ЛИСТОПАД. НУЛА НІ ГОУНАЛ

Якщо замислитись, ми вже були на кілька кроків від аналогічної ситуації. Та чому були? І залишаємось: на сході і в центрі країни українська мова перетворилася з «необов’язкової» чи сільської на мову для службового користування, мову ділових паперів — і тільки! І спроби її захистити, що було однією з ознак волелюбності і тяжіння до справедливості в радянські часи, тепер видаються чиновницьким свавіллям. Навіщо захищати те, що дозволено?

Ми заспокоюємо себе тим, що все зміниться, коли в доросле життя прийдуть учні українськомовних шкіл — нових українськомовних шкіл, тих, що донедавна були російськими... Чесно кажучи, не впевнений. Мій приятель, східноєвропейський дипломат, який нещодавно був переведений з посольства своєї країни в Москві до посольства у Києві, розповів таку історію. Він віддав дочку до найближчої школи — української. На уроках їй було важко: дівчинка встигла опанувати російську, однак української, звичайно, майже не розуміла. Проте було легко на перервах: однокласники між собою спілкувалися саме російською... Вчителька намагалася допомогти новій учениці і на уроках, звертаючись до неї російською мовою. Однак тоді виникало логічне запитання: чому вона не може цією ж мовою звертатися до всього класу, до учнів, які навіть підказують одне одному російською? Справа скінчилася тим, що мій приятель перевів доньку до російської школи: доводиться відвозити її на навчання, однак, принаймні, не виникає психологічних проблем...

Що ж робити, щоб гра в українську мову перетворилася в українськомовне життя? І чи потрібно це робити? Чому не можуть спокійно собі співіснувати кілька Україн — маленька українськомовна на заході, велика російськомовна на сході і між ними — Суржиковий край? Однак мова — це не тільки засіб спілкування, це своєрідна система цінностей. До того ж — не цінностей обмеженого кола інтелектуалів, а саме цінностей масових. Очевидно, що російськомовний академік Сахаров більшості українських або ж польських інтелектуалів ближчий, ніж «свої» екстремісти на зразок Корчинського чи Тимінського... Однак Сахаров — це віддзеркалення ідеальної Росії. Як, втім, і вся російська правозахисна думка, якої ніколи не поділяла не те що більшість населення, а більшість інтелігенції цієї країни. Ми маємо усвідомлювати, що Росія — з її мовою, культурою, державною організацією — насправді євразійська держава. Ніхто, до речі, цього й не приховує, можливо, це навіть цивілізаційна перевага, не знаю... Однак коли країна, яка цілком перебуває в Європі, починає перейматися цими євразійськими цінностями, — вона відразу ж набуває вигляду поганої карикатури на чужу цивілізацію...

І річ тут не тільки в мові. Російська насправді так і не спромоглася стати рідною для більшості населення нашої країни. Якщо проаналізувати якість цієї мови у нас, ми побачимо, що в кожному її реченні, кожному слові ховається українська... Проекспериментуйте: під час перегляду російськомовних новин телеканалу «Інтер» спробуйте уявити, що ви дивитесь програму «Час». Не виходить? Чому не виходить? Що, Марина Остапенко гірша за якусь там Катю Андрєєву? Та ні. Просто вона розмовляє іншою мовою... Старенька викладачка культури мовлення, яка працювала із Людмилою Гурченко, розповідала мені, що майбутня «зірка», коли приїхала з Харкова, наполегливо працювала над тим, щоб почати розмовляти «правильно»: з її українським акцентом годі було й мріяти про московську сцену! Потім, уже знаменитою і загальновизнаною, Гурченко передала мову свого батька у книзі, присвяченій харківському дитинству. І всі аж перелякалися: як «некультурно» розмовляв, виявляється, батько витонченої Гурченко. Гаразд — перелякалися б у Москві, а то в Києві! А ви як розмовляєте, шановна пані? Ви справді гадаєте, що це в Ярославлі кажуть «ложат» або всі слова з «г» вимовляють із характерним українським прононсом? Гурченко-старший просто розмовляв органічно, йому не потрібно було мавпувати московське телебачення...

Російська перемагає здебільшого тому, що вона — нормальний будинок, у якому все вже побудовано, і те, що в його європейському дизайні проглядаються обриси юрти, в самій Росії нікому не заважає... Не тільки Толстой і Достоєвський, не тільки промови Путіна! Російською мовою виходять найпопулярніші телепрограми, дублюються трилери і детективи, перекладаються — і пишуться — бульварні романи та історії про несамовите кохання у джунглях. Як і англійська, вона — мова комп’ютерних програм та Інтернету. В будинку ж української мови існують лише фундамент і верхні поверхи. Між ними — вражаюча порожнеча. Фантастичний будинок! А ми, замість того, щоб будувати неіснуючі поверхи, продовжуємо прикрашати верхні: тут бордюрчик переробимо, там нову кришталеву вазу поставимо... Так і живемо. Держава, звичайно, може підтримати українське книгодрукування, однак, після того, як з’явиться більше книжок, відразу ж виникне проблема читача. Це мають бути книжки кращі, привабливіші і дешевші за російські. В радянські роки всі полиці книгарень були забиті українськомовною макулатурою. Однак «Неповторність» Ліни Костенко годі було шукати в магазинах. Я так тоді і не знайшов, мені її подарувала приятелька, якій пощастило потрапити до відомчої книгарні Спілки письменників... Маленький тираж? Однак багато інших книжок, що так і не дочекалися читача, також видавалися не багатомільйонними тиражами.

А видавалися для звіту — що українське книгодрукування існує. Як для демонстрації пролетарського інтернаціоналізму існували українськомовне радіо і телебачення... Ну, добре, спасибі партії та її інтернаціоналістським почуттям, що не заборонили українську мову як бандерівську, не запроторили її, як, скажімо, ідіш, у якесь там біробіджанське гетто! Та сьогодні варто вже замислитись над сучасним образом і самої України, і української мови. В іншому разі українська так і залишиться мовою ділового мовлення і фольклорних потреб... До речі, що я помітив у поезії Нули Ні Гоунал — це справді відрізняє її вірші від віршів колег — ця поезія фольклорно перенасичена. Вона — ніби література давніх часів: саме тому, що багато поверхів у будинку ірландської мови недобудовані, поетеса змушена звертатися до старої міфології, саг, балад... Однак у цієї сміливої жінки просто немає вибору: вона рятує мову в країні, де англійською розмовляють навіть найбільші патріоти, де все потрібно починати спочатку... Ірландці фактично будують той фундамент, який у нас ще є. Однак ми маємо усвідомлювати: якщо не почнемо змінюватись, у ХХІ сторіччі не ми будемо дивуватися ірландській мові, а ірландці — українській...