Листопад. Москва

Коли я готувався писати коментар до метушні навколо призначення нового генерального прокурора, то планував насамперед порівняти ситуацію з тими кадровими рішеннями, які ухвалювалися в Росії часів «пізнього» Єльцина. Однак, на щастя, згадав, що це було не тоді. Це не Єльцин увечері запропонував парламентаріям одну кандидатуру генерального прокурора, а вранці — іншу. Це був Путін, незламний і безкомпромісний Путін. Члени відповідного комітету Ради Федерації вже розглядали кандидатуру його найближчого соратника Дмитра Козака на посаду генерального прокурора, а вранці, коли сенатори зібралися на пленарне засідання, виявилося, що то зовсім не Козак і зовсім не путінський соратник. А Володимир Устинов, відомий своїми тісними зв’язками з іншими впливовими політичними угрупованнями на російській політичній сцені...

Тоді говорили, що новий президент просто не може опанувати ситуацією, не може призначати тих людей, яких хотів би. І розповідали, як мріяв Козак про прокурорську посаду, але не вийшло... Напевно, ситуацію можна було б порівняти з українською. Але в ній не було одного важливого гравця — парламенту.

Путін міг не дати собі ради з найближчим оточенням, клановою боротьбою, «сім’єю» попередника... Але в нього не було жодних проблем із парламентаріями — члени Ради Федерації були готові проголосувати за будь-якого висуванця президента. В українському ж сценарії парламент видається головним тлом боротьби за прокурорську посаду — президент змінює кандидата вже після консультацій у Верховній Раді, коли стає очевидно, що новий генеральний прокурор не буде затверджений. І цим Україна відрізняється від Росії — і єльцинської, і путінської. Коли у Єльцина були проблеми із затвердженням Радою Федерації генерального прокурора, він настирливо пропонував регіональним керівникам потрібну собі — і тодішньому фаворитові генералу Коржакову — кандидатуру Олексія Ільюшенка. Сенатори не погоджувалися, але президент пропонував знову і знову, тим більше що потрібний йому кандидат залишався виконувачем обов’язків керівника найважливішого відомства. Простіше кажучи, Борис Миколайович не звертав на них уваги — вони могли голосувати за чи проти, а на чолі генеральної прокуратури все одно перебувала потрібна йому людина...

Російський баланс інтересів — це успіх кулуарних домовленостей, у яких не повинні брати участь якісь там депутати чи, боронь Боже, їхні виборці... Український баланс інтересів усе-таки більше схожий на політичну боротьбу. Всі спроби підмінити його кулуарними переговорами або використанням політтехнологічних важелів різного ґатунку зазнавали поразки, якщо не відразу, то з часом — остаточно. Не тому, що українські політики не хочуть діяти за російськими правилами. А тому, що вони просто не є такими обдарованими візантійцями. На їхній жаль. На наше щастя. Бо візантійство — це велике мистецтво політичної боротьби, історію якого можна викласти у багатотомних дослідженнях... Ось тільки самої Візантійської імперії вже немає...