ЛИСТОПАД. КРАКІВ

Я давно хотів відвідати редакцію краківського «Тигодніка повшехнєго». Можливо, це дивне бажання, бо потрібно читати газети, а не ходити на екскурсію туди, де їх роблять. Однак мені було неймовірно цікаво, я розглядав цю редакцію, швидше, як музей краківської інтелігенції, свідчення того, що вона не вивішувала білого прапора навіть за комуністів. Певна річ, у нас ніколи не було такої газети — і тепер уже, звичайно, не буде, бо «Тигоднік» — далеко не головна газета сучасної Польщі. Його поважають, шанують, цитують, про його багаторічного головного редактора Єжи Туровича пишуть книжки... Ось тільки газети майже не читають: потреба шукати опертя у власній душі поступилася потребі читати сухі аналізи економічних видань або захоплюючі розповіді бульварної преси. Це означає, що «Тигоднік» виграв — його проповідь духовної свободи далася взнаки настільки, що з’явилися цілі генерації людей, впевнених: не буває іншої Польщі, окрім вільної, і за цю Польщу варто боротися. Однак натхненні проповідники, як правило, стають першими жертвами виплеканої ними свободи, бо забувають сказати, що самі для себе вони поєднують волю і моральність у єдине ціле. І ось «Тигоднік» — стара редакція у старому будинку, всюди підшивки за попередні роки. Все дуже скромно. Головний редактор отець Адам Бонецький — сивий, трішки втомлений, непоказно добрий. Річ навіть і не в редакції, головне —можливість побачити особистість, здатну думати набагато ширше і глибше, ніж ти. Якби я був польським журналістом, я б тут працював уже заради цього клімату, цих спокійних недемонстративних серйозних розмов... У мене була б зовсім маленька читацька аудиторія, однак я спокійно писав би про найнеобхідніше, виходив би собі на чай до однієї з кав’ярень старого міста і жив би в мирі з самим собою, без цього постійного відчуття, що ми чогось недоробили, себе побудували, а країни — не змогли... Під країною маю на увазі навіть не показники економічного зростання. Бо для того, щоб вони з’явилися, треба побудувати країну в душі кожного, як «Тигоднік» колись будував Польщу.

Я прийшов сюди не так, як думав, а з групою російських журналістів, запрошених Східним інститутом. Тут були й колеги з «Московских новостей» та «Общей газеты», які, напевно, не сумнівалися, що їхні видання виконують приблизно таку ж саму місію в суспільстві і саме тому не є сьогодні центрами уваги. І мені було б дуже незручно сказати, що це насправді не так, бо я згадав раптом, як ми збиралися біля редакції «Московских новостей» на початку перебудови, щоб почитати свіжий номер, якого не можна було придбати в кіосках. Я промовчав, бо подумав, що правда на певному етапі також може замінити і духовність, і мораль — це й була місія перебудованої, вже дозволеної преси. А ось що духовність завжди є і правдою, і мораллю — цього, на наше щастя, комуністи не усвідомили, тому й відбувся «Тигоднік» саме тоді, коли нічого не дозволяли...

Але тут були й зовсім «економічні» журналісти, які ніяк не могли второпати, навіщо потрібна газета, яка не пише про біржі і банки. І я подумав, що варто було б пояснити їм, що в Росії економічна преса, швидше, для себе симулює економіку, а в Польщі вона аналізує те, що є. І що без газети, яка не пише про біржі, і без людей, які вірили, що свобода не вимірюється акціями, нічого б не було — банків, бірж, Бальцеровича... А була б симуляція економіки, тихе тупцювання на неприємному місці... Однак раптом я побачив, що вони дивляться на отця Адама з якимсь навіть подивом, що вони його слухають — без бірж, без цінних паперів, а просто захоплені цією симфонією людської особистості, яку їм, швидше за все, не так часто вдається почути у своїх модерних офісах, переповнених поп-музикою щоденного спілкування. І я здивувався своїй гордині — очевидно, не мушу тут нікого захищати. Вже в готелі я розгорнув останній номер «Тигодніка» із «Теологічним трактатом» чудового польського поета Чеслава Мілоша. І прочитав перший рядок — «Такого трактату молодий чоловік не напише»... І подумав, що я занадто молода людина, щоб почати когось повчати, пояснювати різницю між вічним і щоденним, між твором і текстом, між словом і цифрою. Слово — воно само себе захистить, навіть коли його почуєш тільки ти...