнованого єврейського світу. Однак я чомусь не уявляв собі, що Аркадій Райкін теж знаходиться серед кореспондентів Кановича — він здавався мені не те щоб людиною правильною, «радянською», «позбавленою походження», а людиною, якій вдалося зберегти моральність і сповідувати її — в часи, коли аморальність культивувалася, насаджувалася, була чи не єдиним шляхом для успішної кар’єри... Просто кажучи, я не пам’ятав, що Райкін — єврей, вважав, що на хвилі свого довгого успіху він давно вже перетворився навіть для самого себе у всенародного улюбленця, одну з головних постатей країни. А виявилося, що він усе пам’ятав. І своєї пам’яті не зраджував. Можливо, саме тому його сміх ніколи не був знеособленим, імперським, а був насправді класичним єврейським сміхом — сміхом крізь сльози...

Ця зустріч стала для мене певним відкриттям — і відкриттям дуже важливим. Я побачив великого актора, який з «майстра радянської естради» давно вже перетворився на майже міфологічну постать для своїх співвітчизників. Здавалося, можна було б вільно і комфортно існувати в кордонах, які дихали популярністю й повагою — однак, напевне, якщо б так відбулося, Райкін не став би Райкіним, не створив би цей невмирущий образ іронічного опору розумної людини суцільній глупоті навкруги, він був би просто талановитим актором, який читає гуморески. Проблема реалізації великого таланту у тоталітарні часи — тема особливо трагічна. Тепер говорять, що Райкін міг би бути великим театральним актором, що на естраді його можливості розкрилися не повністю. Можливо, й так. Однак сучасники Райкіна, генії російського чи українського театру залишали життя, так і не дочекавшись своїх головних ролей і великих вистав. Система неймовірно боялась особистостей, як вона побоюється їх дотепер, коли її позбавили іклів, однак не апетиту. Треба було все ж таки мати особливу інтуїцію, щоб усвідомити: саме тоді, коли ти залишаєшся із цією системою наодинці, ти отримуєш шанс зберегти себе і стати більшим, ніж вона.