ЛИСТОПАД. КИЇВ

Моє найбільше враження від перебування в Києві було незапланованим — ним виявилися відвідини нової книгарні «Буква». Нової — м’яко сказано. Насправді це були відвідини першої справжньої книгарні в місті. Блукаючи по книжкових салонах Європи, звикаючи до особливої культури купівлі книжок, яка об’єднує в собі крамницю, бібліотеку, кафе, Інтернет-центр і продаж преси, я завжди замислювався над тим, чому у нас такого немає. Адже під час цих блукань — навіть в країнах, від населення яких я був відділений мовним бар’єром — я ставав немовби частиною мислячого суспільства, я відчував себе людиною читаючою, навіть коли просто перегортував сторінки із незнайомими словами або продивлявся новий літературний журнал за філіжанкою кави. І в таких крамницях цивілізацію відчуваєш краще, ніж на виставі чи в художній галереї. Бо там — цивілізація осмисленої події, а тут — цивілізація осмисленої буденності: прогулювався, завернув до книгарні, продивився новинки... Я побоююсь, чесно кажучи, культури, відірваної від буденності. Така культура не створює суспільства, нездатна захистити людей від морального нівелювання, її носії ховаються десь у норах приватності або мандрують світом у пошуках грантів. А нам потрібно бути разом, бо у нас не кращий час. І хтось скаже, що разом потрібно бути на демонстрації, а я думаю, що особлива спільність людей може утворюватись і в книгарні, тільки потрібно, щоб це був не холодний радянський книжковий гастроном, а місце спілкування, проведення часу, місце читання. І я думав: може, цього у нас немає, тому що нікому непотрібно? А виявилося — потрібно, і я побачив людей, які спілкуються і людей, які купують і — найголовніше — людей, які читають. І виявилося раптом, що Київ, бідність якого вже неозброєним оком спостерігаєш на його майже зимових вулицях, тут, в цьому приміщенні, не відрізняється від Берліна чи Копенгагена, Варшави чи Будапешта — не відрізняється атмосферою. Та ж атмосфера.

Ми сьогодні не можемо створити нормального суспільного життя, нормальної політики і ефективної економіки, однак якщо кожний, хто на це здатний, буде створювати такі острівці людської атмосфери, врешті-решт вони об’єднаються і стануть цілою країною — це буде не сьогодні і не завтра, однак так чи інакше нам цивілізованого життя не уникнути, хоч би як ми пручалися. Однак до такого життя ще треба дістатися і кожний ковток чистого повітря сьогодні — на вагу золота. І коли ти приходиш до місця, де не за квитками й запрошеннями, а просто так, по дорозі, зустрілися люди, які воліють читати й мислити — це і є перша ознака такого нормального життя. І цією ознакою Київ схожий саме на інші європейські столиці. І не тільки на Берлін, а й на Москву — однак не Москву новобудов Лужкова, а на Москву кафе «Пироги», в яких збирається студентська молодь, читають вірші, презентують нові книжки — і, до речі, пироги також їдять... Коли я йшов новоствореними підземними комплексами, то нерідко ловив себе на думці, що забуваю, де знаходжусь, — ще кілька хвилин, і в мене складеться враження, що я вийду на Манежну площу, а не на Майдан Незалежності — та й сам Майдан Незалежності став так нагадувати Манежну площу, що дивуєшся, угледівши над ним куполи Софії, а не зірки кремлівських веж... Нашій еліті досі здається, що вона доведе свою досконалість, коли побудує Москву у власному домі — і справді, не Мюнхен же будувати, коли понурі переходи на виходах з мармурового багатства невблаганно нагадують, де знаходишся. Однак я завжди знав, що існують і інші люди — вони насправді і є еліта. І от я її побачив...